Відомий актор та режисер, ветеран Афганської війни Роман Жиров зізнається, що з 2014 року відмовляється від ролей російських окупантів. Він зустрів повномасштабне вторгнення в рідному Харкові і продовжує там грати, ставити п’єси та волонтерити. До столиці України приїжджає лише на зйомки. Його першою великою роботою після початку повномасштабного вторгнення стала роль імпульсивного командира Карпенко у воєнній трагікомедії «Позивний «Тамада» (2+2), прем’єра якої відбулася на День українського добровольця.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Роман Жиров розповів про досвід війни в Афганістані, волонтерські поїздки на передову та вистави під час обстрілів.
— Романе, коли розпочалась повномасштабна війна, ви були у Харкові…
— Так і дізнався про вторгнення зі свого вікна. Ми прокинулись від вибухів, побачили заграву, на місто відразу почали заходити літаки. Усе ніби рухнуло… Не було сумнівів, що це повномасштабна війна.
— Ви відчували напередодні, що вона таки станеться?
- З 2014 року у мене була своя сторінка в театрі, яка називалась «творче волонтерство». Я — ветеран Афганської війни і з 2014 року разом з колегами почав виїжджати з виставами до своїх хлопців, зокрема до 2-ої роти афганців у батальйоні «Айдар». Щоразу приїжджаючи до них, ми запитували, як там і що, чи буде вторгнення. 18-го лютого 2022 року у нас також був захід, і вони говорили, що загроза наступу є, треба готуватись, але ніхто не збирається здавати Харків. Ворог заходив у Харків, але отримав по зубах і не зміг взяти місто. Звичайно, я не розумів, що буде такий масштаб. Думаю, що підготуватися до цього остаточно неможливо. Отто фон Бісмарк казав: «Будь-який план війни ламається з першим пострілом гармати».
— Відомо, що у перші місяці війни ви викладали українським студентам у Празі.
— До Праги вивезли студентів Харківського, Львівського та Київського театральних вузів. Мене запросили викладати. Драматичний театр на Виноградах, який є одним із головних культурних осередків Чехії, надав нам приміщення, щоб ми могли репетирувати. У мене в групі було 12 дітей з Харкова, Краматорська, Слов'янська, Лисичанська, Київської області. У багатьох з них на той момент навіть не було зв’язку з батьками…
У перші дні я намагався хоч якось вивести їх зі стану війни, допомогти їм відчути, що вони не жертви і їхнє завдання — через творчість розповідати правду за кордоном. Ми ставили антифашистську п’єсу Карела Чапека «Мати». Вона написана у 1938 році, але історія ніби про наші часи.
— Ви, навіть, встигли тоді знятися у кіно!
— Наприкінці травня 2022 року я збирався прийняти іспити і повертатися додому, але мені запропонували роль у фільмі «Людина, яка стала на шляху», який до війни знімали у Києві. Це історія про 1968 рік, коли радянські танки зайшли у Прагу. Після початку вторгнення чехи вивезли кіногрупу з України, щоб дозняти картину. Мене запросили зіграти агента КГБ. Я грав чеською з «руським призвуком», як вони кажуть. Хотілося показати, яке свавілля чинили радянські війська у Празі.
— І як це — за нинішніх умов грати агента КГБ?
- З 2014 року я не погоджуюся грати російських окупантів. Уся моя природа проти того, щоб я одягнув ворожу форму в Україні. Тим більше не уявляю, як військові, до яких ми виїжджаємо з виставами на передову, дивитимуться на мене потім у ролі кацапа. На своїй рідній землі я не граю сепаратистів, колаборантів, російських військових. Проте за кордоном мав зіграти кгбіста, показати їхню підступність. Я навчався в радянській школі, служив в радянській армії — і все це бачив. Як літаки СРСР бомбардували міста в Афганістані, який жах тоді робився. А 24-го лютого ці літаки почали заходити на Харків…
Читайте також: «Цинічна жорстокість»: актор та військовий Євген Нищук про «хороших рускіх»
— Повернувшись до Харкова, як ви працювали, коли російські снаряди долітали не тільки до околиць, але й до центру міста?
- Були сильні обстріли, але я знав, що треба готувати матеріал, бо військові на нас чекають. Збиратися у театрі було небезпечно, але ми з колегами живемо поруч, тож зустрічалися у режисера Степана Пасічника. У грудні 2022 року ми випустили прем’єру — український народний фарс часів війни «Нехай щастить». Ми навмисно скоротили виставу до години, щоб було зручно возити її спочатку у прифронтові міста, а потім на передову. Якось навіть грали у Лимані для батальйону «Дике поле», який звільняв Балаклію та Ізюм.
— Коли вперше з 24-го лютого ви знову опинилася на знімальному майданчику в Україні?
— Перша велика роль за час повномасштабної війни сталась у серіалі «Позивний «Тамада». Спеціально для зйомок я на два тижні приїжджав до Києва. Одразу погодився взяти участь у кастингу, бо коли прочитав сценарій, побачив, що події відбуваються у Харківській області. Хоча історія нашого «Тамади» могла відбутися у будь-якому українському місті. Готовий був знятися навіть у масовці, бо для мене це важливо. Це історія про солдата, якому доводиться взяти до рук зброю, але при цьому він не втрачає в собі світло. Це серіал про нашу молодь, про наше майбутнє. У сценарії є і сльози, і жарти, бо без них ніяк. Щойно в окопі перестають жартувати, це означає, що щось пішло не так, щось сталося з бойовим духом.
— Ділилися з колегами своїм бойовим досвідом?
— Звичайно. Ти одразу можеш зрозуміти — бачила людина війну чи ні. Згадую, ми сиділи в акторському вагончику, коли до нас зайшов Саша Охріцький, подивився на мене і каже: «Ви так схожі на людину, яка воювала». Ми почали сміятися. Він розповів, що його командир також афганець, слово за словом, і нас вже було не зупинити.
Читайте також: «Я міг виїхати з країни, але повернувся до Києва»: відомий актор та режисер про виклики під час великої війни
— Скільки вам було років, коли потрапили на Афганську війну?
— 19. Мені пощастило, що я потрапив під вивід військ. Я стояв на найпівденнішій точці, на межі з Пакистаном, супроводжував колони і мене вивели. За один тиждень вийшов аж на Кольський півострів, на кордон з Норвегією. З +60°C потрапив у +8°C.
— Кажуть, найважче, коли військові починають адаптуватися до цивільного життя.
- Повірте мені, війна починається тоді, коли вона закінчується. Коли постріли стихають, найбільше проявляється посттравматичний синдром. У цей момент ми повинні витягати військових з території війни. Будь-якими шляхами. Потрібно залучати військових до культури, бо театр, кіно покликані рятувати внутрішній світ людини. Коли в кадрі посміхаються, коли є любов — це не дає ментально вмерти. Росіяни хочуть змусити нас зневіритися, посіяти паніку, ненависть, жорстокість. Але їм не вдастся. Бо у нас є культура, а це сила.
— Як військові на передовій сприймають ваші вистави?
- Зазвичай дуже стримано, під час виступу їхні обличчя незворушні. Але після вистави підходять, тиснуть руку, готові спілкуватися. Якось до мене звернувся військовий: «Я так люблю театр, але вже четвертий рік воюю і не бачив вистав. А тут ви приїхали». Саме заради таких історій ми з колегами готові приїжджати на передову, навіть заради однієї людини.
Раніше в інтерв'ю «ФАКТАМ» артист театру Лесі Українки, який став військовим, розповів, про що не можна говорити і думати на фронті.