Генеральний директор агентства «Інтерфакс-Україна» Олександр Мартиненко, без перебільшення, був легендою української журналістики — впливовим і глибоко порядним, який знав все про всіх і при цьому не помічений у скандалах, другом, колегою, досвідченим наставником, співрозмовником, про якого можна лише мріяти. Нішу, яку він займав, тепер ніхто не заповнить. Тому що, вибачте за банальність, «таких більше не роблять».
Його відхід з життя став шоком. У ЗМІ, на його сторінці у «Фейсбуці» сотні дописів зі словами співчуття. Люди згадують, як вони познайомилися, працювали, дискутували, що з ним завжди було цікаво, що він був інтелектуалом та аналітиком найвищого ґатунку й просто класним мужиком. Його «діагнози» про те, що відбувалося в політиці, були найточнішими. Якою ціною давалися йому незворушність та врівноваженість, знають лише близькі.
У журналістському цеху авторитет Мартиненка — за найвищим гамбурзьким рахунком — був дуже високим, його щиро й заслужено поважали. Було за що. Не лише за професіоналізм (профі такого добірного калібру у нас можна порахувати на пальцях однієї руки), а й за мудрість, інтелігентність та ще низку якостей, які ми вкладаємо в поняття «бездоганна репутація». Мартиненко завжди тихо й майже без емоцій висловлював свою думку. Те, що він говорив, слід було слухати та чути.
У журналістику Мартиненко прийшов у 1990-му, коли йому було 30 років. До цього працював на харківському заводі «Комунар», молодшим науковим співробітником кафедри планування народного господарства рідного Харківського університету, редагував першу в країні «жовту» газету «Таксі». Потім став кореспондентом та редактором відділу газети «Орієнтир ДіП», головним редактором агенції «Харків-новини». Паралельно з цим організував у рідному місті підпільний рок-клуб, де концертували опальні музиканти.
1992 року очолив «Інтерфакс-Україна», яке стало одним із великих інформаційних агентств. Потім у долі Олександра Мартиненка стався крутий віраж — робота у найвищих структурах влади. У червні 1998 року він став заступником голови Адміністрації президента, а з листопада того ж року до жовтня 2001 року був прессекретарем Леоніда Кучми. У жовтні 2003 року знову повернувся до свого дітища — «Інтерфакс-Україна».
28 травня 2024 року Олександр Владленович Мартиненко пішов із життя.
Ось кілька цитат з його інтерв'ю «ФАКТАМ» різних років.
— Як би ви самі представилися нашим читачам?
— Людина, яка живе відносно давно.
— Ваш улюблений колір, запах, продукт, напій?
— Колір — червоний та чорний, запах — жасмину, продукт — шашлик, напій — мінеральна вода.
— Чим для вас пахне дитинство?
— Воно не пахне. У нас під будинком росла велика срібляста тополя. От залітає пух у ніс і перебиває мені всі аромати.
— Щастя — це що?
— Щастя — це жити.
— Ви щаслива людина?
— Виходячи з того, що ми з вами розмовляємо, так.
— У чому ви бачите сенс життя?
— У житті жодного таємного сенсу абсолютно немає. Сенс у тому ж, у чому й щастя, — жити.
— Що таке любов?
— Це бажання поділити все з коханою людиною.
— Ви добре пам'ятаєте найщасливіший день свого життя? А найпростіший?
— Ні не пам’ятаю. Думаю, що в мене було багато щасливих і непростих днів. Занадто багато.
— Що ви в жодному разі не зможете пробачити іншим людям?
— Та все можу пробачити. Якщо зрозуміти.
— Що може довести вас до сліз?
— Соромно зізнатися, але останнім часом це якийсь дуже щирий фільм.
— Які якості треба мати, щоб досягти успіху?
— Треба вміти та любити працювати й вірити в себе.
— Яку роль у вашому житті грають гроші?
— Допоміжну. На щастя, вони дозволяють мені сьогодні про них не думати.
— Що означає для вас бути вільним?
— Я можу бути вільним лише в місці, де мене ніхто не знає.
— Чи відчуваєте ви страх перед смертю?
— Ні.
— Що робитимете, дізнавшись про те, що вам залишилося жити сім днів?
— Погуляю, кави поп'ю.
— Ви ніколи не замислювалися про те, чи є життя після смерті?
— Ні.
— Вас часто зраджували?
— Ні, але бувало.
— Що вам допомагало подолати період відчаю?
— Я ніколи не мав періодів повного розпачу. Нікому не раджу.
— Чи існує Бог?
— Ні. Як дуже люблять говорити деякі інтелектуали, я агностик.
— Чи траплялися у вашому житті дива?
— Ні.
— Скільки часу ви могли б прожити на безлюдному острові та що взяли б із собою?
— Прожити міг би, певно, все життя. Мабуть, взяв би генератор, солярку та планшет. Щоб не читати, а писати.
— В яку епоху вам хотілося б жити та з ким з її представників поспілкуватися?
— Не хотів би жити у минулому. У принципі, звичайно, хотілося б зазирнути років через двісті в майбутнє та поспілкуватися з тим, хто буде президентом невідомо чого.
— Як ви вважаєте, краса справді може врятувати світ?
— Наш світ гарний. І, отже, врятований.
«Думку людей завжди треба враховувати. Інакше потім це може боляче відгукнутися на чергових виборах».
«І нам, і будь-кому важко спрогнозувати подальші кроки кремля. Весь світ лякають насправді не конкретні дії керівництва росії, а їхня непередбачуваність».
«Усю першу половину 2014 року іноземці запитували: „Чого путін хоче?“ Ніхто не міг збагнути. Оце найстрашніше — не знати, чого хоче ядерна держава».
«Будь-яка влада вважає: добре б, щоб жодних виборів не було ніколи. Її золота мрія — прийти років на 30».
«Постійний дисонанс між реальністю, в якій існує країна в цілому, та світом, який створює навколо себе кожна людина окремо, не обіцяє нічого доброго ані владі, ані суспільству».
«У такі часи активізуються не лише мародери, а й творці. Добре, коли приходить розуміння, що насправді держава про тебе не дбає. Люди, які не мають можливості відступити, на багато що здатні».
«Треба просто робити свою справу, навіть коли позаду немає тилу, а є стіна. А результат буде».
«Мета ніколи не виправдовує засоби. Впевнений. Якщо починаєш виправдовувати, згодом засоби деформують ціль, і вона йде на другий план. Насправді засоби, які нічим не обмежені, в тому числі мораллю та якимись рамками пристойності, дуже спокуслива річ. Коли хтось каже, що ціль виправдовує засоби, це як мінімум свідчить про його бажання відмовитися від будь-яких стримувальних установок. Не хотілося б жити в країні, де органи влади діють у такий спосіб».
«Ми дуже любимо підбивати підсумки станом на дев'ять ранку сьогоднішнього дня. Це неправильно, тому що все-таки є речі, які зможемо оцінити дещо пізніше, як би не хотілося когось звинуватити або прославити».
«Довге життя в медіа привчило мене до того, що, на превеликий жаль, довіряти, не маючи справді дуже вагомих підстав, не можна нікому. Момент сумніву завжди має бути у будь-якого читача та глядача».
«Технології призвели до того, що все, що нам здається абсолютно достовірним, що начебто бачимо на власні очі, може виявитися комп'ютерною картинкою. Тому виникає резонне питання до всіх, хто працює в медіа: як жити далі? Що ми робимо з нашим читачем та глядачем? Свідомо чи несвідомо дезінформуємо та вводимо в якусь абсолютно нову фейкову реальність чи намагаємося донести правду? А яку правду? Ту, що існує в наших головах, чи ту, яка є насправді? Думаю, поки що кожен вирішує це завдання сам».
«Ми ризикуємо переселитися у віртуальну реальність, яка набагато приємніша й симпатичніша, тому що ми її самі створюємо. Насправді я сам не розумію (та й ніхто не розуміє), як із цим жити далі».
«Після 2014 року, як відомо, багато хто шукає себе в новому житті. Декого занесло у журналістику. Потім винесе. Вони підуть займатися якимись іншими речами: рекламою, політикою та іншими ремеслами. Багато хто вийде заміж…»
«Коли ми запитуємо себе, як в цей тяжкий час врятуватися й що робити з фейками, насправді відповідь проста: привчити себе думати. Це тяжко, іноді ліньки. Але якщо просто вбирати все, що на тебе ллється, потім не треба скаржитися, що тебе обдурили. Думаючими людьми маніпулювати важче».
«Професіоналізм має бути звернений на добро, на створення. Це потрібна якість. Але не достатня».
«Треба намагатися дивитися на світ виважено, вдумливо та наскільки можна спокійно. Тому що монохромне мислення — велика небезпека і для країни загалом, і для кожної людини окремо. Світ не такий, яким ми хочемо його бачити. Він такий, який є насправді: складний, інколи суперечливий, конфліктний, у ньому немає простих рішень».
«У нашій країні величезна кількість путінознавців, які знають, що йому потрібно, що він думає й чого хоче».
«Зеленський завжди озиратиметься на суспільство та його яскравих представників. Навіть тоді, коли цього робити не слід».
«Багато хто з тих, кого призначають керівниками держкомпаній та областей, не мають навіть на гарматний постріл підходити до влади».
«У нас так історично склалося, що ми до всіх президентів ставимося скептично. І це вже наша традиція, що, до речі, добре».
«Деякі нинішні політики досі не розуміють, навіщо йшли до влади».
…Олександр Владленович Мартиненко не зіпсував свій некролог. Нині це велика рідкість. Щирі співчуття сім'ї, друзям, колективу «Інтерфаксу».