Журналіст Павло Казарін, який пішов захищати країну в лютому 2022 року, зазначає, що зараз багато українців думають, що війну можна пережити, не стикаючись з нею. Але відсидітись у тилу не вийде. Якщо не воювати у своїй армії, захищаючи свої сім'ї та свою землю, то доведеться служити у путінській армії, про що свідчить приклад людей з окупованих українських територій
«У поточному році Україна складатиме іспит, імʼя якому — мобілізація. І це буде історія не лише про армію. Мобілізація стане тестом на солідарність, справедливість та відповідальність. А ще вона буде лакмусом того, чи українці готові захищати Україну, — пише Павло Казарін у Facebook.
Формула «воювати повинні добровольці» гарна для мирного часу. Але вона перестає працювати, коли йдеться про повномасштабне вторгнення. Для того, щоб вести війну, країні потрібно три ресурси. Гроші — які дають змогу підтримувати економіку на плаву. Зброя — без якої неможливо говорити про опір. А ще потрібні солдати. І якщо перші два ресурси нам можуть поставити наші союзники, то єдині люди, які здатні захищати країну, живуть в Україні.
Мотивація — важливий чинник, але не обовʼязковий. Люди вигорають — і навіть для найвмотивованішого добровольця настає момент, коли триматися доводиться вже не на мотивації, але на дисципліні. Різниця між ним і тим, хто опинився в армії через обставини, не така вже й велика. Якщо ви переконали себе, що війну здатні виграти виключно добровольці, то даремно.
Бога з машини немає. Одні пропонують відправити на фронт замість себе депутатів/суддів/поліцейських. Інші твердять про те, що потрібно в рази збільшити зарплати військовослужбовців, щоби під військкоматами знову вишикувалися черги. Треті пропонують відправити в окопи тих, хто зараз несе армійську службу на тилових посадах. Усі ці ідеї поєднує вперта надія, що воюватиме хтось інший.
Ймовірно, причина в тому, що два роки відносної тилової стабільності привчили людей до думки, що війну можна пережити, не стикаючись із нею. Що повітряні тривоги — це єдиний податок, з існуванням якого тил приречений миритися. Але в тому й річ, якщо якесь рішення здається вам несправедливим, можливо, що вам просто здається. Ймовірно, ви просто жили два роки в борг, і тепер настав час цей борг повернути.
Переговори — це не альтернатива мобілізації. У тих, хто боїться мобілізації, виникає спокуса закликати владу до переговорів. Люди пишуть у соцмережах про те, що переговори врятують життя, зупинять активну фазу війни та дозволять стабілізувати фронт.
Проблема цього підходу — у його наївності від самого початку. Уся нинішня війна розпочалася тому, що російський президент оформлює свою політичну спадщину. У його системі координат захоплення чужих територій важливіше за будь-яку цифру в графі «втрати». Йому немає сенсу йти на переговори, якщо він вважає, що може захопити всю Україну. А тому наша країна не має вибору між «продовженням війни» і «третіми Мінськими». У нас є вибір між продовженням оборони та втратою нових територій.
Ті, хто бояться мобілізації, мають зрозуміти, що альтернатива опору — не принизливий мир. Альтернатива опору — це ситуація, коли доля Маріуполя спіткає Харків та Київ. Альтернатива мобілізації — це коли рахунок нових «Буч» піде на десятки. Зрештою доля вже окупованих територій досить недвозначно дає зрозуміти, що єдиний вибір, перед яким стоять українці, — це в якій саме армії їм доведеться служити. Можна у своїй. А можна в окупаційній.
Мобілізація — це історія справедливості. Ті, хто пішов до армії 2022-го, весь цей час віддавали своїй країні непропорційно багато. Відносна безпека та комфорт тилового життя були можливі завдяки тим, хто весь цей час жив у максимально небезпечних та некомфортних умовах.
Якщо у вас виникає спокуса відчувати себе жертвою мобілізації, то ви помиляєтеся. Жертвою мобілізації можуть вважати себе лише ті, хто за підсумком процесу не зможе зняти з себе піксель. А це трапиться тільки в тому випадку, якщо ви вирішите піксель на себе не надягати.
До речі, саме з цієї причини будь-які розмови про «майновий ценз» у рамках мобілізації позбавлені сенсу. Якщо величина зарплати та сплачених із неї податків стануть підставою для «бронювання», це порушить той самий принцип справедливості.
Під час Громадянської війни в США армія північних штатів у якийсь момент почала відчувати дефіцит людей. Тоді Конгрес ухвалив перший в історії країни закон про призов. У ньому прописали можливість відстрочки — за $ 300 чоловік міг відкупитись на рік. Незабаром представники низів почали говорити, що йде війна багатих, де бʼються бідні. У липні 1863 року ця політика призвела до бунтів. Якщо ви дивилися фільм «Банди Нью-Йорка», можете згадати, про що йдеться. Було б помилкою брати на озброєння принцип, який загрожує соціальним вибухом.
Економічний тил утримають без вас. У багатьох є спокуса оголосити себе основою економіки. Вони говорять про те, що призов цивільних завдасть удару по стабільності країни. Вони забувають лише про те, що у разі успішної мобілізації в економіку країни через рік знову увіллються всі ті руки, що останні кілька років тримали зброю.
Немає підстав думати, що ці руки не втримають економічний тил. Тим більше, що багато хто з тих, хто служить в армії сьогодні, були до війни цілком успішними бізнесменами, фахівцями та айтішниками. Вони просто два роки тримали фронт, лишивши тил на вас. А тепер ваша черга".
Разом з тим, військовий Мирослав Гай вважає, що навіть коли до війська призвуть нових людей, це одразу не поліпшить ситуацію на фронті. Адже в Силах оборони України бракує озброєння.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.