Вже понад два роки знаходяться в жахливих умовах російського полону бійці 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, які брали участь в обороні Маріуполя.
- Мій син, восьмирічний Данило ледь не щодня питає, коли повернеться батько, — розповіла «ФАКТАМ» Ганна (прізвище вона попросила не публікувати), дружина полоненого морпіха 36-ї бригади Павла. — Фактично два роки я не мала жодної звісточки від чоловіка. Дізнавалася про стан його здоров’я та умови утримання лише з розповідей колишніх полонених. Нещодавно завдяки волонтерам отримала від чоловіка декілька листів. Він через зрозумілі причини не може детально писати про становище, в якому знаходиться. Проте в декількох реченнях повідомив (цитую): «Заметил, что у меня проблемы с памятью. Думаю, что это последствия. Еще проблемы с рукой, как назло, с правой: плохо работает и не сгибаются два пальца». Також написав, що в нього варикоз і шкіра на ногах набула неприроднього відтінку. Знову ж таки цитую: «Цвет наподобие морковно-красного, видно сосуды, полопались капилляры. А когда ноги мерзнут, аж синими становятся». Слід розуміти, що варикоз, якщо його не лікувати, може призвести до ампутації ніг і навіть смерті людини.
— До великої війни в Павла з ногами проблем не було? — ставлю питання Ганні.
— Ні. Він був майже здоровою людиною. Певні нарікання на здоров’я мав, але не надто суттєві. Вони не йдуть в жодне порівняння з тими, які набув в неволі.
— Під час боїв за Маріуполь Павло отримав поранення?
- Наскільки мені відомо, ні. Але в СІЗО в Мордовії полонених змушували стояти в камері десь по 16 годин на день. Не виключено, що їм дозволяли присісти хіба що під час прийому їжі. За словами одного з колишніх полонених, Павло був найвищим на зріст у камері та найбільші проблеми з ногами виникли саме в нього.
Читайте також: Два роки в полоні: командир «Азову» показав фото перемовин про евакуацію цивільних з «Азовсталі»
— Який він має зріст?
— Метр вісімдесят вісім. В одному з листів, які я нещодавно отримала, він написав, що важить зараз близько 60 кілограмів. Хоча до полону — в середньому 95 кілограмів. Ясна річ, що 60 кілограмів — це за такого зросту критична та вкрай нездорова вага. Чому вона така, думаю, всім зрозуміло.
— Зараз Павло у в’язниці в камері чи в колонії?
— В СІЗО. А раз так, то в камері. Нещодавно я прочитала в одному з телеграм-каналів, що наразі росіяни зібралися судити мого чоловіка і сімох його побратимів.
— Які звинувачення їм висувають?
— Пошкодження майна в Маріуполі. Мовляв, вони начебто підірвали якусь газову трубу і пошкодили водопровідну. Загальна сума збитків — 26 мільйонів російських рублів.
— Когось з бійців 36-ї бригади вдалося звільнити в рамках обміну полоненими?
— Так, вдалося декого з них обміняти. Проте більшість морпіхів 36-ї досі в полоні.
— Що розповідали вам звільнені з полону?
- Я боюсь їх розпитувати, окрім того, що стосується мого чоловіка. Бо не хочу піднімати з пам’яті хлопців і дівчат дуже важкі травматичні спогади.
Я так розумію, що вони також не хочуть мене сильно засмучувати, бережуть. Тож кажуть, що з Павлом все більш-менш добре. Лише один з колишніх полонених сказав близьке до правди — що в Павла дуже сильно набрякали ноги. А так в цілому начебто нормально.
— Як вам вдалося налагодити листування з чоловіком?
- На початку травня мені подзвонила жінка, яка розповіла, що її син знаходиться з моїм чоловіком і що він попросив знайти мене. На словах передав, що з ним більш-менш нормально, чекає від мене листа. Я відправила листа цій жінці, а вона — волонтерці, яка допомагає листуватися полоненим з їхніми родичами. Тож відтоді я вже отримала певну кількість листів від чоловіка.
— А до того отримували листи?
— Ні, не було жодного. Раніше, як я вже казала, мала інформацію тільки від колишніх полонених.
— Чоловік вам сниться?
— Так, сниться, причому доволі часто. Зазвичай бачу уві снах, що він повернувся додому. Крайній раз був такий сон: я займалася хатніми справами, аж раптом Павло відкриває двері, заходить в квартиру, каже, що повернувся і все тепер буде добре (Ганна не може стримати сліз — Авт.).
— Скільки років ви з чоловіком разом?
— В офіційному шлюбі вже 8 років, але загалом дев’ять.
Читайте також: «Шолом розколовся навпіл, але врятував життя сина»: 21 місяць мати не знала, де її син, і нарешті отримала звістку про нього
— Як ви з ним познайомилися?
- Завдяки моїй старшій сестрі. Павло вже тоді був військовослужбовцем, добровольцем брав участь в АТО. Він приїхав на ротацію в Запоріжжя, зателефонував моїй сестрі, запросив на прогулянку. Вона погодилась, попередивши, що буде з молодшою сестрою, тобто зі мною. Отоді я й побачила Павла вперше. Він був в військовій формі. Не певна, що він мене зацікавив з першого погляду (посміхається — Авт.). Наступного дня ми знову зустрілися. Цього разу він був в цивільному. Ми сиділи розмовляли і я ним зацікавилися, бо казав розумні речі. Власне мені сподобалось, що Павло розумний хлопець. Виявилось, що я також не байдужа йому. Через певний час ми прийшли до того, що створили сім’ю.
— Напередодні великої війни у вас і у Павла було розуміння, що путін піде на відкрите вторгнення?
- Я питала у чоловіка, що він з цього приводу думає. Він тоді вважав, що російську федерацію на той час цікавило тільки захоплення Донецької і Луганської областей в межах їх адміністративних кордонів. Але виявилось, що путін замахнувся на всю Україну. Чи було в Павла розуміння, що ось-ось може початися велика війна? Так, було, бо 22 лютого він сказав мені, щоб заправила повний бак машини пальним — мовляв, якщо стануться певні події, то щоб я могла без затримки, не втрачаючи час в черзі на бензозаправці, виїхати з сином з міста.
Читайте також: Хлопчик разом з сусідкою поховав біля будинку свою маму, вбиту окупантами: дитина з Маріуполя розповіла про пережите конгресменам США
— Ви тоді жили разом в Маріуполі?
- Ні, в Запорізькій області. Павло проходив службу в 501-му окремому батальйоні 36-ї бригади, яка дислокувалася в Бердянську. Але періодично вона виїздила на лінію бойового зіткнення в Широкине (селище, яке знаходиться на березі Азовського моря — Авт.). Як раз, коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік з побратимами знаходився на ротації в Широкиному. А я з сином — в Запоріжжі.
— Незабутнього 24-го лютого чоловік зміг вийти з вами на зв’язок?
- Ні. Вийшло так: подзвонили його батьки, повідомили приголомшливу новину- почалася війна, скрізь по містах, в тому числі в Києві, лунають вибухи. Я написала чоловіку по меседжеру, що ми з сином зібралися, їдемо до батьків Павла. На той момент він ще не розумів, що сталося, написав: «Чи не зарано?» Я відповіла, що скрізь по Україні вибухи. Чоловік був шокований цією звісткою. Невдовзі він зайшов в інтернет, почитав новини і написав мені, щоб по максимуму набрали продуктів і їхали до його батьків.
— Певно, перші декілька днів ви мали можливість зв’язуватись з чоловіком?
- Так, хоча зв’язок не був стабільним. Проте головне, що Павло мав можливість прислати звісточки з оточеного Маріуполя, що живий, здоровий. Першого березня він ще привітав мене з днем народження. А потім днів 10 не було зв’язку. Аж нарешті він мені зателефонував, але не зі свого, а якогось іншого номера. І після того став періодично дзвонити зі свого. Виходив на зв’язок до 26 березня.
— Що розповідав?
- Детально ситуацію не змальовував — щоб мене не надто засмучувати, та й противник міг прослуховувати ефір. Хоча про очевидне Павло казав — боєприпаси, вода, харчі закінчуються. Я так розумію, що наше угрупування в Маріуполі чекало на підмогу — що до них проб’ється інші українські війська, зроблять коридор для виходу з оточення. Зараз відомо, що такі спроби були, але нажаль вони виявились невдалими.
— У Павла був оберіг?
— Я йому подарувала браслет з написом про те, що я його кохаю і чекаю вдома. Я так розумію, браслет випадково порвався.
— Перед тим, як Павло потрапив в полон, ви відчували, що таке станеться?
— Ні, таких здогадок в мене не виникало. Як я вже казала, крайній раз він телефонував мені 26 березня, а 5 квітня я прочитала в «Фейсбуці», що напередодні (тобто, 4 квітня) бійці з 36-го батальйону потрапили у полон.
— Вам офіційно повідомили, що Павло в полоні?
- Вийшло так, що 4 квітня він опинився в неволі, а офіційне підтвердження цього Міжнародний комітет Червоного хреста прислав мені аж в середині серпня (мова йде про 2022 рік — Авт.).
Мій чоловік і його побратими вже понад 2 роки в полоні. У них стан здоров’я такий, що вони знаходяться на межі життя і смерті. Якщо не добитися їх обміну, то можемо отримати ще більше тіл закатованих в російській неволі.
На пресконференції, присвяченій полоненим з 36-х бригади морської піхоти, дружина одного з них — Микити Петрика Юлія, запропонувала альтернативний варіант: щоб їх родичів перевезли до завершення війни в іншу країну — як це було з командирами «Азову», яких відправили в Маріуполя в Туреччину. Тоді бійці 36-ї бригади знаходитимуться в нормальних місцях утримання, де їм буде надане належне харчування, медобслуговування. Тобто, щоб вони користувалися правами полонених, які зафіксовано Женевськими конвенціями.
За словами представниці Медійної ініціативи за права людини координаторки родин полонених Олени Бєлячкової, наразі в російській неволі знаходяться близько 1300 воїнів з 36-ї бригади. «Коли росія повертає тіла, серед них є ті, кого закатували до смерті. Значна частина серед них — морські піхотинці», — зазначила пані Бєлячкова.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що рф вже рік не обмінює полонених «азовців».
На фото у заголовку полонений морпіх 36-ї бригади Павло з дружиною Ганною. Фото з сімейного архіву