Лейтенант Сергій Багулов у 2014 році допоміг звільнити Харківську ОДА за декілька хвилин, а потім місяць жив в БТРі, визволяючи Слов’янськ, Лисичанськ… А далі вісім років безперервних ротацій на схід, не бачачи, як ростуть діти. 24 лютого 2022 року він поцілував дітей та дружину й вирушив захищати Київ і Київську область. Своїх рідних не бачив понад 8 місяців, бо боронив Сєвєродонецьк — найгарячішу на той час точку. Без зв’язку, без провізії. А далі Лисичанськ, Спірне. Чи не героїзм — бути розстріляним майже впритул з танка, коли тримаєш позицію 12 днів, в той час, як російська армія наступає, а «вагнерівці» заходять з тилу? Білогорівка. Клята Білогорівка! Там зупинилося серце Сергія 22 жовтня 2022 року. Командир взводу батальйону оперативного призначення НГУ «Червона калина», який мав 23 роки бездоганного військового стажу, похований у Вінниці на «Алеї Слави». Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Дружина, син та дочка 44-річного воїна весь цей час продовжують займатись волонтерством й хотіли б, щоби держава гідно оцінила подвиг офіцера.
— Сергій народився у росії. Та ще коли був дитиною, його родина переїхала до Калинівської громади на Вінниччину. Пішов до п"ятого класу. Після закінчення школи вступив до авіаційного училища на спеціальність «механіка», — розповідає «ФАКТАМ» дружина воїна Марина Багулова. — Далі служба в армії, яка точно дала зрозуміти, ким він хоче бути. Сергій закінчив школу прапорщиків і свій військовий шлях розпочав з військової частини у місті Володимир-Волинський Волинської області. Завжди позитивний, з відмінним почуттям гумору, чуйний. У нього на будь-яке питання завжди була відповідь, що все добре.
— Як ви познайомились зі своїм майбутнім чоловіком?
— Випадково. Моя колишня подруга мешкала з ним по сусідству, а він на той момент закінчив школу прапорщиків і його відправили за розподілом на Волинь. І так сталося, що студентам продовжили навчання на 10 днів і Сергій скористався цим та приїхав додому зненацька. А подруга попросила мене приїхати до неї, аби допомогти на баштані зібрати врожай. Я тільки пам’ятаю, що зустрілись з ним поглядами. Обоє розгубились… Зі мною такого ще не було. Ввечері Сергій запросив нас з подругою до місцевого клубу на дискотеку. Ми сходили, він провів нас до будинку, я залишилась посидіти з ним на лавочці. Не знала, що Сергій за декілька днів поїде. Він повернувся на Волинь. Ми не бачилися довго, телефонів тоді не було, адреси його я не знала та й не запитувала. Проте дуже за ним сумувала, так мені запав у душу. Й подруга у мами Сергія випитала номер телефону квартири, де він жив. І що ви думаєте, я наважилась піти до «Укртелекому», бо тоді всі користувались ще тими кабінками. Й подзвонила йому. Він, як почув мій голос, так тішився. Стільки теплих слів наговорив. Що теж сумував і лише про мене думав. Потім була друга відпустка, коли ми знову зустрілись. А на третю було весілля. Тобто ми, по суті, мало бачились до весілля, як і після. Бо через три дні, як побрались, коханий знову поїхав на службу.
Мені не було куди їхати, бо Сергій жив у бабусі на квартирі. Тому вирушив з ним мій тато, й вони зробили там ремонт, щоби можна було жити. Важко мені було там. Бо місто мале, роботи не було. Тільки військова частина. Завагітнівши дочкою, я повернулась до Вінниці. Він так радів, коли народилась наша Валерія.
Потім чоловік таки перевівся додому, у колишній «Ягуар». Й серце заспокоїлось. У нас була без перебільшення ідеальна родина. Сергій у всьому мені допомагав, жалів, ніколи не говорив, що щось болить, аби я не засмучувалась. Завжди казав, що все добре. Хвилювався більше про нас, ніж про себе. Я справді була щасливою як жінка з ним. Ми мріяли про другу дитину, але я довго не могла завагітніти. Потім нам сказали забути про це, й ми з Сергієм вирішили, що спасибі Богу за те, що хоча б пізнали щастя батьківства з донечкою. Та коли померла моя мама й ми робили поминки на роковини, мені різко стало зле. Перед тим я ще й пила антибіотики. Думала, що перехвилювалась. А тоді зробила тест — вагітна. Та на 15-му тижні в мене виявили онкологію й сказали перервати вагітність. Сергій просив зробити це, бо хотів, щоб я жила. Все повторював, що не зможе без мене. Як нам сказали про цей діагноз, чоловік всю ніч просидів на балконі. Але ситуація якось сама вирішилась. Ми знайшли в Києві лікаря, який погодився мене у положенні оперувати. Й сім років тому народився наш Матвійко — саме на день народження моєї мами. Тобто вона своє життя віддала, щоб я мала синочка. Сергій так радів, бо це ж хлопчик, продовження роду. Та не встиг йому сповна нарадуватись, бо постійно їздив на ротації…
— Що вам відомо про військовий шлях коханого?
— У 2014 році він був у складі 26 спецпризначенців, які звільнили Харківську ОДА, після чого зразу поїхав на схід обороняти країну. Протягом восьми років неодноразово перебував на ротації у різних населених пунктах Донецької та Луганської областей. Маючи бездоганну репутацію та великий стаж, Сергій був би полковником. Проте він не мав вищої військової освіти. У березні 2022 року він нарешті закінчив академію внутрішніх справ, здобув вищу освіту, отримав омріяне звання. Його призначили командиром взводу.
З 24 лютого 2022 року Сергій стояв на обороні Києва і Київської області. З 4 червня тримав оборону заводу «Азот» в Сєвєродонецьку, потім були Лисичанськ, далі Спірне, а потім Білогорівка Луганської області, де коханий загинув 22 жовтня. Протягом восьми місяців Сергій не був на ротації. Перша відпустка мала б відбутись 26 жовтня 2022 року на цілих два місяці. Не повірите, але 26 вересня я завела листок, на якому кожного ранку ставила плюси, коли коханий писав, що все добре, він на зв’язку. Напередодні чоловік пішов на позицію, попередив, що 5 днів не буде можливості дзвонити. Це мала бути його остання зміна. Мовляв, скоро побачимось. Та минуло шість, вісім, 12 днів… І тиша. Я постійно телефонувала у частину. Мені казали, що чоловік на позиції. Удома на чоловіка чекав син Матвій, якому 18 жовтня виповнилось 6 років, але татко вже не привітав. Він ще був тоді живий, просто не мав з чого подзвонити. А тоді звістка, що 22 жовтня чоловік загинув. Знаю, що коханий пробув 5 днів на завданні, вже мали змінюватись. Вже й приїхали нові хлопці, але ротний попросив Сергія лишитись, бо не було командира. Чоловік був безвідмовним, погодився. Байдуже, що стільки часу був без їжі, сидів в холодній землі. Залишився ще на 5 днів. 20 жовтня позицію мали змінити бійці ЗСУ. Та не прийшли. Як і наступного дня. А 22 жовтня, коли вони рухались, летіли ворожі дрони та засікли їх. І з тилу полізли вагнерівці, а прямо — російська гвардія. Сергій повідомив побратимам точні координати ворога, наша артилерія їх накрила. А сам розставив хлопців по позиціях, щоб мужньо прийняти бій. Він зберіг їх всіх. Сам отримав поранення. Його ще несли до медиків. Та, на жаль, не встигли.
Читайте також: У найпекельніших боях захищав Бахмут: під час ракетного удару на Запоріжжі загинув офіцер 128-ї бригади
Поховали ми нашого Сергія у Вінниці на Алеї Слави. На полі бою в коханого випав телефон. Мені повернули лише ланцюжок та годинник. Я дуже боялась, щоби окупанти не знайшли той телефон, щоби не писали мені та не дзвонили. Щоб діток не чіпали. Й одного дня моїй дочці написав у соцмережі військовий та повідомив, що знайшов телефон Сергія. Поштою вислав його. Досі ми переписуємось, завжди пропонує допомогу, вдячна йому за людяність.
Після важкої втрати ми з дітьми продовжуємо волонтерити, підтримувати такі ж самі родини, які втратили коханих на війні. Й мені дуже хотілось б, щоб люди цінували та шанували подвиг тих, хто віддав та віддає життя, здоров'я заради мирного неба.
— Знаю, що зараз ви збираєте підписи за петицію, аби Сергій посмертно отримав звання «Герой України». Розкажіть про це.
— Він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Про Сергія побратими відгукуються як про чесного, сміливого, справедливого командира. Він завжди турбувався про підлеглих. Наша сім"я та друзі віддали на війну понад 500 000 гривень. Невже це не героїзм? Так, для нас він герой, але його семирічний син тільки починає своє життя, і я дуже хочу, щоб чоловік був законним Героєм! Сергій обожнював наших дітей, він не повів до першого класу нашого сина, він не поведе дочку до вівтаря! Це невимовно боляче. Ми померли разом з ним.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію командира взводу розвідки добровольчого батальйону ОУН Олексія Мовчана з позивним «Тінь», який загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині та став прототипом муралу в Києві.