За перемогу у 13-ому сезоні проекту «Голос країни» (1+1) продовжує боротися 25-річний ветеран війни Михайло Панчишин, відомий як Пташкін. Після початку повномасштабної агресії росії Михайло долучився до лав ТРО та ЗСУ. Брав участь у звільнені Ірпеня, а згодом воював у Бахмуті. Разом з побратимами потрапив під семиденне бомбардування міста, опинившись в оточенні. Михайлу вдалося вибратись та вивести поранених побратимів.
Під час бойових дій Панчишин отримав контузію, частково втративши слух. Після численних шпиталів та реабілітацій лікарям так і не вдалося повністю відновити здоров’я бійця. Михайло згадує, як тоді командир сказав йому: «Якщо більше не можеш воювати, пиши пісні про українських солдатів, про армію, прославляй наш подвиг».
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Панчишин розказав про свій найстрашніший спогад, оточення у Бахмуті та велику мрію.
— Михайло, що ви відчуваєте, співаючи на сцені «Голосу країни»?
- Мене не залишає думка, що я знаходжусь на правильному шляху до швидкого завершення задачі, яку нам поставив командир з позивним «Шнайдер». Він казав: «Хлопці, зробіть так, щоб наших героїв не забули».
Читайте також: «Мої близькі пів року знаходились в окупації»: Артем Пивоваров про зміни за часів великої війни
— Хто надихнув вас прийти на проєкт?
- Мої два побратима, які бачили, наскільки я змінився після Бахмута. Був час, коли мені просто все було нецікаво. Тоді Ігор і Іоанн сказали, що мені варто спробувати свої сили на «Голосі». Пояснили, чому це краще зробити саме зараз. І ось тепер співом та словами я можу нести користь для Збройних Сил України. Слова моїх побратимів, дійсно, спрацювали. Музика і та користь, яку вона несе, тепер змушує мене прокидатися і, як колись, нести пост. Хлопці на передовій дякують мені за пісні, і це змушує жити!
— Стоячи на сцені під час «сліпих прослуховувань», чи сподівалися, що всі тренери повернуть свої крісла?
- Чомусь я допускав, що повернеться Артем Пивоваров. Але, що усі четверо наставників — ні! Та і насправді, я тоді мало про це думав, бо в першу чергу хотів передати історію пісні і багато часу провів думками в спогадах.
— Яким став ваш найстрашніший спогад останнього року?
— Коли нам прийшлось діставати нашого померлого побратима з окопа.
— Згадуєте ваше 24 лютого 2022 року?
- До війни я постійно ночами пропадав на музичній студії. В ту ніч зі мною була сестра і на той час, дівчина. Коли почались прильоти, стало досить страшно, ми спускались в підвал. Мій побратим Іоанн написав мені, що він з другом Ігорем йдуть в ТРО, і щоб я їхав додому, у Львів. З цією думкою я пролежав ніч, дивлячись в стелю. Після чого дав відповідь: «Я з вами». Пам’ятаю, подзвонив батьку і сказав: «Йду воювати, ти мене не переконаєш залишитись». Батько заплакав і сказав: «Сину, я тебе благословляю».
— Відомо, що ви, разом з побратимами, рятували цивільних у Ірпіні. Що вас тоді найбільше вразило?
— Так, наш підрозділ займався евакуацією. Тоді там ще велись запеклі бої. Пам’ятаю, як мене вразило те, що гарне, сучасне місто перетворилося просто на руїни. Нам доводилось виводити діточок до безпечного місця, виносити трупи. Про це важко згадувати… Але це і було моє перше знайомство з реальною війною.
— Потім був Бахмут. Що з того часу залишилось у пам’яті?
— Перші три дні. Коли я знаходився там, найскладніше було прийняти те, що можливо звідти більше не вийти. А потім сталося моє поранення. Наші позиції обстрілювали сім днів, потім росіяни почали штурмувати. Ми прийняли 14-годинний бій. По нам летіло все підряд: кулі, міни, гранати, працював танк і обстрілював ворожий вертоліт. Після якогось з цих снарядів я знепритомнів, хлопці мене почали відкачувати, і я почав відчувати, що щось змінилося.
— Пам'ятаєте, про що тоді думали?
— Я щодня спілкувався з батьком, і за ці сім днів без зв'язку хотілось лише написати йому, що я живий. Пам’ятаю, як тоді давав собі обіцянки знову набрати музичний гурт, знайти кохану, дістати те, чого не вистачає на фронті. Бачивши, як хлопці сумують за своїми дітками, думав про те, що не встиг завести сім'ю. До речі, саме так народилася пісня «Донечка».
Читайте також: «Інколи доводиться брехати рідним»: актор та сержант взводу Сергій Лефор про випробування під час великої війни
— Чи було, що ви втрачали надію?
- Коли ми знаходились під постійним обстрілом в напівоточенні і думали про те, що вийти вже не вийде, ми не те що втрачали надію, у нас її навіть не було. І тільки після того, як ми прийняли контактний бій та вийшли з того пекла, тоді вперше зʼявилася надія на майбутнє.
— Що досі надає вам сили?
- Це все будуть досить пафосні слова, але так воно і є. Мене надихає хоробрість побратимів, підтримка волонтерів, простих людей. Насправді, я гордий з того, що є частиною свого народу, і можу з гордістю казати, що я — українець.
— Про що мрієте після Перемоги?
- Мені здається, наразі треба мріяти про те, щоб наша Перемога сталася як найскоріше. А от коли вона станеться, нехай просто буде мир.
Раніше «ФАКТИ» публікували думку письменника Яна Валетова про те, чому російсько-українську війну «неможливо закінчити»: «Ці 600 днів не останні».