В її будинку завжди неймовірний аромат випічки, а робота кипить на кухні вже від п’ятої ранку… Багатодітна мати з Вінниччини Наталія Бартащук від початку повномасштабного вторгнення пече хліб для українських воїнів. Боронять країну двоє її старших синів. Обоє служать в «Азові». На передову хліб везуть щотижня волонтери, аби на мить подарувати воїнам тепло рідної домівки. Й він став настільки популярним серед бійців, що ті просять передавати буханці ще частіше.
— Я мама-героїня, виховала чотирьох синів та двох дочок, — розповідає «ФАКТАМ» Наталія Бартащук. — 28-річний Вадим у перші дні великої війни пішов на фронт, за кілька місяців рішення боронити країну добровільно прийняв і 26-річний Ігор. Лише опісля поставив нас до відома. Чесно кажучи, я була шокована, бо це вдвічі більше переживань та стресу. Недоспані ночі. Благала хоча б одного з них залишитись, та хлопці були непохитними. Мовляв, хто, як не вони. Тому мусила змиритися й вірити у те, що обов’язково переможемо та всі наші діти повернуться живими додому… Сини служать у полку «Азов».
— То вони хоча б разом?
— Ні, не зовсім. В різних підрозділах. Менший під Кремінною, де зараз справжнє пекло. Сини не можуть часто телефонувати, більше пишуть. Якщо навіть смайлик надсилають, для мене вже щастя, бо живі та здорові.
— Як давно займаєтесь випічкою?
— Люблю цю справу. Раніше раз на тиждень стабільно щось готувала з тіста. Дітям до вподоби були булочки, пиріжки, домашній хліб. Родина велика, то швидко все розмітали зі столу. Сини та дочки завжди казали, що моя випічка найсмачніша з усієї, яку вони їли.
— А як стали готувати на фронт?
— Моя сусідка Оксана довгий час працювала у Хмільнику в пекарні. Її син товаришував з моїм старшим — Вадимом. Та обоє вони у перші дні пішли служити. Пам'ятаю, що якось зайшла ця сусідка до мене й розповідає: «Наталко, там до лікарні привезли перших поранених хлопців». І працівниці лікарні попросили, що якщо це можливо, то щоб порадувати їх домашньою та поживною їжею. Аби проявити турботу, просто підтримати. Я відразу погодилась. Готували то вдома в мене, то в Оксани. Різні страви — від котлет до голубців. Старались, щоби було смачно. Близько року щодня зранку та ввечері їздили в райцентр і везли гарячу їжу захисникам. Найважче було, коли виник брак пального. Але ми все одно знаходили можливості добиратись. Паралельно передавала смакоту й синам на фронт. У пакунках завжди хліб домашній, то вони пригощали інших бійців, по телефону весь час отримувала слова подяки. Потім до мене звернулись представники волонтерського хабу із сусіднього села, де вантажаться машини з Вінниччини допомогою на передову. Вони побачили, що печу, й попросили привозити буханці й до них. Я навіть не вагалась. І так допомагаю до сьогоднішнього дня. Випікаю навіть по кілька разів на тиждень.
— Скільки за раз можете спекти? Як проходить сам процес?
— Сім буханців. Один важить близько кілограма. На одну порцію треба відро муки! В мене піч є, то хліб випікаю на черені. Це дуже смачно! Ввечері розчиняю, потім берусь до приготування опари. Всю ніч воно бродить. А вранці прокидаюсь і давай місити. А тим часом у печі горить. Викладаю тісто у форми, аби там ще зійшло. Дрова догоріли, тоді саджаю хліб вже без форми. Процес досить складний та трудомісткий, в мене йде понад чотири години на заміс та випікання. Заради наших воїнів готова на все, адже їм там важче у рази.
— З інгредієнтами допомагають?
— Їздимо до млина, люди приносять, беремо своє борошно. Волонтери виділяють, підприємці також. І така спільна праця дає такий гарний результат.
— Як на фронті реагують на ваш хліб?
— Кажуть, що дуже смачний, та передають, аби в мене ніколи ручки не боліли. Я дивилась відео, яке публікували волонтери. То вражають моменти, коли тремтячими руками ці буханці цілують та пригортають до серця. Або вислови, що, посмакувавши мого хліба, мають ще більше сил нищити окупантів. Коли на очі трапляються світлини хліба з фронту, то я наближаю картинку й дивлюсь, чи це не мій. А я його впізнаю неозброєним оком.
— Ви, певно, вже тисячі буханців спекли захисникам?
— Певно, вже більше. Жартую, що за ці майже два роки приготувала його стільки, що людина за все життя не встигла б. Тому можу проводити вже й майстер-класи. Насправді волонтерська справа допомагає мені відволіктись і разом з тим бути корисною. Я нагодую хлібом чийогось сина, а інша мама — мого. Бо це не чиясь конкретна війна, а кожного з нас. Хотілось би, аби всі це нарешті зрозуміли й почали щось робити для нашої Перемоги. Впевнена, тоді вона не забариться.
«ФАКТИ» також розповідали про 56-річну жінку з Вінниччини, яка після втрати сина на війні продовжує воювати за двох.
Читайте також: Звільняти Україну від рашистів допомагає мати легендарного розвідника Павла «Волата»