У першій частині інтерв’ю з письменником Артемом Чехом ми говорили про ставлення суспільства до військових, про складнощі повернення з війни, через які він пройшов двічі, про трансформацію мирної людини, яка опинилася на фронті.
В другій частині мова йде про жах, який він пережив в зруйнованому Бахмуті, про ненависть до ворога, про те, що буде після Перемоги, й багато чого іншого.
— Артеме, дуже чітко пам'ятаю щемливий пост вашої дружини Ірини Цілик у «Фейсбуці» від 25 травня минулого року, коли ви не виходили на зв’язок п’ять діб. Ви пізніше написали: «Найстрашніші п'ять днів у житті позаду. Не вірив, що вийдемо. Вийшли». Ірина прокоментувала ваше тодішнє відео: «Я не можу повірити, що це мій чоловік. Це якась інша людина з іншими очима. Контужений, але живий».
— Ці дні були жахливі, але мені здається, що тут більше зіграв контраст, оскільки за добу до того я повернувся з відрядження з Америки — був у Нью-Йорку на одному літературному фестивалі. Повернувся в частину, і мене в той же вечір відправили командиром групи з восьми людей в Бахмут — прикривати вихід останніх підрозділів, які тоді якраз виходили з міста. Так вийшло, що ми там мали бути майже всім батальйоном, але щільність вогню була такою, що просто вибили всіх.
Перш за все я наказав хлопцям не рити повноцінні стрілецькі позиції, а рити собі такі маленькі ямки, тобто фактично могилки за формою, і ховатися. Ми закопалися, і таким чином змогли вижити.
Пізніше ніхто не міг зайти в цю посадку, а ми — вийти. Групи, які намагалися зайти, були розбиті. Ну, і зрештою вийшло так, що там ми залишилися одні-єдині. Ми з собою брали генератори, Starlink, EcoFlow. Планували ж робити такий собі взводний опорний пункт, але не вийшло. Мінометами повністю розбили все, що у нас було, — речі, харчі, запаси води. Тобто нічого не залишилось і неможливо було нічого підвезти.
Наша маленька група за великим рахунком нічого не зробила. Нас крили всім, чим тільки можна. Працювали АГСи, СПГ, артилерія, міномети — все летіло в нас, плюс дрони висили над головою. Стандартна ситуація на війні.
Сідала батарея, ми виходили раз на кілька годин на зв'язок, вимикали єдину рацію, яка працювала на останніх потужностях, і чекали на якісь певні подальші накази, що робити — виходити, залишатися, чекати підкріплення, провізію або ще щось. Прикрість в тому, що через відсутність зв'язку я не міг нікому повідомити, що зі мною все гаразд. Тому для моєї дружини це були страшні п'ять днів.
Ну нічого, все добре, всі вийшли живі. Принаймні моя група.
Читайте також: «Це реально третя світова війна, яка набирає обертів», — Тамара Горіха Зерня
— «Я лежав на дні могили й думав, що хоч я вже давно прийняв свою смерть, я досі не готовий до цієї зустрічі зараз. Моя дружина не вміє платити за комунальні послуги. Я їй не залишив свою електронну пошту та пароль від інтернет-банкінгу, а на пошті лежать посилки, про які я не встиг їй повідомити. Ні, я не підготувався як слід. Я не написав їй нічого справді важливого перед від'їздом. Хто знав, що під вогнем російської артилерії миттєво зникне інтернет, генератор, їжа, вода? Майже немає зв'язку, немає можливості передати паролі, неможливо контролювати долю свого незакінченого роману».
Про що людина жалкує, коли зрозуміло, до чого йде? Що колись щось зробила не так або чогось не зробила? Які глибинні процеси відбуваються в такі моменти?
— Чесно скажу, що ці тваринні інстинкти пробуджують конкретно в мені апатію й заціпеніння. Приймати рішення або думати було дуже складно. Та й не думалося якось глибинно. Єдине, що пам'ятаю, — це зараз дуже смішно може прозвучати, — але шкодував про те, що ще стільки всього не написав. Я не дописав роман. Чомусь саме про це думав і саме це мене тоді найбільше бентежило. Це прикре усвідомлення, що я міг би ще створити багато хороших текстів для української літератури.
А вся решта якось… Було єдине бажання, мабуть: якщо померти, то одразу. От пряме влучання — і все. Якісь такі більш приземлені речі, часто фізіологічні. Фізичне виживання — воно далеке від рефлексій, але ближче до землі.
— Генерал Муженко колись в інтерв’ю сказав мені, що в окопах атеїстів немає. Ви невіруюча людина. На що сподівалися тоді, до яких сил зверталися?
— На випадок, на ряд щасливих збігів, на свої сили це витримати. Точно пам'ятаю, що звернень до Бога врятувати мене не було. Можливо, були якісь дуже приховані навіть для мене самого діалоги з якоюсь вищою силою, якісь претензії, німі крики від безпорадності й залежності від наказу.
— Що дає сили людині триматися, коли край, коли далі вже нікуди?
— Думаю, це все індивідуально, насправді. Пам'ятаю, ще під час служби у 2015 році, коли всі вже були виснажені й фактично існували очікуваннями про вивід з позицій, один мій побратим говорив: «Я чекаю повернення до своїх бджіл, до своєї пасіки». Він саме цим живився, безперервно читав матеріали на цю тему, дивився відео про бджільництво, як качати мед, будувати вулики тощо. І тільки це його й тримало. Хтось хоче побачити, як виростає його дитина, когось чекає кохання. Як я вже говорив, я шкодував, що ще стільки всього не написав. Тому треба було вижити, щоб повернутися, а відтак написати, видати.
Читайте також: «Якщо Україна програє цю війну, нам влаштують геноцид. Причому різати будуть усіх», — військовий аналітик Петро Черник
— Ще цитата. Так може написати лише людина, яка пройшла через пекло. «Що ж… тепер ми знаємо, як це — ненавидіти по-справжньому. А ненавидіти по-справжньому — страшна річ, якщо вдуматися. Так, щоб УБИЙ! Без жалю, без знеособлення (це працює у загарбницьких, а не у визвольних війнах), чітко і конкретно — убий, бл*дь, інакше він вб'є тебе. Попри ступор, розпач, втому, біль — убити. Тут „убий“ — про виживання. Про тваринне. Про люте, про оголене. Про те, чого не мало б бути, але чомусь є».
У всього народу зараз вже не ненависть до ворога, а лють. Чи може ця лють трансформуватися настільки, що ми потім втратимо риси, які нам притаманні, — доброту, співчуття один одному, жалість? Українці ж людяні по своїй природі.
— Це складне питання. Навіть не знаю, як на нього відповісти, якщо чесно. Це національно-визвольна війна, у нас є один великий сильний ворог, якого ми ненавидимо і з яким маємо боротися. Наша лють має бути спрямована на нього в першу чергу.
Ця лють була дуже гострою в перший рік широкомасштабного вторгнення. Вона відчувалася, вона прям пульсувала у всього народу. Але, знову ж таки, втома від війни певним чином притупила це почуття ненависті. Уособлення ворога зменшилося. Тобто є зло — і це більшою мірою саме явище війни, а не конкретно росія, її солдати або її народ, який підтримує цю агресію. Так, ми це всі розуміємо, що саме вони винуватці всього, але саму війну ненавидимо більше.
Щодо трансформацій, не думаю, що це відбудеться радикально, однак якоюсь мірою, звісно, відбудеться знецінення сталих понять людського, про які ми навіть не задумувалися до початку широкомасштабного вторгнення, — настільки вони були природними. І якоїсь дегуманізації дійсності нам не уникнути. Можливо, це буде локально і точково. І, в першу чергу, буде пов'язано з поверненням великої кількості людей, які воювали. Це не означає, що ветерани принесуть з війни жорстокість і негуманність, але на побутовому рівні травма не може бути непоміченою.
Але загалом градус емпатії не падає і він досі є. Я бачу, як люди ненавидять ворога і як проливають сльози над, скажімо, залишеними тваринками зараз на півночі Харківщини. Тобто воно є, воно залишається й, швидше за все, й залишиться. Звісно, що і війна, і закінчення війни, і післявоєнна реальність внесуть свої корективи в менталітет українців, які, безсумнівно, стануть більш мілітарною нацією.
Читайте також: «Судити будуть тих, хто програє війну. Це треба чітко усвідомити українському військово-політичному керівництву», — Роман Цимбалюк
— Є думка, що такі випробування, як війна, хорошу людину роблять ще кращою. Війна, як би це дивно не звучало, може відбитися позитивно на внутрішньому світі людини?
— Напевно щось є, але все це нівелюється великою кількістю негативних чинників, які робить війна. Умовно кажучи, у солдата з'являється дух братерства. Такого у нього ніколи б не було ані з друзями, ані в школі, ані в університеті, ані на роботі — ніколи ні з ким. І тут він відчуває цю близькість, цю рідність з такими ж, як і він.
Це добре. З іншого боку, ті ризики, на які він йде, те, що він бачить, те, як травмується його психіка, як він травмується фізично, — це все набагато сильніше, ніж те, що він отримує.
Якщо говорити про культуру, оскільки я ближче до цього, зокрема літературу, то чесно — мені не потрібна ця література, яку породить війна. Я готовий долучитися до корпусу європейської літератури, які так втомилися від того, що їм немає про що писати. Я теж хотів би, аби нам не було про що писати. Ми щонайменше століття ще можемо переосмислювати наше минуле, шукати в цьому минулому травми, чіплятися за них і на цьому триматися. Але ж ні — тримайте ще одну трагедію.
Боюся, що після війни українську літературу за кордоном сприйматимуть виключно як літературу про війну, а українців — як травмовану націю, яка намагається переосмислити всі процеси, які відбулися з нею. З одного боку, це поступ в літературному світі, з іншого боку — це таке клеймування, яке відбулося з балканською літературою.
Те саме, скоріше за все, очікує й українську літературу. Але всередині нашої країни, якщо говорити конкретно про внутрішній ринок і вжиток, у нас з'являться багато хороших авторів. З'являться майстри, які можливо почнуть з воєнної прози, а згодом зрозуміють, що здатні писати й на інші теми. Швидше за все за кордоном це не читатимуть, за винятком якихось окремих випадків, якихось гучних імен. Але ми матимемо свою нову літературу, яка виросте з угноєного війною ґрунту.
Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін
— Які картинки ви будете пам'ятати все життя?
— Звісно, буду пам'ятати все. Знаєте, коли чую фразу «повномасштабна війна», у мене одразу перед очима один епізод. Це перша ніч, майже безсонна. Моя дружина з сином в коридорі. У сина панічна атака через вибухи. А я в заціпенінні лежу в спальні на ліжку, слухаю ці звуки вибухів, завивання сирени, ще незвичне для мого вуха, і думаю про те, що мені треба вже завтра рушити до війська. І розумію, що, швидше за все, я не повернусь.
Але стільки всього відбулося за цей час, що цих картинок дуже багато. Мабуть, ніколи не було настільки насичених місяців в моєму житті, як за останні два роки. На жаль.
— Ви ж сказали, що «історія зараз твориться в таких стислих часових межах, що стає лячно».
— Так. Але ми ж звикли до того, як вона відбувається. Хоча колись це справді вражало.
— Що має змінитися в нас самих після завершення цього жаху?
— Чесно вам скажу, що я не певен, що щось кардинально зміниться після закінчення війни. Чому? Український народ має пам'ять, як у рибки. Історія мало чому нас учить. Навіть не таке далеке ХХ століття зі своїми кривавими прикладами не спроможне.
Можливо, навіть не на одне десятиліття ми станемо мілітарною державою, озброєною, готовою до нападу, готовою воювати й захищати свої кордони, свою гідність.
Але згодом прийдуть нові покоління, які не знатимуть війни. Зрештою, якщо подивитися на світові тенденції, загалом, людство тягнеться до індивідуалізму. І поняття патріотизму певним чином вивітрюється. Все менше нас стримують кордони, все менше звучать фрази на кшталт «померти за свою країну». Тобто є я в першу чергу, а вже потім все інше. Не знаю, чи це добре. Це, мабуть, добре у мирний час.
А чи краще ми житимемо? Порівняно з теперішнім станом — неодмінно. Порівняно з довоєнним часом — не знаю.
Читайте також: «Давайте зараз не лякати себе проблемами, які будуть після війни», — Олексій Гарань
— Ви залишитесь тут після завершення війни?
— Моя робота така, що я й мав би багато їздити, однак поки триває війна і поки я солдат Збройних Сил, — не маю можливості. А загалом можу пожити кілька місяців в одній країні, кілька місяців в іншій, на якихось резиденціях пробути рік, поподорожувати Сполученими Штатами, Європою, Південною Америкою. Але загалом моє місце в Україні, і я не збираюсь звідси нікуди їхати.
— «Радість від перемоги явище нетривале. Її гасять необхідність важкої праці та осмислення наслідків. А ще присмак металу в роті, ацетонове дихання і біонічні протези для небагатьох щасливців. „Чех, після перемоги ми як забухаємо!“ Забухаємо. Але похмілля буде таким, що захочеться втопитися. Але ні. Похмілля теж переживемо. Похмілля теж безцінний досвід, хоч і необов'язковий». Що буде після похмілля?
— Не знаю. Не маю відповіді. Щось буде. Тут стільки факторів, які можуть вплинути на наше майбутнє, що я навіть не візьмуся гадати, які з них ймовірні.
— 13 червня ви презентуєте новий роман «Пісня відкритого шляху». Саме той, який мріяли дописати в ті жахливі п’ять діб в Бахмуті. Про що він? Дуже хочеться прочитати.
— Це роман про пригоди колишнього українського кріпака в Америці під час громадянської війни. Я почав писати його у травні 2021 року, майже дописав, та війна не дозволила поставити останню крапку. Іноді було відчуття, що я ніколи не допишу його. Але от — книжка вже виходить, і це результат і підсумовування важливого етапу в моїй творчості.
Читайте також: «Якщо ми війну програємо, Україна перетвориться на тотальну Бучу», — Елла Лібанова