Два роки тому, в червні 2022 року, в запеклих боях за селище міського типу Тошківка Луганської області під час потужного російського наступу зникли безвісти понад 100 українських воїнів. Тіла п’ятьох з них окупанти повернули Україні. Щодо решти російська сторона досі не надала жодних відомостей, навіть у тих випадках, коли дружинам бійців вдалося знайти інформацію про те, що їхні чоловіки вижили, знаходяться в полоні. Ці жінки спеціально їздили в Женеву в штаб-квартиру Всесвітньої організації Червоного Хреста з проханням ще раз звернутися з запитами до росії.
— Десяте червня для мене найболючіша дата, бо саме в цей день у 2022 році о дев’ятій вечора я дізналася, що мій чоловік не може вийти зі мною на зв’язок, бо побратими були змушені залишити його і відійти, — розповіла «ФАКТАМ» Анастасія Федоренко, дружина полоненого бійця 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка Дениса Шияна. — До повномасштабного вторгнення він працював водієм. Весною 2022-го його, як і багатьох інших чоловіків мобілізували до лав Збройних Сил України. Служив в 34 батальйоні 57-ї бригади. В полон Денис потрапив під час оборони Тошківки.
— Як так сталося, що побратими лишили його на полі бою? Вашого чоловіка тоді було поранено?
— Так, поранило. Того злощасного десятого червня побратими Дениса повідомили мені, що вийшли з поля бою без мого чоловіка. Його довелося залишити, бо він отримав поранення обох ніг. Тож самостійно пересуватися не міг. Якби була можливість витягти його звідти, хлопці б витягли. Але стояв вибір, або загинуть усі, або врятуються ті, хто здатен самостійно йти. Повернутися за моїм Денисом змоги потім не було — противник захопив ту територію. Хлопці точно назвали місце, де мусили лишити мого чоловіка: селище Тошківка біля п’ятиповерхівок, поруч з одним з магазинів.
— За офіційною інформацією, вдалося повернути з полону вже 3210 захисників і захисниць. Хтось з них бачив вашого чоловіка в російській неволі?
— Так, таких хлопців декілька. Від них знаю, що мій Денис вижив, знаходиться в полоні. Його переводили декілька разів з одного місця утримання в інше: спочатку був в Оленівці, потім в Ростові-на-Дону. Далі — Таганрог, Курськ, Луганська область. Це дані станом на 2023 рік. Свіжіших через затримку з обмінами поки що немає (цього року через неконструктивну позицію російської сторони відбулося лише два обміни полоненими. — Авт.).
Окрім того, маю відео, на якому знято мого чоловіка в полоні. Фахівці Інституту фото-відеоекспертиз офіційно підтвердили, що на тих кадрах мій Денис.
— Тобто зображення на відео не достатньо чітке, тому довелося звертатися до експертів?
— Ні, зображення чітке.
— Тобто Денис так зовні змінився, що ви не були певні, що то він?
— Ні, не так. Свого чоловіка я пізнаю за будь-яких обставин — навіть, якщо він буде серед тисячі людей. Просто для державних структур, які займаються питаннями полонених, треба офіційне підтвердження, що на відео саме мій чоловік Денис Шиян.
Читайте також: «Мій чоловік був поранений в боях за Маріуполь, а потім — під час теракту в Оленівці»: рф вже рік не обмінює полонених азовців
— Ви знайшли той ролик в Telegram?
— Так, в Telegram на одній з ворожих сторінок.
— Скільки часу минуло від дня поранення Дениса до того, як вам пощастило відшукали те відео?
— Було так: спершу я знайшла в соцмережах фото, на якому знято мого чоловіка в колонії в Оленівці. Це було через 2,5 місяці після того, як він потрапив в полон. Фото й стало першим підтвердженням, що Денис вижив. А вже через півтора року вдалося знайти відео.
— Що конкретно на ньому знято?
— Допит декількох українських полонених. Серед них — Денис. Він сидів в кутку, було видно тільки обличчя й тулуб.
— Хлопці, яких вдалося звільнити з полону, розповідали, що з ногами Дениса? Вдалося вилікувати рани?
— Казали, що зі здоров’ям справи, скажімо м’яко, не надто хороші. Дещо розповіли й про катування, зокрема про те, що Денису опалили електрошокером руки. Хлопці старалися сильно мене не лякати й не засмучувати, підбадьорювали, мовляв, все буде добре, чекай. Казали, що Денис любить мене, згадує, вірить в повернення додому.
— Російська сторона офіційно підтвердила, що ваш чоловік в полоні?
— На жаль, ні. На запити Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) вона не відповідає. Офіційне підтвердження, що мі чоловік в полоні, маю тільки від наших: з військової частини, в якій служив Денис, від Служби безпеки України, Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
— Оскільки російська сторона мовчить, то вона, певно, не надає Денису можливості написати вам листа чи зателефонувати?
— На жаль, не надає. Проте за сприяння українських структур Координаційного штабу, уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Дмитра Лубінця я тричі передавала листи й посилки Денису. Але чи він отримав хоч щось з цього, не знаю…
Чоловік Лілії Лук’янюк Дмитро пропав безвісти біля Тошківки фактично в першому ж своєму бою.
— Підрозділ 112-ї окремої бригади тероборони (місто Київ), в якому служив мій чоловік, в червні 2022 року направили під Лисичанськ, потужний наступ на який тоді розгорнули російські війська, — розповіла «ФАКТАМ» Лілія Лук’янюк. — Моєму Дмитру і його побратимам випало захищати підходи до автостради Тошківка — Гірське. Точніше — вихід з неї на трасу, яке веде в селище Рай-Олександрівка. Ворог розпочав в тому районі дуже потужний стрімкий наступ із застосуванням танків, артилерії, авіації. В результаті позиції, на яких знаходився мій чоловік, опинилися в оточенні. Частина українських воїнів потрапила в полон. Решта загинула.
Слід розуміти, що ця траса мала велике значення. Утримуючи її, наші воїни стримували наступ противника, щоб він не мав можливості зробити стрімкий стрибок на Бахмут, навіть на Костянтинівку. Оборона тих позицій дала можливість основній частині українських сил організовано відійти на більш вигідні рубежі, закріпитися там, організувати нову лінію оборони. Принаймні, так розумію ситуацію я.
Також можу сказати, що за п’ять днів ворог зміг тоді захопити значну територію разом з селищем Тошківка. На позиції, на якій знаходився мій чоловік з побратимами, шлях було відрізано. Тож забрати звідти поранених і тіла загиблих українських бійців не було можливості.
— Чим ваш чоловік займався до початку великої війни?
— Був завгоспом на одному з підприємств Києва. Коли росія почала відкрите вторгнення, Дмитро разом з друзями записалися в тероборону. Під час оборони Києва вони були на позиціях на околиці столиці, несли патрульну службу в Подільському районі, брати участь в боях їм тоді не довелося. От і вийшло, що хоча вони проходили певну підготовку, але були, як то кажуть, не обстріляними. А в червні їх кинули в саме пекло — пригадуєте, найгарячішим тоді були бої саме за Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Як раз тоді президент України своїм Указом дозволив залучати тероборону до боїв на передовій.
— Маєте інформацію про те, чи вижив ваш чоловік?
— Так, вже приблизно через тиждень з джерел, які я поки що не можу розкрити, мені відомо, що Дмитро потрапив в полон. А в жовтні 2022-го в Telegram вдалося знайти відео, з якого я дізналася, що в полон Дмитра і його побратимів взяли «ахматівці». Причому там прозвучало, що це сталося біля траси на Рай-Олександрівку. Це підтверджує, що на відео саме мій чоловік (хоча зображення не чітке). З ним двоє його побратимів.
Зауважу, що я знайшла родичів зниклих безвісти бійців з різних підрозділів, які брали участь в боях за Тошківку, в тому числі київської 112 бригади ТРО. Ми об’єдналися і підтримуємо зв’язок.
— Що ви пережили, доки не дізналися, що ваш чоловік живий?
— Спочатку нам сказали дуже страшну річ: що всі, хто боронив ту трасу, загинули. Бо росіяни мало того, що все там змітали снарядами, мінами й бомбами, але ще й провели так звану зачистку з застосуванням танків, добиваючи всіх, хто ще лишився живим.
— Чоловік приходить вам у снах?
— Він мені часто сниться, каже, що живий. Вже не один раз було так, що коли він мені снився, в той день відбувався обмін полоненими. До речі, коли в грудні минулого року за участю уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Дмитра Лубінця передавали в росію листи та посилки полоненим, я теж взяла в цьому участь. Але чи отримав Дмитро вісточку від мене, досі не знаю.
— Російська сторона ігнорує запити про те, чи знаходиться в полоні ваш чоловік?
— На жаль, так. Ми з Анастасією Федоренко були в складі української делегації, яка їздила в Європейський парламент, Міжнародний комітет Червоного Хреста та інші інституції, щоб вони допомогли змусити росію надати інформацію про всіх українських полонених. На жаль, результатів це не дало — рф мовчить про долю понад 100 українських воїнів, які в червні 2022 року зникли безвісти на території, яку вона захопила в районі Тошківки.
Раніше віце-прем'єр — міністр цифрової трансформації Михайло Федоров повідомив, що рідні полонених отримуватимуть у «Дії» сповіщення від Координаційного штабу.