Популярна українська акторка Альбіна Перерва, яка раніше розповідала про святкові традиції своєї родини, зізнається, що найстрашніші часи для неї були під час окупації. Разом з мамою вона опинилася в маленькому селі, недалеко від кордону з росією. Вижити тоді допомогли віра в українських військових, волонтерство та неймовірний оптимізм Альбіни.
Акторка не очікувала скорого повернення до знімального майданчика і коли це трапилось — на зйомках продовження «Сліду» -, була неймовірно щаслива. Зараз з такими же відчуттями очікує прем’єри серіалу «К.О.Д».
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Альбіна Перерва згадала початок великої війни, страх за брата, який опинився у Бучі, та життя при свічках.
— Альбіна, як змінилося ваше життя за час повномасштабного вторгнення?
- Воно змінило вектор. З'явилися інші цілі і пріоритети, я намагаюся підлаштовуватись під теперішні умови. Наприклад, зараз зовсім інакше планую свій бюджет. Якщо раніше відкладала гроші на якусь косметику чи одяг, то зараз велика частка доходу йде на допомогу знайомим на фронті. Навіть час тепер планується інакше, коли ти свій сон плануєш з урахуванням сирен і відключень світла.
— Який період став для вас найскладнішим?
- Мабуть період на початку повномасштабного вторгнення. Я застала його на Сумщині, там живе моя мама. Від мого населеного пункту до кордону з рф — 30 кілометрів. Тому перші кілька місяців великої війни ми були повністю відрізані від усієї інфраструктури, адже мости були підірвані. Ще і мій рідний брат на той момент знаходився в Бучі, де відбувалось саме пекло. Тому у нас взагалі не було розуміння, куди бігти, що робити і як правильно діяти.
Оці чотири місяці я, чесно кажучи, погано пам’ятаю, бо ми жили в якійсь фрустрації і майже не спали. Коли летіли ті кляті вакуумні бомби — було дуже страшно і ми не знали, куди діватися. Особливо страшно згадувати моменти, коли з’являлось світло, і ми переглядали новини про звірства, які відбувались у Бучі, а з братом не було зв’язку. Лише раз в три дні могли здзвонитись і почути від нього: «Я живий». Згадала той період — аж сльози навертаються.
Вже ближче до літа ми якось адаптувались. Зрозуміли, що хоча немає світла — зате є дрова, якими можна отопити будинок, немає хліба — самі спечем, немає продуктів у магазинах — зате є корова у бабусі.
Читайте також: «Два тижні я був без води і світла»: актор Олексій Суровцев про випробування під час великої війни
— Що допомагало триматися у той період?
— Тоді я почала волонтерити, спілкуватися з військовими, і вони мене дуже заспокоювали. Ми з мамою робили окопні свічки, передавали нашим хлопцям. Також возили продукти, готували їжу, пироги пекли. Зараз триматися допомагають саме наші військові, у тому числі, мої рідні брати, які служать, мої друзі і знайомі, які теж у лавах ЗСУ.
— Яким було ваше 24 лютого?
- Ми прокинулися о 5 ранку від того, що зателефонували родичі з Охтирки і сказали: «Почалось щось страшне». Ми тоді одразу і не усвідомили, про що вони говорили. І вже десь о 12:00 і самі почули вибухи.
Оскільки це був лютий, вже після 16:00 на вулиці почало темніти, ми з мамою вийшли на подвір’я, і в цей момент прилетіла вакуумна бомба в Охтирці. Це десь за 20 км від нашого села. Такого страшного неба я ще ніколи не бачила — піднявся червоно-жовтий купол. Ми з мамою переглянулися і просто тихенько, але швидко зайшли у погріб. У той момент я усвідомила, наскільки все серйозно. 26 лютого війська рф вже були у нашому селі. Але силами місцевої тероборони, серед яких був один з моїх братів, вдалося відбити цей наступ — половину росіян взяли в полон і відвезли у Суми. Інша половина втекла.
Читайте також: «Цинічна жорстокість»: актор та військовий Євген Нищук про «хороших рускіх»
— Зараз багато хто говорить про «звикання» до війни.
— Не скажу, що звикла до війни, і я не хочу до неї звикати. Є просто нові реалії, ми змушені жити у війні. Пам’ятаю своїх бабусь і дідусів, які воювали у Другій світовій війні — навіть будучи у поважному віці, вони казали, що не можна допускати думки, що з війною можна жити. Це страшна чорна хмара, яка може тебе поглинути. Ми маємо кожен день робити максимум для того, щоб війна закінчилась, щоб не підлаштовуватися під того клятого МіГа, який літає, хай би йому розірвалось щось по дорозі! Я не звикла до війни, для мене це важко і страшно, не так фізично, як психологічно.
— Хоча, дивлячись на вас, складається враження, що ви завжди у піднесеному настрої.
— Звісно, я також відчуваю стани пригніченості і апатії. Кажуть, що найвеселіші люди є найдепресивнішими. Моментами бувають стани пригніченості і у мене, але я збираюсь, дістаю ту позитивну енергетику, яка в мені присутня з дитинства і виганяю тугу. Так, власне, і тримаюсь. Я вважаю, що позитивний настрій більше рухає людину. А депресія — це яма, в яку, якщо залізеш, то вибратись звідти буде важко.
— Чи думали про те, що вже у 2022 році зможете повернутися до зйомок?
- Чесно, ні. Перші десять місяців великої війни я була на Сумщині. І вже у грудні, коли ми почали знімати новий сезон серіалу «Слід» — мені було навіть страшно їхати в Київ. Я взагалі не вірила, що ця індустрія відновиться. Але, як показала практика, людям це потрібно. Хоча, зйомки під час війни — це тяжкувато, адже треба все зупиняти, щойно звучить тривога, і бігти в укриття. Але на знімальному майданчику ти відчуваєш себе у тому часі, коли повномасштабного вторгнення ще не було. І коли ми повернулися до зйомок — було так приємно розуміти, що ти в професії. Я рада, що є можливість працювати і допомагати військовим. Адже будучи на Сумщині, я могла допомагати військовим лише фізично, якісь продукти привезти і свічки зробити. А зараз можу ще допомогти матеріально, і це класно!
— Кажуть, ви схожі на свою героїню із серіалів «Слід» і «К.О.Д», у вас, навіть, однакове ім’я.
- Мабуть, схожі беззаперечною вірою в краще — це те, що є у моїй героїні Альбіни Панчук і в мені, як в людині. Багато моїх знайомих кажуть, що я невиправна оптимістка. Але в житті я не така впевнена, як Панчук. До речі, вже навесні відбудеться прем’єра нового детективного серіалу «К.О.Д.», в якому залишаться всі мої незмінні напарники із серіалу «Слід». За сюжетом, після об’єднання оперативників із «Оса» і «Водна поліція» у новий спецпідрозіл «К.О.Д» ми будемо проводити розслідування як на суші, так і на воді. До нашої команди доєдналися круті актори: Роман Муленко, Людмила Римар, Олександр Форманчук, Марго Баласанян.
Читайте також: «Я міг виїхати з країни, але повернувся до Києва»: відомий актор та режисер про виклики під час великої війни
— Про що мрієте після нашої Перемоги?
- Ой, багато про що мріється. Ну, найперше, мабуть, мріється, щоб та війна не була дарма, враховуючи всі ситуації і зміни, які зараз відбуваються всередині держави. Хочеться, щоб люди зрозуміли, що щастя взагалі не в тому, де яка брущатка буде, або у кого краща машина. І щоб ми пам’ятали страшну ціну свободи і незалежності, за яку боремось.
Головне, щоб усі були живі та здорові, щоб повернулись наші люди додому і почали відбудовувати країну. Звісно, є розуміння, що то не все так швидко буде і нас чекає тяжкий шлях, але ми точно впораємося! Інакше і бути не може.
Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь популярної акторки про життя під час великої війни: «У мою дитячу кімнату прилетів уламок касетного боєприпасу».