Україна витримала ще один рік великої війни. ЗСУ було дуже важко й складно, але наші захисники не дали оркам досягти хоча б якихось значних успіхів. На превеликий жаль, за це нам доводитися платити надвисоку ціну.
У новорічному зверненні кремлівський фюрер запевнив, що «росія ніколи не відступить», мовляв, вона зараз переживає історичний етап і буде ще сильнішою. «Людожери не перевиховуються. Людожер ніколи не стане вегетаріанцем», — прокоментував цей спіч письменник Ян Валетов.
2024 рік, як і минулий, розпочався з масованих ракетних атак. Яким він буде для України? На які можливі сценарії нам чекати? Чому влада робить такі прикрі помилки й прорахунки? Як згуртувати суспільство? Про це «ФАКТИ» поговорили з політологом Олегом Саакяном.
— Пане Олеже, за вашими словами, дуже важкий, драматичний та кривавий минулий рік вийшов пролонгованим 2022-м, його версією 2.0, з чим важко не погодитися. Однак нас попереджають, що цього року ми маємо готуватися до найгірших сценаріїв. В експертів доволі негативні прогнози для українців, а західні ЗМІ тепер виходять із заголовками: «Надії на перемогу зникають», «Похмурий прогноз для України», «Україна може не втримати лінію фронту» тощо. Зрозуміло, що все буде залежати від ситуації на передовій, а вона зараз патова й хитка — і у ЗСУ, і в загарбників немає достатніх ресурсів для великих наступів і проривів.
З чим ми увійшли у 2024 рік? Що буде відбуватися всередині країни, якщо, не дай Боже, ворог матиме успіхи? Ваші прогнози?
— Лінія фронту може динамічно змінюватися — десь просідати, десь, навпаки, ЗСУ можуть рухатися вперед. Але ми вже вийшли з фази швидкої війни, де кінцевий результат багато в чому визначався воєнною майстерністю, силою духу і ситуацією на передовій. Наразі ми вже у протистоянні систем, організованості як армії, так і тилів. Саме здатність організуватися вдовгу та найкращим чином використовувати й без того обмежені ресурси може мати критичний вплив на нашу стійкість та майбутню Перемогу.
Цей рік почався для нас з потреби інтенсивної роботи над помилками й відкладеними питаннями й завданнями, які ми не вирішили й по яких вже пропустили дедлайни. І все це в умовах, коли ситуація навколо України потрапляє в іще більше поле невизначеності.
Це стосується, наприклад, теми мобілізації. Це питання мало б підійматися ще наприкінці 2022-го — на початку 2023 років. Однак ми дотягнули до стану, коли вже з’явилася критична потреба в людських ресурсах для фронту, коли чинна система мобілізації не тільки провалилася, а ще й встигла дискредитувати цей процес в очах суспільства. Торік це питання на хвилі позитивної інформації й позитивних очікувань з передової могло б розглядатися як робоче, однак його перенесли на період спаду та розчарувань, відповідно, посилили його чутливість.
Так само набагато раніше мала бути створена національна стратегія доходів. З перебудовою економіки на воєнні рейки ми теж запізнилися. Вже не говорю про показову боротьбу з корупцією, перш за все в секторі оборони. А завершу цей перелік тим, що Україна 2023 рік прожила без пошуку та артикулювання моделі існування суспільства й держави в умовах тривалої війни.
І от тепер ми, вже маючи негативні наслідки цієї незробленої роботи, вимушені одночасно працювати й над стратегією, й над подоланням наздоганяючих наслідків.
— Чи є у нас шанси впоратися з цим?
— Ми не маємо вибору. Це надвиклик для нашого державного апарату. Але доведеться давати йому раду. Це іспит на здатність української держави.
Хоча об'єктивно ми зайшли у 2024-й значно краще підготовленими, ніж рік тому. І з точки зору фінансової стійкості, оскільки золото-валютні запаси наразі більше, зростання ВВП — 5%, економіка почала адаптуватися до ситуації. І з точки зору прикриття неба — ППО вже збиває левову частину всього, чим росія нас атакує. Пам’ятаєте минулу зиму з віяловими включеннями, навіть не вимиканнями, електроенергії? Тепер наші енергосистема та інфраструктура підготовленіші до цих атак. А потоплення російських кораблів взагалі стало для нас нормою, а не якимось дивом, як раніше.
Якщо торік люди обурювалися: «А де ж удари по росії? Треба відповідати! Вони розстрілюють Україну, а ми нічого зробити не можемо», то зараз на території агресора щоденно щось підривається. Туди летять і безпілотники, й ракети, й наші диверсанти працюють відмінно.
Торік наша економіка задихалася через те, що росія вийшла з зернової угоди, яка дозволяла Україні виключно експортувати й виключно продовольство. Тепер завдяки зусиллям ЗСУ та дипломатів український експорт зернових вже вийшов на показники кращих періодів реалізації тієї угоди. Сьогодні ми експортуємо не лише зерно, а й ширший спектр продукції. А наші порти використовують вже й для імпорту, бо ми зняли їх блокаду.
Це я навів кілька позицій, щоб показати, що в цілому ситуація покращилася. Але через зовнішню невизначеність і через неопрацьованість цілої низки проблем, які проявилися у 2023-му і тепер лише загострюються, ми розуміємо, що й ціна помилок для України значно зросла.
Читайте також: «Ми заходимо у століття дуже серйозного силового протистояння у світі», — Роман Безсмертний
— Фундаментальна помилка Банкової — це переполох з мобілізацією. Чому наші політики бояться ухвалювати непопулярні, але потрібні державі закони, коли вирішується доля України?
— Тут мова не тільки про страх і власні рейтинги. Модель управління, яку обрала влада, тобто розв'язання всіх питань малою групою менеджерів, і, відповідно, побудова цієї моделі антиінституційним способом виключно за принципом відданості, передбачає роботу з проявленими загрозами або навіть з їхніми наслідками в режимі ad hoc (в перекладі з латини «для цього випадку або мети»), а не їх прогнозування та недопущення й проактивну роботу вдовгу.
Відповідно, тоді розв'язання проблем починається лише в той момент, коли вони стають критичними, електорально значущими або з'являються на радарах у соціологів як загрози великої ваги. І тоді вже спрацьовує електоральна логіка — популярне чи не популярне питання та його рішення.
Ключовим ресурсом влади завжди є легітимність, тобто готовність визнавати її та її рішення. Звісно, легітимність не тільки персон, а й посад. Однак в ситуації, коли інституції слабкі та їх почасту взагалі не використовують, вони не виступають навіть буфером, тобто пом'якшувачем удару для влади. Тому що всі чудово розуміють, що є конкретне прізвище людини, яка приймає те чи інше рішення, і вага цієї особистості очевидно висока.
Читайте також: «Влада не демонструє бажання бути гідною свого народу», — політолог Євген Магда
З одного боку, ця інституція виконувала б амортизаційну функцію, однак її там немає. З другого, тоді ця легітимність підміняється безпосередньо симпатіями та рейтингами. Зрозуміло, що владою рухає інстинкт самозбереження.
Тому будь-яке таке питання, яке могло б бути вирішене нехай довше, але м'якіше і без цих наслідків, кожного разу перетворюється ледь не на рубікон і надзусилля та надризики для легітимності влади. А зрештою це призводить до того, що в певний момент вона взагалі відшаровується від суспільства.
Таким чином, влада сама провокує те, що кожне її рішення ще від початку розглядається через призму недовіри й критики, що воно долається у фазі загострення, під тиском суспільного спротиву або обурення, коли воно вже є однозначно негативним у сприйнятті людей. І тоді на кожному гострому питанні виникає не акт солідарності по вертикалі, а, навпаки, акт розбрату, при цьому всередині влади намагаються перекинути відповідальність один на одного.
Постійна робота в такому режимі взагалі створює неможливості підтримки будь-яких рішень влади. І тоді вона починає капсулюватися та сприймати людей як критиканів, які з будь-якого питання, не розуміючи його значущість, все одно будуть вичитувати владу. А тоді навіщо залучати суспільство?
Все це призводить до загострення й самопоглиблення цієї проблеми. Суспільство звикає до того, що, якщо воно не буде критикувати, пильнувати, не довіряти, то ним зманіпулюють та знехтують. А влада — до того, що суспільство, не розбираючись у причинах і важливості того чи іншого питання, одразу стартує з критикою та недовірою. Така ситуація загрожує існуванню держави.
— Сучасна політика вимагає діяти на випередження, на що наша влада не здатна апріорі. Чому команда Зеленського за майже п’ять років не навчилася мислити стратегічно та допускає конфлікти на всіх рівнях і в усіх сферах — від ревнощів до популярності Залужного до взаємовідносин з мерами великих міст, від оборони до культури? Про корупцію взагалі мовчу. Навіть симпатиків Зеленського дедалі частіше дратують незрозумілі дії Банкової, де не можуть прорахувати, що отримають на виході, коли реалізують якусь ідею.
— Це потребує специфічних навичок і знань. Всередині нашої влади немає інституції, де відбувалася б конкуренція та позитивна селекція, в тому числі думок. Це призводить до того, що ця система спрощується і в ній підвищується лише принцип відданості й лояльності. І тоді навіть критику ідей та змагальність там сприймають як зраду.
В цих умовах про жодну стратегію говорити неможливо. Така система здатна виключно реагувати — краще або гірше. Функція стратегування атрофована в українській державі. Коли вона проявляється, це, скоріше, виключення й диво, яке трапляється, якщо склалися певні зірки та через надзусилля окремих людей.
Коли модель успіху будують на ефективній та швидкій ідентифікації масового запиту суспільства і вчасній відповіді на нього, простіше кажучи, на популізмі, то це не передбачає лідерства. В цьому випадку лідерством є найшвидше відчути, чого хоче натовп, і якомога краще йому це дати.
А комплексні виклики або стратегічні питання потребують не запитувати у натовпу, чого він хоче, а вмінь побудувати власну пропозицію та потім переконати натовп в тому, що саме вона є найкращою. Однак будь-які підходи влади до станка стикалися з тим, що вона не могла забезпечити й достатню якість цієї пропозиції, щоб та витримала критику, і адекватно прокомунікувати це питання. Відповідно, кожного разу вони обпікаються та в них з'являється відчуття того, що народ не такий. Це персональна трагедія українських управлінців і політиків. Зеленський не перший президент, який її відчуває.
Читайте також: «Давайте зараз не лякати себе проблемами, які будуть після війни», — Олексій Гарань
— Його повноваження спливають у травні, повноваження Верховної Ради — у серпні цього року. Про те, що вибори проводити неможливо, говорять і Конституція, і здоровий глузд. Однак «нелегітимність» влади може стати аргументом для майбутніх міжнародних переговорів, підписань документів, угод тощо. Сто відсотків, що цю тему почне розкручувати кремль.
— Це розхожа хиба, що підважена легітимність може стати шляхом до перемовин з росією за невигідним для України сценарієм. Це не похідна. Навпаки, якщо підважується легітимність української влади, це унеможливлює будь-які перемовини. Тому що вона не здатна гарантувати виконання взятих на себе зобов'язань, а суспільство не буде визнавати такі домовленості.
Однак високий рівень легітимності влади завжди дозволяє виходити з сильною зовнішньополітичною позицією та навіть приймати певні непопулярні, жорсткі й складні рішення. Відповідно, це б створювало можливості до перемовин з росією у випадку, якби вони взагалі могли б мати місце.
Наразі ця ситуація ускладнюється, однак загроза в іншому. Зниження легітимності влади при збереженні, безумовно, її легальності через те, що вибори провести неможливо, буде нарощувати внутрішнє соціальне напруження й погіршувати дипломатичні можливості України на зовнішній арені.
Росія обов’язково це використає для атак на імідж Києва. Тому я б не виключав, що наприкінці весни — влітку буде, наприклад, вкинута інформація про те, що якийсь з європейських лідерів відмовився зустрітися з Зеленським або скасував візит через те, що не визнає його легітимним президентом. Це не буде сказано публічно, але про це напише якесь західне медіа.
Або можлива агресивніша форма. Це коли, умовно, Орбан вийде і прямо скаже про те, що не буде підписувати документи, де стоїть підпис Зеленського. І байдуже, що це буде тотальна маніпуляція, але росія буде її використовувати. На цьому тлі як ніколи важлива демонстрація того, що українська влада залишається легітимною в очах суспільства та має достатній рівень підтримки для того, щоб її легальність не можна було поставити під сумнів в умовах, коли неможливе проведення виборів.
Для того, щоб це відбувалося, потрібні не тільки прояви кращого врядування, ніж наразі, яке якби не поповнювало запас довіри до влади, то як мінімум не палило б його і не знищувало карколомними кроками, а також створення інших механізмів посилення цієї легітимності на кшталт консультативних органів, які б давали суспільству підвищення відчуття того, що все в країні рухається в правильному напрямку, і додаткову комунікацію з органами влади й ефективніше реагування на запити до того, як вони можуть загостритися.
Читайте також: «Якщо Зеленський продовжуватиме узурпувати владу, це буде дуже небезпечно і для нього, і для країни», — політтехнолог Сергій Гайдай
Це допоможе розділили відповідальність всередині влади й між владою та опозицією. Наприклад, низький рівень довіри до парламенту міг би частково компенсуватися створенням певного колегіального органу з обговорення ключових викликів, де по один бік столу сидітимуть президент і голови парламентських фракцій, а по інший — лідери суспільної думки з різного штибу середовищ, представники корінних народів, релігійні діячі, журналісти. Причому в тому числі ті, хто критично ставиться до влади.
Саме там президент може звертатися до опозиційних політиків: «Ну, ви чули? Це від нас з вами вимагають, і це наша з вами відповідальність». Подібні механізми залучення опозиційних суб'єктів до прийняття і реалізації рішень могли б дати свої плюси для підвищення легітимності влади в очах суспільства. А якщо наразі не робити якихось нестандартних кроків, то ми самі даємо змогу російській федерації відпрацювати проти нас по максимуму цю нашу слабкість, яка об'єктивно з'явиться у березні-квітні.
— Україну врятували ті, хто встав на захист держави, та колективний Захід, який дав нам гроші й зброю. Навесні 2022 року Київ підтримали десятки країн, нашим опором пишалися. Однак тепер дедалі частіше здається, що ми дратуємо Захід. Допомога від США вже зменшується, а після виборів президента ситуація може суттєво погіршитися. Шанси Трампа повернутися у Білий дім доволі реальні. Що буде тоді з підтримкою України й взагалі з нашими взаємовідносинами з головним союзником?
— Буде гарантоване нарощення невизначеності при ослабленні американської інституційної політики, яку Трамп демонтуватиме. Для України в цьому й велика загроза, бо ситуація має серйозні ризики стати ледь не до катастрофічного гіршою, й наявність певного шансу змін на краще.
— Яким чином?
— От Трамп прокинеться вранці й дізнається, що путін його чимось образив. Тоді він надішле Україні додатковий пакет озброєння — такий, який не міг дати Байден. Або зірветься можливість їхньої домовленості з путіним як елемент тиску — так само Україна щось отримає.
При Трампі буде зростати залежність від його особистих рішень. І це при нарощенні широкої конфліктогенності всередині американського суспільства призведе ледь не до того, що Штатам буде просто не до України, тобто російська агресія може стати далеко не ключовою проблемою для збереження й виживання цієї країни.
А якщо буде переобраний Байден, ми отримаємо гарантовану нерішучість, яку спостерігаємо весь цей час.
— Така собі дилема.
— Але є шанс (і він збільшується, хоча залишається третім по вірогідності), що республіканському середовищу, якщо там домінуватиме їхнє класичне ядро, вдасться висунути кандидатом Ніккі Гейлі, а не Трампа. В такому випадку ми матимемо гарантовану рішучість.
Звісно, це був би для України ідеальний зі всіх можливих варіантів, хоча при цьому треба розуміти, що левова частина обмежень підтримки України є продуктом їхнього внутрішнього національного консенсусу. Останнє звернення до Байдена трьох голів комітетів (вони республіканці) стосовно сценарію української Перемоги та з критикою його політики є нічим іншим, як політтехнологією створення ідеологічного підґрунтя для Ніккі Гейлі. Для того, щоб ті слабкі моменти, які може критикувати суспільство, критикували в обличчі цих парламентарів, а сильні аргументи, які проявляться за результатом моніторингу суспільної думки, лягли в основу її підходу до питання російсько-української війни. Не говорячи про те, що таким чином вони ставлять на розтяжку своїх опонентів з Демократичної партії, зокрема Байдена, і навіть чіпляють Обаму, оскільки це є класичною та сталою політикою демократів безвідносно до прізвища їхнього кандидата.
— Відоме американське інформагентство Foreign Affairs нещодавно написало, що Захід зараз вибирає, в якому напрямку має розвиватися історія протистояння росії та України. При цьому дедалі частіше за океаном звучать фрази на кшталт «неправда, що нібито американський істеблішмент не хоче давати Україні виграти війну, — він не хоче давати виграти війну саме цій Україні», тобто там немає бажання мати справу з командою Зеленського.
— Взагалі б до цього не прив'язувався, тому що це така наче маніпулятивна теза. Я б зараз про інше сказав щодо нерішучої позиції Сполучених Штатів і колективного Заходу.
Електоральна ситуація у США вже відіграла свою роль у підштовхуванні Європи до рішучіших кроків, до більшої активності й врівноваження можливих ризиків з американською підтримкою для України. Оскільки у випадку катастрофічних сценаріїв усі економічні, соціальні, безпекові, логістичні негативи ляжуть на плечі європейських держав. А ще це розв'яже руки кремлю у продовженні його агресії на європейському просторі проти країн НАТО. Й це високий шанс захоплення Молдови, перш за все.
Але загалом політика нерішучості й дискусії навколо того, має путін програти чи ні та як виглядає українська Перемога, ставлять нас в позицію, коли Україна вимушена весь час працювати з ескалаційними механізмами, підіймаючи ставки й тим самим стимулюючи Захід до прийняття рішень під тиском фронтової ситуації.
Наприклад, б'ючи по Керченському мосту, Чорноморському флоту і його командуванню, забезпечуючи захід на територію росії озброєних груп росіян, які рішуче налаштовані повалити путінський режим і т.д. Ми вже неодноразово бачили, що саме Україна, всупереч позиції наших партнерів, пересувала прапорці за так звані російські червоні лінії, демонструючи, що вони існують не в об'єктивній реальності, а в уяві західного істеблішменту, що це ті лінії, які вони самі собі намалювали й ними виправдовують недостатній рівень підтримки України, який би дозволив пришвидшити нашу Перемогу.
Читайте також: «На Заході бояться ескалації війни та непередбачуваності росії», — Павло Клімкін
— Історик Ярослав Грицак часто підкреслює, що в затяжних війнах дуже важлива міцність тилу. А з цим у нас серйозні проблеми. Наша національна традиція — це сваритися з будь-якого приводу. Деякі аналітики вважають, що нас зближають лише ракетні атаки й відчуття екзистенційної загрози. Як нам згуртуватися попри всі чвари?
— Це настільки складне питання… Зараз наше завдання, яке перезріло у 2023 році, — це пошук моделі існування української держави в умовах війни, що передбачає переведення всіх базово необхідних функцій в режими системних і рутинних. І це управлінський виклик.
Соціальний виклик в тому, щоб забезпечити людям відчуття справедливості. Згідно з античною класикою, справедливість — це рівне ставлення до кожного з опорою на спільне благо. Держава має продемонструвати, що є спільним благом для нації (наприклад, та сама мобілізація є відповіддю на спільне прагнення зберегтись), а також розробити підхід з балансуванням рівності в цих питаннях для того, щоб вони сприймалися як справедливі в розподілі тягот і можливостей.
Тобто це переведення в модель, де воюють і держава, і суспільство. Провідна роль тут лежить на елітах, особливо на тих, хто при владі, оскільки для держапарату це переведення державних функцій з режиму надриву в режим рутини. Зокрема, забезпечення мобілізації та економічного розвитку, які б в очах суспільства були справедливими, що говорить про вміння влади віднайти й прокомунікувати, що є зараз спільним інтересом та користю для нації. Для суспільства це означає забезпечувати потреби війська, але при цьому жити, не нехтуючи відпочинком і даючи собі дозвіл відчувати весь спектр емоцій — і святкувати, і горювати, і радіти, і співчувати, і далі за списком.
2022 рік і за інерцією частина 2023-го пройшли з чисельними мораторіями. Наприклад, на політичне життя, який зламався торік на наших очах. Політична конкуренція повертається, причому в реаліях довоєнного існування. А мала б вже формуватися нова модель конкуренції — не за рахунок національної безпеки й оборони.
Щодо мораторіїв на відпочинок, багато хто забороняв це собі, бо треба ж діяти зараз. От і повигоряли, й зламалися і військові, і волонтери, і пересічні громадяни — ті, хто, стиснувши зуби, взяв на себе всі тяготи війни.
Відпочивати необхідно. Але без демонстративних розкошів в піку суспільству й впоперек всій ситуації. Має бути етика стриманості та солідарності. Це так само має знайти суспільний консенсус. Не може вся нація знаходитися в окопі. В цьому просто немає потреби й це нераціонально.
Є оптимальна кількість тих, хто має виконувати бойові функції. І є значна кількість тих, хто в міру віддалення від фронту має забезпечувати їхні та наші спільні потреби. Починаючи з тих, хто в лавах Збройних Сил займається немілітарною роботою, і завершуючи сплатою податків, забезпеченням функціонування інфраструктури, енергетики тощо та навіть сервісами для того, щоб люди, які виїхали за кордон, могли повернутися додому.
В такому випадку питання «а чого ти не на фронті?», «а випишіть порушнику, злочинцю, корупціонеру повістку» є елементом деструктивної поведінки. Це також те, що перенеслося у 2024 рік і що ми маємо вирішити.
Забезпечення солідарності в умовах війни — це не питання якогось одного магічного рішення або правильної поведінки когось персонально, нехай навіть президента. Це постійна робота механізму підвищення цієї солідарності на противагу доцентровим силам, які й при активній участі ворогів, і без них в Україні об'єктивно будуть і є.
Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін
— Нам треба терміново налаштуватися на тривале протистояння з агресором. Після нереалізованого наступу ЗСУ в суспільстві поширилися песимізм, розпач, відчай. Ніхто не знає, скільки випробувань, викликів та ризиків на нас чекають попереду. Про це ви написали зворушливий текст до десятої річниці Революції гідності: «Часи не обирають, але обирають, ким в них бути. Цей шлях довший, ніж хотілося б, важчий, ніж можна було б уявити. Він гартує шаленою ціною, змушує бути вірними собі й надихати цим світ, йти та зрештою дійти. Ми як нація обрали це в момент істини й вистояли. Тоді, зараз й вже назавжди». Однак ми всі вже дуже виснажені. Де брати сили на подальшу запеклу боротьбу за існування України?
— Людині, яка кудись іде, треба знати, де ж кінець цього шляху. Така людська природа. Але є ситуації, коли ми знаємо вектор, але не знаємо відстань. Це нагадує скоріше маршрут пустелею або степом.
Коли ми не знаємо дистанцію, маємо сконцентруватися виключно на собі, на своїй здатності йти стільки, скільки буде необхідно, та, відповідно, вміти розподіляти та відновлювати свої сили, не знаючи, скільки ще не побачимо чогось, за що можна вхопитися оком.
Таке фокусування в прикладному значенні — це про те, що кожен має знати, чим він корисний. Найбільше втомлюються не від роботи, а від відчуття безпорадності, невизначеності й незнання, куди себе подіти.
Фраза «віримо в ЗСУ» вже давно мала б стати фразою «ми є частиною ЗСУ». Хтось на фронті, хтось в тилу. Київський бариста вдень готує каву, платить з доходів податки, а увечері йде у волонтерський центр або в якусь фірму збирати дрони.
Завдання держави — створити модель, в якій все суспільство відчуватиме замість провини й незалученості, які, до речі, мають і позитивні форми (наприклад, багато людей таким чином відкупаються від нього донатами), персональну гідність. Має статися такий перехід.
В короткій війні суспільство здатне самоорганізуватися, і українці в цьому олімпійські чемпіони. Але довга війна передбачає лідерську функцію за державою — бачити далі й промальовувати ці механізми, забезпечувати їх, бо від цього залежить те, як сьогоднішнє покоління буде дивитися в очі дітям і відповідати на їхні запитання: «А що ти персонально робив/робила під час війни?»
Держава й ми як суспільство зацікавлені не цькувати населення і не вганяти його в почуття провини, а забезпечити кожному можливість гордо дивитися в дзеркало, а згодом і в очі дітей: «Я знаходився там, де був максимально ефективним, і робив оце, оце та оце». Ми маємо перетворитися з тих, хто вірить у ЗСУ, на тих, хто наближає Перемогу. Кожен на своєму суспільно корисному місці.
Читайте також: «Картинка після Перемоги буде дещо іншою, ніж ми уявляємо зараз», — політолог Олег Саакян