Навесні 2024 року відразу дві великі серіальні прем’єри відбудуться на ICTV2 — детективи «Рубан» та «Подвійні ставки». Головні ролі в них виконав популярний український актор Влад Никитюк. З перших днів повномасштабного вторгнення Влад займається волонтерством та паралельно бере участь у зйомках. Актор зізнається, що його життя, як і всієї країни, тепер змінилось назавжди. Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з Григорієм Германом про життя під час великої війни: «Нас чекає черговий розвал російської імперії. Я впевнений».
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Никитюк розказав про батьків в окупації, загибель брата та свій тривожний стан.
— Владе, з якими відчуттями ви перейшли у третій рік великої війни?
- Нещодавно я прихворів і, знаєте, навіть, був цьому радий, бо якось вже виснажливо почувався останнім часом, це допомогло перезавантажитися (сміється- Авт.).
Як і майже всі в Україні я вже третій рік прокидаюсь і в першу чергу читаю новини, а вони не завжди позитивні. Тому останнім часом тішуся з того, що просто навчився фільтрувати інформацію і це допомагає тримати нервову систему.
Читайте також: «Почув вибух у Києві, а у голові лише одне слово «діти»: зірка українських серіалів про випробування під час великої війни
— Багато хто зараз почувається виснаженим…
— На початку великої війни мені здавалося, що вона не продовжиться більше року. А зараз… я відчуваю, що мій емоційний ресурс тане. Я б хотів хоча б на декілька днів опинитися десь за кордоном, щоб побачити, що люди можуть просто жити, відпочивати, гуляти без огляду на тривоги.
— Де вас застало повномасштабне вторгнення?
— На заході України. Ми з дружиною поїхали туди на відпочинок 21 лютого, а через два дні почалось вторгнення. Зранку 24 лютого, дружина пробудила мене, сказав: «Почалося». Пам’ятаю, в той час мої ноги навіть не піднімалися, здавалось, вони ніби скам’яніли — було дуже дивне відчуття. Було не зрозуміло, що робити, як себе поводити. В голові — тільки бажання зробити щось для того, щоб війна якомога швидше закінчилась. Так думали, мабуть, практично всі українці. Ми з дружиною стали волонтерити, підключили друзів з-за кордону, продовжуємо це і зараз.
— Ви залишились тоді на заході Україні?
— Так, десь близько два місяці ми жили на Закарпатті. Але там склалась доволі дивна атмосфера — здавалось, що війна йде десь далеко і не дуже стосується місцевих. Напевно, розуміння того, що відбувається приходить тоді, коли це стосується конкретно тебе.
— Де в той час знаходились ваші рідні?
— Батьки залишились у Києві. Але вони зробили неправильний крок — поїхали до села, де, їм здавалося, буде безпечніше. А це село знаходиться під Бородянкою — шість кілометрів від неї. Спочатку батьки вважали, що у безпеці. Потім, коли стали підривати мости, їм стало страшно. Було незрозуміло, що робити і як захищатись. Ми підтримували зв’язок, але це було не регулярно, з постійними перебоями.
Під час однієї з російських авіаатак на Бородянку, загинув мій троюрідний брат. Фото жінки, яка сидить перед розваленим будинком і чекає на закінчення пошукової операції, тоді облетіло весь світ — це моя тітка. Брата потім знайшли під завалами будинку — він так і лежав у ванній, тримаючи в руках тривожну валізку.
— Що було з вашими батьками?
— Вони опинилися в окупації. Разом з бабусею, якій вже більше 80 років. Коли були вибухи чи тривоги, бігали в погреб. Російські військові приходили до них, перевіряли настрої. Будинки, які виглядали багато, грабували. Батьків з бабусею врятував місцевий священник — батюшка Борис, якому вдалося організувати «зелений коридор», і люди колонами автівок, з білими хустинками на дзеркалах і написами «діти» виїжджали звідти через російські блокпости. Деякі машини росіяни перевіряли. Батькам пощастило — їх не чіпали, і вони поїхали у Хмельницький до добрих знайомих.
— У травні 2022 року ви повернулись до Києва?
— Так, Київ тоді був порожній. Я живу в центрі, де ніколи не можна було припаркувати авто. А тут — повно вільних місць, став, де хочеш!
— Було тоді страшно?
— Стан, який почався ще 24 лютого, на той час нікуди не зник. Страшна невідомість і нерозуміння ситуації. Пам’ятаю, коли я повернувся до Києва, ще деякий час не знав, як себе поводити під час тривоги — куди бігти, що брати з собою.
— Зараз вже легше?
— Я і досі намагаюся адаптувався до нових умов життя. Війна це щось таке… несправедливе, щось, що немає сенсу. Не можу прийняти її.
— Як відновилися для вас зйомки у кіно?
- На перших порах я дуже випав з процесу зйомок. Взагалі, деякий час не розумів, наскільки моя професія може бути корисною. До того ж у мене з’явився благодійний проєкт, який мені допомагали втілювати волонтери з Канади та Америки. А якщо б я почав зніматися, напевно, втратив би його. Стресувати з приводу роботи я почав, коли зрозумів, що закінчуються гроші. Це була моя «подушка» — гроші, які я заощаджував до війни на покупку квартиру. Коли їх майже витратив, став цікавитися, чи відновилось кіновиробництво, і з подивом для себе дізнався, що зовсім трішки, але так! Отже, я був готовий повернутись.
— Одна з ваших великих ролей під час повномасштабного вторгнення — майор Береза у серіалі «Рубан».
— Так і події цього детективу також розвиваються за роки повномасштабного вторгнення. Зніматися у цей час доволі складно. Знаєте, коли я виходжу на знімальний майданчик, намагаюся підтримувати хороший настрій, бо це енергія, яка допомагає створити правильну атмосферу для роботи. Але у наш час це важко, бо ти завжди занурений у новини, а вони часто не позитивні. Я вже не кажу про постійні тривоги, обстріли, невпевненість в тому, чи взагалі відбудеться зйомка. Я, до речі, вдячний своєму партнеру по зйомкам Славі Довженко, який буквально нагадав мені, що акторство — це професія, де я маю відкинути усе зайве і сконцентруватися саме на ній. Робота є робота, будь що трапляється навкруги.
— Чого вам зараз не вистачає з минулого життя?
— Я не відчуваю безпеки. Життя стало дуже непередбачуване. Ти розумієш, як жити у нормальному житті, а зараз немає гарантії, що завтра все буде добре. Планування просто вмерло.
Читайте також: «Гнав звідси окупантів, а тепер знімаюся»: популярний актор про роботу в Бучі
— І все ж таки попри все треба мріяти.
- Я мрію зустрітися з моїми новими друзями, волонтерами, з якими ніколи особисто не бачились. Страшенно хочеться Перемоги, але для неї треба щось робити. Головне, не втрачати віру. Знаєте, коли мені стає дуже тяжко і накриває втома, я беру телефон і передивляюсь всі фото з початку повномасштабного вторгнення. Розумію, скільки було зроблено, втрачено, знайдено і мене це гріє та допомагає триматись.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з актрисою та волонтеркою Яриною Гордієнко про виклики великої війни.