З траси біля зупинки з написом «Гроза» добре видно сільське кладовище, яке минулого місяця збільшилось відразу на понад пів сотні могил. Квіти на них ще не зів'яли, тільки трохи засніжені. Щотижня на цвинтар приходить поплакати Валентина Козир. Вона втратила сина Ігоря, доньку Ольгу, чоловіка Анатолія та онука Івана внаслідок ракетного удару російських військових по кафе в селі Гроза на Харківщині. Її невістка досі перебуває у важкому стані. Тоді, як вже раніше згадувалось, саме проходив поминальний обід за племінником родини — захисником Андрієм Козирем. У червні 2022 року Валентина із сином доньки Владиславом вирушила на Волинь до родичів, це їх і врятувало від смерті. Та дізнавшись трагічну звістку, вона повернулася, провела рідних в останню дорогу й залишилась сама з онуком. Зізнається: він її сенс жити далі…
— В одну мить забрали в мене людей, яких любила понад усе, — розповідає «ФАКТАМ» Валентина Козир. — Минулого тижня було вже сорок днів, як їх нема. Приїхав син доньки Владислав, вперше завела його на могили, він дуже хотів туди, адже там душі найдорожчих… Я дуже складно все переживаю. Онук тримається й просить бути сильною заради нас обох.
— Розкажіть про своїх рідних. Що любили, чим займались?
— Мій чоловік Анатолій Козир був родом з Грози. Після закінчення училища працював спочатку в місцевому колгоспі — водієм і трактористом, а згодом — токарем, асфальтоукладачем у дорожній організації у селищі Шевченкове. Останні роки був на пенсії. Ми познайомились під час роботи в колгоспі. Анатолій добре ставився до дітей, я поховала його батьків, підтримувала чоловіка.
Андрій Козир, за яким були поминки, — це рідний племінник мого чоловіка, вони навіть схожі з ним. Ми товаришували сім'ями. Дочка Ольга не дожила до 35-річчя лише два місяці. Вона за фахом швачка та кухарка-кондитерка. Свого часу трудилась у Харкові у швейному цеху на ринку Барабашова, а за рік до великої війни пішла в деревообробний цех у селищі Шевченковому. Донька мешкала з нами та виховувала 14-річного сина Владислава сама, тому що давно розлучилась з чоловіком. Вона робила все, щоб дати дитині гідне майбутнє. Донька мала золоті руки — готувала кулінарні витвори мистецтва, так ми їх називали. Коли мене останній раз прооперували через онкологію, то Ольга цілий рік робила ін'єкції імунотерапії, по суті, вона мене й витягнула з того важкого стану. Знаєте, я так мріяла, щоб вона була нарешті щасливою, щоби життя склалось… Ігорю було 36 років, працював будівельником, обробляв деревину. Він мав добре та чуйне серце, здавалося, що нема того, кому він би в чомусь відмовив. Зі своєю дружиною Оксаною син гарно жив. Щоранку він йшов на роботу та обіймав її, цілував. Виховували 8-річного синочка Івана. Ви б бачили, як батьки чекали появи малечі. Ігор взував, роззував кохану. Навіть сидячи за столом, постійно тримав її за руку. Пологи були складними, тому невістці провели кесарів розтин. Внучок був дуже комунікабельним, із великими блакитними очима, любив ходити з нами по гриби, обожнював машинки.
— Як пережили окупацію та як опинились з онуком на Волині?
— Куп'янськ здали. Наше село швидко окупували. Дехто здав дітей до школи за російською програмою навчання. Мої рідні це не зробили. Навіть пішли на хитрість. Оскільки внучок Іван був маленьким на вигляд та худеньким, то збрехали, що йому ще рано до школи. Ігор допомагав людям виїхати, віз до Печенізької дамби, звідки вже можна було вибратись. За це йому погрожували окупанти. Тричі водили й лякали розстрілом, їм не подобалось, що він колись служив в армії, мав звання сержанта. Ми виїхали в червні минулого року через Печенізьку дамбу, внук Владислав боявся всього, що там відбувалось. Дочка Ольга, мій чоловік та син з родиною залишились.
Ми з Владиком мешкали на Волині, там моя мама та сестра. Зв’язок не завжди був. А як вдавалось додзвонитись, то перекинулись кількома словами, що всі живі, на й все. Бувши на заході України, ми спілкувались із дружиною бійця Андрія Козира. Аліна з дочкою Єлизаветою, яка вийшла заміж, мешкали у Польщі. Співчували їм, коли дізнались, що племінник чоловіка загинув на війні. Після деокупації ми з онуком часто приїжджали в Грозу. Потім поверталися. Ольга після звільнення села від окупантів влаштувалася в благодійну організацію й доглядала за старими та одинокими людьми. Син Ігор був волонтером, допомагав військовим, їздив на лінію зіткнення. Не раз він питав у дружини, чи не сердиться вона, що його часто вдома нема. На це невістка відповідала, що ні, адже він робив добрі справи для наших бійців. Востаннє я була в Грозі у вересні цього року. Ігор ще відвіз нас на вокзал.
Читайте також: «Після тренувального табору батька і сина відправили в Попасну в різні бригади»: про загиблого в Грозі Дениса Козира розповів його друг
— Що вам відомо про ракетний удар, який і забрав життя ваших найдорожчих людей?
— Я не знала, що буде обід. Дочка нічого не казала. Тільки те, що Андрія привезуть та перепоховають. Думала, що там свої найближчі зберуться вдома. Тим паче кафе не працювало. Й 5 жовтня в обід моїй матері подзвонила подруга зі словами: «Пішла та провела Андрія. Йду додому з кладовища, а тут як бахне. Й дим повалив». Як тільки мені мама це сказала, в серці ойкнуло. А тут онуку хтось написав у соцмережі. Владик сказав, що був «приліт» у кафе. Я не думала, що хтось загинув, вірила, що живі, просто поранені.
З валізою годину бігала по хаті у стані шоку. Потім мені вже зателефонували односельці й повідомили, що моїх нікого нема. Онучок Іванко був дрібнесенький, коли його побачила, він так витягнувся… Таким дорослим, загорнутим у ковдру, побачила його у морзі. Я кожного упізнала. Як це було? Страшно та важко. Та мої хоч були з ногами та руками, інші змогли забрати своїх рідних після ДНК-експертизи. Ви уявіть собі, наша родина Козирів втратила три покоління. Невістка Оксана зараз продовжує лікування в Австрії. Тільки тепер ми з нею змогли поспілкуватись про пережите. За її словами, на обіді люди ще встигли поїсти борщ. Й раптом вибухи.
— Окрім втрати рідних, що ще вам болить?
— Деякі, кого вже нема в живих через ту ракету, продовжували чекати росію. Й збирались у сільському магазині. Шоком стало те, що чимало хто у країні-ворогу пересидів час, коли Грозу мали звільняти наші ЗСУ. Потім повернулись. Яким чином, невідомо. Й серед них родичі тих, хто загинув 5 жовтня. Знаю, що у Краснодарі живуть сестра з чоловіком одного із загиблих, та по сусідству з Мамонами, яких підозрюють у корегуванні цього удару. До великої війни батьки цих братів спілкувались із тестем та тещею військового Андрія Козиря, бо жили поруч. Та потім їхній зять та онук пішли воювати, тому дороги розійшлись. Та бачите, як склалася доля…
— Що тепер будете робити?
— Зараз ми в Грозі, оформляємо всі документи. В мене пенсія по інвалідності менше ніж 3 000 гривень, а потрібно ставити на ноги онука. Важко, але я мушу це робити заради своєї донечки. Мрію про перемогу України, покарання винних. Щоб ті, хто зрадив державу і працював на ворога, отримав своє.
Для тих, хто хоче допомогти та підтримати Валентину Козир та її онука, ось реквізити її картки:
Приватбанк 5168 7451 1142 1613
Раніше «ФАКТИ» розповідали також, що у Грозі росіяни вбили медсестру, яка пережила окупацію.
Читайте також: «Скоро настане мир, і ми знову почнемо працювати на повну»: російська ракета забрала життя вчителя з Грози та його родини