24 лютого 2022 року Тарас Величко без вагань полишив високооплачувану роботу в Ізраїлі та, не встигнувши побачитися із сім’єю, поспішив в Україну — стати на її захист у лавах ЗСУ. Цього року офіцер Залізної бригади відзначатиме 45-річчя. Він родом з Хмельниччини. Там зростав, звідти пішов в армійський світ, розповідає історію бійця пресслужба 3-ї окремої танкової Залізної бригади.
«Я професійний військовий, але у війську опинявся тричі. Закінчив Національну академію прикордонної служби ім. Богдана Хмельницького, згодом служив у прикордонних загонах на Волині й Донеччині, — розповів боєць. — Коли у 2004 році вперше пішов у запас, надовго залишився у Маріуполі — працював інженером автоколони. Та сімейні обставини продиктували повернення додому. Здоров'я дочки від першого шлюбу потребувало іншого клімату, ніж у Приазов’ї. Тоді я перекваліфікувався — почав займатися внутрішнім оздобленням помешкань, з будівельною командою об’їздив усю Україну».
Та коли розпочалась АТО, Тарас знову одягнув військову форму. Підписавши контракт, офіцер пішов служити до Національної гвардії, у полк спеціального призначення «Ягуар», а місцем служби став Слов’янськ.
«Я вже збився з ліку, скільки разів продовжував контракт, — каже Тарас Величко. — Служба тривала до 2018 року. А перед тим в особистому житті відбулися радісні зміни — 2017-го я одружився з моєю Надією. Ми зналися давно. Адже Надія приїздила до своїх родичів у Базалію. Я написав їй уже зі Слов’янська, зав’язалося листування, згодом запросив до себе. І вона приїхала! Я був тоді командиром роти. За рік ми взяли шлюб. У нас народилася донечка Вікторія. Нова сім’я підштовхнула повернутися до цивільного життя. У 2018 році я не став продовжувати контракт, і ми переїхали до матері дружини в Неаполь. Проте заробітки в Італії йшли, чесно кажучи, слабо. Тож коли виникла можливість попрацювати в Ізраїлі, здав всі необхідні серйозні іспити. Так тривало до 24 лютого 2022-го».
Та у перший день вторгнення росії захисник одразу ж заявив роботодавцям в Ізраїлі, що їде захищати Батьківщину. Деякі, додав він, схвалювали рішення, деякі відверто дивувалися.
«Але тамтешні репатріанти з України зібрали мені потужну волонтерку. Тому я віз із собою амуніцію та медикаменти. Часу відвідати рідних в Італії не було — війна палала. З усіма ізраїльськими „бебехами“ я через Польщу дістався України. Допомогу передав луцьким волонтерам, а сам хотів повернутися до свого „Ягуару“. Та „Ягуар“ уже воював під Києвом. Зрештою через військкомат у Теофіполі потрапив у 3-ю танкову».
Наразі майор Величко є начальником геоінформаційної служби бригади. Без нього та колег не відбувається жоден вид бою та бойових дій.
«Кожен притомний українець, де б він не був — на фронті чи в тилу, повинен вносити свою частку в Перемогу. Війна зачіпає всіх — це треба кожному зрозуміти, — стверджує офіцер. - Я військовий, і для мене немає слова „важко“. Наскрізь військовий. Так мислю. Загартований вже. Я знайшов своє місце».
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію військового медика Дмитра Селютіна з 36-ї бригади морської піхоти. Його мама розказала, як життя сина врятував шолом та як рідні шукали його 21 місяць і нарешті отримали звістку про воїна.