Популярний актор Сергій Кисіль зізнається, що велика війна багато що розставила по місцях у його житті. Він «викреслив» для себе деяких близьких друзів і майже перестав займатись тим, що приносило йому задоволення до війни — співати. Натомість Сергій зайнявся волонтерством і допомогою нашим воїнам. А рівно рік тому знявся у своїй першій великій ролі з початку повномасштабного вторгнення. Роботу над мелодраматичним серіалом «Просто Надія», прем’єра якого відбулась на СТБ, він називає доленосною.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Сергій Кисіль розповів про свою інтуїцію, відмову від ролей окупантів та справи, які допомагають йому триматись.
— Сергій, що відчуваєте зараз, коли велика війна йде понад два роки?
— Війна розставила все по місцях і змінила кожного з нас. Ми навчились по-новому жити, сприймати, відчувати. Ця війна має стати для нас великим уроком, який ми повинні з гідністю витримати та вибороти Перемогу заради нашого майбутнього. Українці пройшли дуже великий та довгий шлях боротьби. І не тільки починаючи з 2014 року, а взагалі історично. За ці роки у мене всередині з’явився певний умовний стрижень який тримає мене і не дозволяє опускати руки і розслаблятися. Я знаю: все буде добре!
— І це надихає.
— Якщо чесно, я налаштований дуже оптимістично. Ми з дитинства знаємо, що добро завжди перемагає зло. Рано чи пізно ми вийдемо із цієї чорної смуги, і над Україною засяє мирне сонце. Я вірю в це і роблю все наскільки вистачає мені сил і можливостей. Я не з тих, хто втомився.
— Про що зараз більш за все шкодуєте з мирного життя?
— Я люблю подорожувати, нажаль, у минулому довоєнному житті робив це досить не часто. Завжди не вистачало часу. Дуже шкодую, що мало подорожували родиною. Тому зараз мрію і вірю, що все ще попереду.
Читайте також: «Гнав звідси окупантів, а тепер знімаюся»: популярний актор про роботу в Бучі
— Що для вас стало найскладнішим за ці роки великої війни?
— Заперечення, гнів, компроміс, депресія, прийняття. Найскладнішим було пройти цей шлях. Прийняти той факт, що у 2022 році може початися повномасштабна загарбницько-окупаційна війна. Я й досі не можу для себе пояснити вчинки та мотивацію, якими керується ця біомаса, яка нахабно лізе до чужого дому. Найстрашніше, що гинуть люди, діти, які ще пожити не встигли на цій планеті.
— Яким було ваше 24 лютого?
— За тиждень до 24 лютого я відвіз родину у місто Хмельницький, звідки родом. Передчуття було дивне, хоча і до кінця не вірилось, що може початись щось страшне, але все ж вмовив дружину погостювати з синами у моєї мами. Сказав їм, що це ненадовго і через тиждень я за ними приїду.
Сам повернувся до Києва, адже у мене був знімальний період. Інтуїція все ж не підвела. 23-го лютого у мене був знімальний день, я повернувся додому втомлений і завалився спати, а прокинувся від дзвінка: «Сєрий, ти не хвилюйся, але Харків бомблять. Збирайся і приїжджай до нас», і після цих слів почув вибух у Києві. У голові було одне слово: «діти». Біля мене лежав ноутбук і спортивний костюм. Це все, що я прихопив із собою і поїхав у довгу дорогу до своєї родини.
— Як поводилася родина — дружина, діти?
- Я думаю у більшості на той момент час зупинився. Перші кілька днів ми більше мовчали, слухали новини, розмірковували і намагалися відповісти на певні питання, які фоном постійно лунали в голові. Ми з дружиною виважені і раціональні люди, обміркували подальші дії і вирішили на певний період залишитися у Хмельницькому. Щодо дітей — вони на той момент не чули вибухів. У Хмельницькому було відносно тихо і ми намагалися не нагнітати обставини в їх присутності. Адже діти залежні від батьків, від їх вчинків, психологічних та фізичних станів. Навіть зараз, на третьому році війни, коли на Київ летять ракети або дрони, лунає тривога — діти в першу чергу дивляться на нас з дружиною. Ми спокійно без паніки одягаємось і спускаємось на підземний паркінг.
— Чи думали про те, щоб відвезти їх за кордон?
- Я намагався вмовити дружину піти на це, але у відповідь щоразу отримував категоричне «ні». І зараз я їй дуже за це вдячний. Родина має бути разом. Тільки всі разом ми непереможна сила. Зараз дуже багато прикладів зруйнованих сімей через те, що мама і діти за кордоном, а батько тут.
— Хоча ваш персонаж Юрій у мелодрамі «Просто Надія» вирішив сам поїхати з країни. На жаль, так буває і в реальному житті.
- Так, Юрій виїхав з країни сам, як багатодітний батько. Він перевіз родину у безпечне місце, де не було військових дій, а сам поїхав влаштовуватись на роботу. Все, що трапилось далі — слабкість його характеру і любов до грошей. Щодо чоловіків, які вчиняють так зараз… кожен робить свій вибір. Але одна справа — коли виїжджають ті, кому можна це робити за законом, а інша, коли тікають. Я б не хотів, щоб такі люди поверталися в Україну. Як на мене — їм тут не місце і руку я їм ніколи не потисну.
— Пам'ятаєте час, коли кіновиробництво стало на стоп. Про що ви тоді думали?
— Мені здається, на той момент я взагалі не думав про це. Війна згуртувала весь народ. Всі наче переродились і долучились до великого загального процесу Перемоги.
— І все ж таки зйомки повернулися у ваше життя.
- Насправді це відбулося дуже неочікувано. Про це я колись в далекій старості напишу цілу книгу. У березні 2022 року мені написав італійський кастинг-директор і запропонував записати самопроби на одну з головних ролей у міжнародному проекті. Я з цього посміявся, пояснив, що у нашій країні йде війна і зараз не до цього. Але все ж самопроби записав і надіслав. Далі почалася ціла епопея: мене затвердили, потім виникли сумніви щодо можливості мого виїзду за кордон. Все тягнулось шість місяців. Зрештою питання щодо моєї участі було вирішено на державному рівні Італії та України. і у листопаді 2022 року я знявся у міжнародному кіно на Сицилії. Друга робота — це були зйомки 4-ох серійної драми і вже у березні 2023 року почалась велика робота над серіалом «Просто Надія». Це моя перша велика роль в українському серіалі з початку повномасштабної війни.
Читайте також: «Погоджуся зіграти російського військового»: Тарас Цимбалюк вразив зізнанням
- Як вважаєте, чи варто зараз знімати картини про війну?
- Це, мабуть, найскладніше для мене питання. Думаю, все залежить від людей, чи готові вони дивитися кіно про війну чи ні. Особисто я не готовий. Не тільки про нашу війну, а взагалі про війни. Не «вивожу» це морально. Коли це щодня навколо нас, рятує тільки щось позитивне. Але впевнений, що знімати потрібно і треба показувати це світу. Що війна не десь далеко, а вона на порозі у кожного. Акторам, до речі, також слід обережно обирати для себе ролі. Я наразі відмовляюсь від ролей рускіх солдат, агентів під прикриттям, зрадників. Не можу для себе виправдати їх дії і вчинки.
— Що з вашого життя вже пішло назавжди?
— У мене дуже сильно відфільтрувався список людей з мого оточення. Близьких людей. Довіра, повага та бажання спілкуватись надалі до деяких втрачена назавжди.
— А що допомагає у тяжкі дні?
— Родина та дім. Місце, де завжди знаходжу підтримку, затишок і спокій. Читаю, дивлюсь гарне кіно, слухаю музику, медитую. Іноді одягаю навушники і годинами гуляю Києвом. Звичайно, займаюсь своїм ремеслом — театр та зйомки відволікають, а, головне, допомагає підтримувати військових донатами і цим самим наближати нашу Перемогу.
— Яким уявляєте день нашої Перемоги?
— Я просто мрію про Перемогу. А що зроблю? Не знаю… Але точно — це буде відбуватися зі сльозами на очах.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з відомим актором про життя в Харкові під час великої війни: «Ми прокинулися від вибухів, побачили заграву, на місто відразу почали заходити літаки».