37-річний киянин Олександр Гонцул торік у боях на Харківщині втратив праву ногу й ліву руку. Має два протези. Попри це, захисник днями вперше у своєму житті візьме участь в автомобільному ралі в Іспанії — як штурман. За кермом «Тойоти» буде іспанський пілот.
— Про таку можливість я дізнався від свого родича, — розповів «ФАКТАМ» Олександр Гонцул. - Я зацікавився цим, бо хочу бути прикладом для сина: він побачить, що батько, попри втрату ноги й руки, виступив штурманом в перегонах на автомашинах. Сподіваюсь, що мій приклад стане для нього потужним стимулом в майбутньому долати труднощі на життєвому шляху та перемагати.
— Олександре, за яких обставин ви отримали поранення?
— Не хочу розповідати все… Якщо в загальних рисах, то було так: нам наказали зайняти висоту біля прикордонного села Дементіївка на Харківщині (до росії звідти десь 7−8 кілометрів). Село декілька разів переходило з рук в руки. Фактично то була «сіра зона». Спочатку нам наказали «пробігтися» на одну позицію з вагою десь 40 кілограмів (бронежилет, каска, зброя, набої), потім — на другу (на ту саму висоту). Минула доба відносного затишшя. Врешті ворог почав артпідготовку, потім відкрив вогонь з автоматів. В якийсь момент «прилетіла» міна (казали, що то була граната з СПГ — станкового протитанкового гранатомета, але я сумніваюсь щодо цього, адже ми знаходилися на висоті). Принаймні останнє, що я почув перед пораненням, це свист міни.
— Ви знаходилися в окопі?
— Так, в окопі, але він був не надто глибоким.
— У вас було передчуття, що таке станеться?
— Ні, не було. Я завжди (не тільки на війні) внутрішньо готовий до будь-яких сценаріїв розвитку подій. А на передовій ця готовність ще більша. Але я ні на секунду не забував, що обіцяв дружині докласти максимум зусиль, щоб зберегти життя, виконуючи накази. Тим паче, що в нас маленький син. Зараз йому 7 років. Дитині потрібен тато.
— Після вибуху тієї міни ви втратили свідомість?
— Ні. У мене був больовий шок. Перед очима — рожеве марево. Нічого не чув. Було таке відчуття, що кожна клітина мого організму опинилась на електричному стільці. Зуби стиснуло, забило дихання. Через певний час мені повернулися слух і зір. І я побачив результат: ліва рука відірвана, права перебита (з відкритими переломами). Добре, що був у тактичних рукавичках, — декілька пальців на правій руці відірвало, але вони лишилися в рукавичці та їх пришили в лікарні. Трохи відповз. Підбігли хлопці, щоб надати першу медичну допомогу. Я казав їм, що слід робити.
— Вас одразу евакуювали?
— Ні, евакуації довелося чекати десь 3−4 години. Спочатку здавалося, що евакуювати мене хлопцям взагалі не вдасться, бо росіяни щільно накривали вогнем наші позиції. Я намагався втратити свідомість, адже біль був сильним. Він відступив один раз (може, й більше, але я запам’ятав один), а потім знову навалився. Втратити свідомість так і не вдалося.
Коли обстріли трохи послабшали, хлопці потягнули мене з передової. Перед цим я попросив, щоб зняли з мене бронежилет, бо й без нього було важко.
— Про що тоді думали?
— Про те, щоб четверо хлопців, які виносять мене в тил, вціліли. Щодо себе, то я змирився з думкою, що не виживу, — здавалося, що отримав смертельне поранення. На щастя, побратими тоді лишилися неушкодженими.
Мене доставили до місця евакуації. Примчала автівка (здається, пікап) і повезла на стабілізаційний пункт. Там вкололи знеболювальне, і я нарешті чи то втратив свідомість, чи то заснув.
— Кому першому подзвонили, коли у вас знову з’явився телефон?
— Вже не пам’ятаю. Телефон мені дали волонтери (я тоді ще був в реанімації). Ясна річ, подзвонив мамі (вона в Києві) та за кордон — дружині. До речі, не хочу, щоб дружина з сином зараз поверталися, бо попереду зима й невідомо, якою вона буде через неминучі атаки ворога на енергосистему України.
В реанімації знаходився десь тиждень. Адже мав поранення трьох кінцівок, плюс в мене «схлопнулася» одна легеня (від вибухової хвилі). Довелось робити операцію, щоб повернути легені природну форму. Але це не все. В мене було зараження крові та виникли проблеми з нирками, через які лікарям довелося застосувати гемодіаліз (метод позаниркового очищення крові. — Авт.).
Я втратив ногу й руку, переніс декілька операцій, але настрій був піднесений. Адже відчуття, що не виживу, зникло. Натомість з’явилося розуміння, що буди жити, а ураження такі, з якими можна більш-менш нормально жити й працювати. Я навіть перебував у стані ейфорії: в голові юрмилися великі плани, було сильне бажання заради їх реалізації якомога скоріше пройти реабілітацію.
Читайте також: «Я постійно питав, що у мене з рукою»: історія художника зі Львова, який відклав пензель і взяв автомат
До речі, дехто з поранених каже: не слід було щось там робити, кудись там бігти. І тоді, мовляв, можливо, не поранило б. Я на таких думках не зациклювався.
— Але ж, напевно, прокручували в голові події напередодні поранення?
— Ясна річ, аналізував їх — без зайвих емоцій. Дійшов висновку, що якихось критичних помилок не зробив. Те, що трапилось, — це випадковість.
— На війну ви пішли в перший день відкритого вторгнення?
— Ні, не в перший. Спочатку переїхали з дружиною та сином до тещі — вирішили, що вони залишаться в Києві. Бо не знали, які траси контролюються українськими військами. Плюс було невідомо, чи вдалося б в дорозі купити бензин. Почався березень. Ми бачили з вікон, що ворог обстрілює Васильків (місто-супутник Києва. — Авт.), багато хто з сусідів виїхали — якщо не в перший же день, то наступними. Я усвідомив, що, якщо москалі зайдуть в столицю, я не зможу захистити свою родину. Врешті ми вирішили, що дружина з сином евакуюються потягом. Спочатку вони поїхали в Польщу, а згодом — в Німеччину.
Попервах разом з іншими цивільними чоловіками допомагав на поліцейському блокпосту, робив «коктейлі Молотова». Потім друг запросив мене в тероборону. Я накупив припасів, які вдалося знайти (в ті дні важко було щось придбати) та увійшов до складу тероборони. Ми виконували завдання в Київській області. Згодом став бійцем ЗСУ. Через пів року направили в Харківську область, де й отримав поранення.
— Протези ноги й руки вам зробили в Україні?
— Так, в Україні — так значно практичніше, ніж протезуватися за кордоном. Адже протези потім доведеться обслуговувати, ремонтувати, міняти на нові. На Батьківщині це зробити значно простіше й, головне, надійно. Важливо, що комплектуючі вітчизняних протезів виготовлені провідними західними компаніями. Скажімо, штучне коліно — англійське, стопа — американська.
— Яка у вас цивільна професія?
— Я тестувальник програмного забезпечення.
— Поки ви були на війні, за вами збереглося робоче місце?
— Так, на щастя, збереглося. Коли більш-менш одужав, повернувся до роботи. Вона допомагає соціалізуватися.
— Працюєте в офісі?
— Ні, вдома. Мама старається допомагати мені по господарству (передусім готує, миє посуд), але в неї не надто багато часу — треба доглядати стареньку бабусю. Я усіляко намагаюся обслуговувати себе сам.
Читайте також: «Перше, що сказав після поранення: «Кому я потрібен — сліпий»: боєць бригади Чорних запорожців, який втратив на війні зір, одружується
— Вибачте за запитання. Фізичний біль від ран, ампутацій лишився в минулому?
— На жаль, ні. Біль, в тому числі так званий фантомний відчуваю фактично 24 на 7 — постійно.
— Скільки часу ви готувалися до ралі в Іспанії?
— Близько місяця. Я усвідомлюю, що можна як завгодно довго готуватися, але тільки безпосередньо ралі покажуть, на що я здатний. Там буде незнайома місцевість, складна траса. Тож дуже важливо контролювати емоції, бути максимально зібраним, раціональним, кмітливим, щоб наш екіпаж не заблукав і дістався фінішу — хочеться, щоб не останнім…
Загалом в ралі в Іспанії візьмуть участь троє представників України. Двоє складуть суто український екіпаж: майстер спорту міжнародного класу Вадим Притуляк та десантник, який втратив ногу у 2014 році під час боїв за місто Щастя на Луганщині, майор Сергій Романовський. Вони будуть змагатися на спеціальному автомобілі багі. За участі Вадима Притуляка наразі виготовлено три багі. Дві відправлено у ЗСУ, а одна буде залучена в ралі. Притуляк з однодумцями розробляє проєкт з серійного випуску таких машин для ЗСУ.
Зазначимо, що до участі в ралі українців запросила Королівська федерація автоспорту Іспанії. Особливістю цих змагань є те, що в них беруть участь люди з інвалідністю.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, як ветеран війни без кінцівок Сергій Храпко допомагає побратимам.
На фото у заголовку: Олександр відправив дружину і маленького сина за кордон і незабаром став бійцем київської тероборони (Фото надано Олександром Гонцулом)