Ведуча ICTV, телемарафону «Єдині новини» Юлія Сеник першою оголосила про початок війни в прямому ефірі каналу. 24 лютого 2022 року її життя, як і багатьох українців, поділилося на «до» і «після». Тепер Юля знає, наскільки щаслива була тоді і скільки болю та особистих втрат принесла ця велика війна. Раніше телеведучий Григорій Герман розповів «ФАКТАМ» про те, що на нас чекає черговий розвал російської імперії.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Юлія Сеник розповіла про втрату рідної людини, життя в підвалі та свій великий страх.
— Юлія, що зараз відчуваєте?
— Звичайно, є і втома від війни, виснаження. Іноді розчарування, що кожного дня такі страшні жертви. Біль. Десь моменти засмучення. Але я гоню ці почуття, розуміючи, що ми повинні триматися, боротися. Якщо втратимо віру, то не дійдемо до перемоги.
— Що допомагає вам триматися?
— Рідні. Донька, яка бачить, що я сумую, завжди підійде, розрадить. Вона у нас дуже оптимістична дівчинка. Малює для військових, і ми передаємо її роботи на фронт. І на кожному малюнку я бачу дитячу надію на перемогу. Тому треба триматися. Допомогають друзі, які зараз воюють. Вони приїжджають, і я бачу, що через біль, відчай все рівно йдуть до перемоги. Кажуть, що якщо здамося, у нас не буде країни. Вони заряджають мене силою, вірою і жагою помсти, яка не дає їм здаватися. Робота теж рятує, постійна завантаженість, відчуття власної корисності.
Читайте також: «Приклад не зупинятися»: ветеран війни став ведучим ранкового шоу
— Згадуєте ранок 24 лютого 2022 року?
— Я зустріла війну по дорозі на роботу. Це було о четвертій ранку. Чоловік був вдома з дитиною. Ми живемо за містом, і до нас відразу приїхали мої батьки та сестра. Думали, за містом буде тихіше. Але ми знаходимось під Васильковим, і тут у нас майже розгортались бойові дії. Коли я повернулася додому, то всі вже сиділи у підвалі.
— І ви залишились у селі?!
- Так, ми відразу вирішили, що нікуди не поїдемо. Чоловік пропонував вивезти нас за кордон, але я, сестра і мама вирішили, що без чоловіків нікуди не поїдемо. Насправді, тоді ніхто не розумів, скільки ще буде тривати війна. Здавалось, пару днів і все скінчиться. Коли вже стало зрозуміло, що це надовго, з’явилося багато речей, які треба було негайно вирішувати — волонтерство, допомога рідним. Я і зараз не можу кудись поїхати, є купа обов'язків, люди, які на мене розраховують.
Перші тижні великої війни навкруги було дуже гаряче. Ми чули, як «гради» долітали до сусіднього села і не знали, в якому напрямку їхати. Коли росіяни почали відступати, ми на тиждень поїхали до родичів у Кагарлик. Коли Київщину звільнили, одразу повернулись. Лише за тиждень поза домом я усвідомила, що таке «вимушено залишати оселю» і повертатися у свій дім, навіть під час війни.
— Ваш дім залишився неушкодженим?
- Будинок, слава Богу, вцілив. На наше село росіяни скидали авіабомби. Постраждало 120 будинків, багато людей загинуло. Одна бомба прилетіла за 300 метрів від нашого будинку.
В той час, мої були у підвалі, а я стояла на кухні. У нас величезні вікна у підлогу, і в момент вибуху вони просто увійшли всередину. Але ми їх заклеїли по схемі скотчем, і вони втримались.
— Як реагує на воєнне життя ваша донька?
— Їй зараз вже сім рочків, першокласниця. Ми завжди говорили з нею, як з дорослою. Намагались все пояснювати в простій формі. Коли було дуже гучно і ми сиділи у підвалі, закривали їй вушка та накривали з головою ковдрою. Але ніхто не знає, як ця війна у майбутньому відгукнеться для наших дітей. Когось загартує, а когось і сильно травмує. І це потрібно розуміти. Ми розказували доньці, як історично століттями український народ бореться за свою незалежність і свободу. Я свідомо намагаюся своїй дитині донести, що такий народ, як росіяни — загарбники й окупанти — не заслуговують на повагу в цивілізованому світі.
— 23 лютого 2022 року ви вже готувалися до вторгнення?
- Всі говорили про це. Але ми думали, що загострення буде на сході, де війна і точилась. Мій чоловік не вірив, що в центрі Європи можна так просто напасти на країну. Хоча багато наших друзів поїхали тоді на якийсь час з України. Пам’ятаю, тоді була напруга, але уявити, що наступного дня полетять ракети — здавалося нереально.
Читайте також: «Без України росія перестає бути імперією. От вони й бісяться»: Руслан Шаріпов про причини ненависті росіян до українців
— Ви першою на ICTV у прямому ефірі сповістили про війну. Пам’ятаєте, що тоді сказали?
— Я сказала: «путін напав на Україну». Далі просто пояснювала де та що відбувається. Новини писалися на ходу, деякі просто надиктовувалися мені у «вухо». пам’ятаю, я сиділа в ефірі, а поруч були чутні вибухи.
— Відчували страх?
- Так, як і всі інші. І ніхто цього не приховував. Памʼятаю, приїхало все керівництво каналу. Відразу вирішили, що ми не залишаємо Київ, тримаємо оборону. Сказали, що будемо координувати процес, що треба виходити в ефір. Всі відчували відповідальність, бо ми журналісти і мали інформувати та заспокоювати людей. Тоді не було ще такої кількості телеграм-каналів, новини всі отримували з телевізора.
— Знаю, що багато журналістів перші місяці великої війни просто жили на каналі.
— Було таке. І я провела так кілька ночей. Ми виходили в ефір цілодобово. Чоловік довозив мене до Києва з села, а там вже чекав водій на автівці каналу. Але пересуватися вулицями міста теж було небезпечно. Тому краще було переночувати на каналі, щоб встигнути на вечірні та ранкові ефіри. Я їхала з дому з великим рюкзаком. У ньому були змінні речі, косметика, зубна щітка та теплі лижні штани. На вулиці було холодно, ми знаходились у підвалі житлового будинку. Разом з його мешканцями. Там поставили імпровізовано камеру, звідти і виходили в ефір. В цьому підвалі і спали — притягнули матраци та каремати — їли, працювали. Через деякий час у нас з'явилося окреме укриття, керівництво, акціонери робили все можливе, щоб ми були в безпеці, наскільки це було можливо.
— Це були найскладніші місяці за останні роки?
— Це були дуже емоційно важкі місяці, але весь час ми думали: ось-ось протриматись ще трохи, і війна закінчиться. Складно стало зараз, коли прийшло вигорання і розуміння, що це надовго.
— Відомо, що війна забрала у вас рідну людину.
- Мого дядька. Він жив за кордоном і в перші дні повномасштабного вторгнення повернувся та пішов до війська. У дядька дві освіти, він гарно заробляв, але воювати за Україну — це була його позиція. Памʼятаю, подзвонила йому, кажу: «Дядя Коля, як же так, ви ж не молодий хлопець вже!» Йому було тоді 56 років. Він відповів: «Що, молоді мають гинути?! На медкомісії сказали, що я дам ще фору молодим…» Це жах, коли ховаєш рідну людину і не можеш, навіть, з нею попрощатись, бо від тіла майже нічого не залишилось. Дядько загинув під Бахмутом. А зараз мій інший дядько, Василь, пішов на фронт добровольцем, бойовим медиком. Рятує поранених, займається евакуацією. І ми за нього дуже сильно переживаємо і молимося.
Читайте також: «Росіяни мають залишитись ізгоями. Назавжди»: Олексій Суханов про наслідки великої війни
— Ви думали, як нам далі буде жити зі скаженим сусідом?
— Можливо, через кілька поколінь українці зможуть думати про це. Але поки ні я, ні моя дитина, родина — не пробачимо їм. Вони залишаться ворогами назавжди! Занадто багато горя принесли на нашу землю.
— Чого вам зараз більш за все не вистачає?
- Можливості насолоджуватись життям, бо просто це можеш собі цього дозволити. Психологи кажуть, що не можна ставити життя «на паузу». Але у мене внутрішня боротьба — я не можу щось собі купити, кудись поїхати, бо знаю, є ті, кому потрібна допомога. Мені бракує подорожей, радощів, внутрішнього спокою. Я переживаю за те, що мого чоловіка та батька можуть забрати на фронт. Я розумію, що якщо треба буде йти, то вони так і зроблять. Але це мій страх. Дуже багато кого я вже втратила. І це найкращі люди, ті, хто міг би змінити країну.
— Кажуть, що попри все треба уявляти нашу Перемогу.
- Я уявляю, що все станеться, як почалося — раптово, миттєво. І тоді буде величезна радість і полегшення. Бо тільки зараз розуміємо, що наше довоєнне життя було щасливим. Бо реально виявилось, для щастя небагато треба: спокій, впевненість і безпека.
Раніше «ФАКТИ» писали, що популярний ведучий, сценарист та продюсер Руслан Шаріпов випустив фільм-розслідування про російську пропаганду, яка впливає на світ.