Вінничанин Веніамін Бондарчук втратив ногу під час запеклих боїв на Херсонському напрямку у червні 2022 року. Рівно через рік він став наймолодшим учасником національної збірної України на міжнародних змаганнях ветеранів «Ігри нескорених», які цьогоріч у Німеччині відкривав принц Гаррі, та героєм проєкту «Нескорені» (СТБ). Веніаміну зробили протез в Америці, й він шуткує, що виглядає навіть краще, ніж зі справжньою ногою.
За півтора року після поранення Веніамін встиг одружитися, а нещодавно став батьком. Хлопець каже, що сили витримати випробування йому надавала підтримка сімʼї. Саме заради неї Веніамін збирається їхати на заробітки до Норвегії, бо виплати, які надала йому держава, мізерні.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Бондарчук розповів про свою образу, найстрашніші спогади, віру в долю та давнє захоплення.
— Давно вже роблю собі тату, у мене їх багато, — з гордістю каже Веніамін Бондарчук. — Є на правій руці, а ось ліва скоро буде вся «забита» патріотичними татуюваннями: є вже козак, зараз буде солдат, потім хочу набити дівчинку-українку з автоматом. На грудях у мене набито «Слава Україні», тризуб та автомат Калашникова. Як би я попав у полон, зрізали б мені все «болгаркою».
— Думали про те, що подібне може статися?
— Звісно. Але зі мною було так багато патронів, що відбивався б доки мене не вбили. Я знаю багато хлопців, які кажуть, що підірвали б себе гранатою. Не треба вірити таким! Ні в кого не вистачить духу, щоб це зробити. Я б воював до тих пір, поки мене б не вбили.
— Згадуєте бій, під час якого втратили ногу?
— Це було у травні 2022 року під час контрнаступу. Ми форсували річку Інгулець, перейшли на лівий берег Дніпра Херсонської області й зайшли в село Лозове. Росіяни зовсім цього не очікували. Попали їм в бік, багато знищили ворогів і забрали село під свій контроль. Коли стали рухатись на Андріївку, нас «розвалили» дуже серйозно. Техніки у нас було не так і багато, особового складу також. Ми почали вивозити своїх поранених хлопців, щоб пізніше знову наступати. Забрали одну групу, повернулися за іншою. Коли вивозили другу, почався обстріл мінами та артилерією. Пам’ятаю, як сказав другу з позивним «Чава», щоб він подивився, де танк, який мав нас прикривати. Тільки крикнув це, як відчув, що лежу на землі, у вухах свистить. Розумію, що міна посікла мені руку. Пробую піднятися і не відчуваю опори на праву ногу.
Читайте також: «Зупиняються військові, їхні родичі, а цивільні, на жаль, рідко»: після поранення захисник здолав тисячу км заради збору коштів побратимам
— Ви були у свідомості?
— Весь час! Дивлюся на низ, а моєї ноги вже немає. Прибігли побратими, наложили джгут, дали ліки, щоб зменшити біль — вона була страшенна! Мене загрузили в БМП і вивозили десь півтори години під дуже сильними обстрілами. Пам’ятаю, як дивився в маленьке віконечко машини й бачив, що ми під’їжджаємо до понтонного мосту — це була сама небезпечна ділянка. Думаю, не дай Боже, зупиниться машина. І тут вона стає! Попрощався з життям, помолився і сказав Богу: «Якщо ти хочеш, щоб я ще щось зробив у житті, машина заведеться». І в той момент вона заводиться! Думаю, значить, маю щось ще важливе зробити у житті.
— Ангела-охоронця маєте…
— Так, і я пересвідчився в цьому ще раз! Мене привезли до шпиталю, зробили операцію, і тільки я прокинувся від наркозу, оголошують швидку евакуацію, бо починається обстріл. Мене садять на коляску везти до «швидкої». До неї залишалось 150 метрівЄ, і тут в машину, де на той час нікого не було, прилітає міна! Думаю: «Значить, мені на життя». Памʼятаю, як мене везли в Новий Буг, а я відчував себе дуже нікчемним — без ноги та зброї. Гадав, що краще у бою загинути, ніж так, по-тупому.
— Військові кажуть, що найскладніше після поранення дзвонити рідним…
— Я пам’ятаю цей момент. В шпиталі Нового Буга, де мені зробили перев’язку, вирішив, що треба сказати мамі. Знав, що вона все одно все відчуває — у нас дуже сильний зв’язок. Медсестра, яка набрала її номер, не встигла нічого сказати й віддала трубку мені зі словами: «Твоя мама все знає». Мама у мене дуже сильна, вона не плакала. Я тільки попросив мене забрати. Батьки з моєю дівчиною проїхали до Одеси й відвезли до рідної Вінниці.
— Був страх, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше?
— Звичайно, я думав про таке. Але у мене така сім’я, що не дала б мені сумувати. Казали: «У тебе такий протез, що ти будеш мати ще кращий вигляд, ніж зараз!» Насправді для мене самим страшним було втратити руки. Мені ще у лікарні казали: втрата ноги — це дурниця. Зрозуміло, лікарі мене підтримували, але я дякую їм за це.
— Вам робили протез в Америці.
— Так, я знаходився там 29 днів. Протез зробили дуже суперовий. До того ж для українських воїнів — безплатний. Я навіть з ним на Говерлу підіймався.
— Та брали участь у міжнародних змаганнях «Ігри нескорених»!
— Навіть не мріяв про це. Міністерство зі справ ветеранів надіслало інформацію, що у Дюссельдорфі будуть проходити змагання і зараз проводиться відбір у національну збірну. Думаю, чому б не спробувати. На відборі бігав, плавав, грав у баскетбол на візках. Коли оголошували склад національної збірної, моє ім’я назвали першим.
Читайте також: Меган Маркл тримала за руку: на «Іграх нескорених» парамедик «Тайра» зустрілася з принцом Гаррі та його дружиною
— Ви спілкувались під час змагань з принцом Гаррі, який опікується Іграми?
— Я вітався з ним за руку, коли він поздоровляв мене зі званням кращого гравця з регбі. Принц Гаррі дуже простий хлопець. На всіх матчах він був разом з Меган. Коли він спілкувався з нашим ветераном Іваном Молдуном, став на коліно.
— Як змінилося ваше життя за останній рік?
— Ще у червні 2022 року, коли повернувся з фронту, зробив пропозицію руки та серця своїй дівчині. Це було у Львові, біля Оперного театру. Вона сказала: «Так». А три місяці тому у нас народилась донька. Назвали Олівія. Тепер мені є для кого жити, хочу, щоб донька гордилася мною. Хоча на деякий час нам і доведеться розлучитися.
— Чому?
— Як би прикро не звучало, буду їхати за кордон заробляти гроші. Держава не хоче давати виплати, на які я заслуговую. Я був строковиком, але так само, як контрактники, брав участь у бойових діях. На жаль, зараз немає законів для строковиків, які воюють. Ми нічим не відрізняємось від контрактників, але виплати, як вони, не отримуємо. Замість того, щоб виплатити мені як інваліду 2-ої групи 800 тисяч гривень, дали лише 200. Якби мені виплатили, як треба, я б відкрив своє діло. А так ветеран війни на протезі змушений їхати за кордон заробляти кошти, щоб ставити на ноги дитину.
Читайте також: Життєвий марафон незламності Сергія Храпка: як ветеран війни без кінцівок допомагає побратимам
— Вас призвали до армії ще до війни?
— Так, я мав відслужити півтора року морпіхом та піти додому, але…
— Яким було ваше 24 лютого?
— Ще 11 лютого ми батальйоном виїхали на бойове чергування до Грибівки, на березі Чорного моря. 23 лютого вночі нас підняли по тривозі, але о третій ранку ми пішли спати. Пам’ятаю, подзвонив товаришу, який служив прикордонником біля Чернігова. Він каже: «Я чую, як російські танки заводяться і їдуть». Кажу: «Не накручуй себе!» Поклав трубку — і тут перший прильот по Одесі…
— Є спогади, які повертають вас знову до часів запеклих боїв?
— Я дотепер часто не можу заснути. На фронті було багато речей, які тяжко згадувати, втрата близьких друзів, але найстрашніше — розірвані дитячі тіла. Коли ми заїжджали у Херсонську область, одне з прифронтових сіл було повністю знищено. Майже 80 процентів будинків згоріло. Ми їхали на машині й раптом почули плач дитини. Зупинились, бачимо — лежать розірвані тіла жінки та чоловіка, а поруч дві мертві дитинки. Біля них хлопчик плаче — десь два рочки, весь у крові. Чомусь запамʼятав, що він був у синіх трусиках. Ми забрали його та віддали до медичної служби. Так от ті розірвані діти досі у мене перед очима, як тільки я закриваю очі. Коли народилась моя дитина, я зрозумів, що віддати життя за дитину дуже легко…
— Про що ви мрієте?
— Як всі зараз — про Перемогу. Але коли вона настане, багато людей будуть плакати — не радіти. Бо дуже тяжко вона нам дається.