Популярна акторка, зірка серіалів «Морська поліція» та «Дільничний з ДВРЗ» Тетяна Малкова розпочала зніматися в одній з головних ролей нового детективного серіалу «Пес Альф» (ICTV2). Вона зізнається, що з початком великої війни навчилася дивитися простіше на багато речей, цінувати кожну хвилину життя та займатися тільки тим, що приносить задоволення.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Тетяна Малкова розказала про складне сприйняття війни, проблеми з психікою та свої передчуття.
— Тетяно, на своїй сторінці у соціальній мережі ві написали, що почали зніматися у серіалі з «чоловіком своєї мрії».
- Саме так (сміється — Авт.). Я давно вже мріяла знятися з собакою і так, щоб це було не один день, а довгий процес. Особливо, якщо мова йде про розумну тварину — Альф надзвичайно кмітливий пес. Мої діти давно хочуть собаку, і ми з чоловіком теж, але зараз така ситуація, що ми не можемо собі дозволити взяти відповідальність за тварину. Тому робота з Альфом стала, такою, розрадою для мого серця.
— Вам довелось деякий час жити разом з Альфом, щоб підготуватися до зйомок?
- Так, ми домовилися з кінологом, що собаку мені залишать, щоб ми могли знайти контакт. Для собаки і так стрес самі зйомки, бо на майданчику багато людей, шуму, страшенна спека. І при цьому Альф має слухатися мене, йти до мене, бути в контакті. Коли я запропонувала забрати Альфа додому, кінолог дуже зрадів, бо серед акторів таке буває не часто, а для собаки — це найкраще, що можна зробити. Ми з Альфом достатньо швидко знайшли контакт — тварини дуже відчувають, як до них ставляться. Він уже вважає мене своєю, охороняє, навіть, ревнує. На знімальному майданчику серіалу ми з актором Артуром Логаєм жартували, наче я даю йому команди, а потім кажу: «Хороший хлопчик». Всю цю ситуацію бачив Альф і, коли повз нього проходив Артур, він його майже вкусив за руку. Альф звик, що я обіймаю і кажу гарні слова тільки йому, тому на наступний день довелося їх мирити. Насправді, серіал створюється для того, щоб давати перепочинок людям, бо ми всі знаходимось «нон-стоп» у війні, включені в стрес. А це буде як втеча від реальності.
— Що війна змінила в вашому житті назавжди?
— Я ніколи не буду марнувати час на речі, які того не варті: на роботу заради роботи, людей, з якими спілкуєшся тільки тому, що треба. Після вторгнення з’явилась цінність кожної хвилини, бо наступної може не бути. Зникла звичка планувати, але з’явилася звичка йти за почуттями.
— У вас було передчуття великої війни?
- Ні, жодної секунди. Я рідко включала телевізор, не стежила за новинами. Мені здавалось, яка війна може бути у 21 столітті?! Ми ж не тварини — це, навіть, смішно звучало.
Читайте також: «До нас у бліндаж заходить окупант, а у мене під рукою немає автомата», — актор та військовий Олександр Печериця про службу у ЗСУ
— Яким ви запам’ятали 24 лютого?
- 23 лютого ми зібралися родиною дивитися на ICTV наступну серію «Морська поліція. Чорноморськ», де я зіграла одну з ролей — саме тоді стартувала прем’єра. І раптом чомусь її перервало якесь політичне шоу. Я засмутилася, думаю, та скільки ж можна тієї політики! І ми пішли спати. А 24 лютого чоловік розбудив мене о 5 ранку — винищувач пролетів прямо над нашим будинком. У нас в той день було дуже гучно. Але у мене почалася стадія неприйняття реальності. Я переконувала себе та дітей, що нічого страшного не трапилось. Гучно — то сусіди пересувають меблі чи їздять мотоцикли, або сталася якась аварія. Для мене було чітке усвідомлення, що війни не може бути. Казала дітям, що нас просто залякують. Усвідомлення сталося, коли я перший раз, після виїзду з родиною до Польщі, повернулась до України. Я їхала по Житомирській трасі і на власні очі бачила понівечені дома, сліди від снарядів, паркани, наче сито. Це був червень 2022 року.
— Ви поїхали з країни відразу?
— Ні! Я ще довго думала, що все навкруги — просто жорстокий жарт. Ходила гуляти з дітьми під час повітряних тривог, мене не лякали порожні полиці у магазині, блокпости на вулиці. Моя психіка побудувала стіну захисту. Вдома ми почали дивитися телевізор — запаслися смаколиками, включали сильніше звук. Всі зйомки були скасовані, але я все не розуміла — чому. Я пекла піцу і чекала, коли повернеться справжнє життя. Навіть, не казала слово «війна» — воно просто у мене не вимовлялось.
— Як реагували тоді діти?
- Вони слухали нас, батьків. Але згодом донька, якій тоді було 13 років, спілкуючись з бабусями, стала панікувати. Якось, підійшла до мене зі сльозами і сказала: «Мамо, нам треба їхати.» Я не розуміла, навіщо нам це треба, і вирішила, що ми просто поїдемо мандрувати.
Ми виїжджали 8 березня і тоді до мене стали доходити перші паростки реальності. Ми їхали до кордону з Польщею чотири з половиною дні. Ночували у Новокостянтинівці. Саме тоді там стався страшний «приліт». Було так гучно, що готельчик, у якому ми зупинилися, хитало зі сторони в сторону. Син, якому тоді було пʼять років, з переляку впісявся… Зараз я розумію, що в перші два тижні повномасштабного вторгнення у мене була стадія легкого божевілля.
Читайте також: «Розрив танкового снаряда поблизу — і мені відсікло ногу»: ветеран війни Олександр Швачка став телеведучим
— Чому ви обрали саме Польщу?
— Я зателефонувала польському актору Томашу Собчаку, з яким знімалася у картині «Смак Свободи», щоб просто дізнатися хоч якусь інформацію. А він замість «Привіт», запитав: «Де тебе забирати?» Знайомі Томаша надали нам безкоштовно свій будинок на чотири місяці. Коли я туди потрапила, моя стадія неприйняття переросла вже в тотальну паніку.
— Що вивело вас з того стану?
— Якісь справи я робила на автоматі. Потім прийшло розуміння, що треба за щось жити, а значить, працювати. Заощадження у нас були, але вони швидко закінчувались. Я думала про те, аби десь мити посуд чи стати інструктором з йоги. Поділилась з Томашем, а він питає: «А чим ти хочеш насправді займатися?» Кажу, звичайно, акторством, бо стільки подолала заради цієї професії. Він надихнув мене на те, щоб спробувати свої сили у польському кіно. Я відправила анкету на всі можливі кастинги, готова була працювати в масовці. І до мене таки прийшла пропозиція записати проби на серіал. Але польською мовою, і це був наступний виклик. Мабуть, вперше тоді я плакала від жаху, що мене запросили на проби. Але мала довести собі і дітям, що зможу і це. Врешті-решт, я таки записала ті проби і мене запросили на роль в серіалі, який йшов до того на польському телебаченні вже 25 років. Я працювала в ньому півтора роки.
— Тепер ви живете на дві країни?
— Навіть більше, бо часто беру участь у різних європейських проєктах. Чоловік за цей час зняв у Латвії художнє кіно, засноване на реальних подіях про захват Чорнобильської АЕС «Чорнобиль 2022. Вторгнення». Діти ходять у Польщі до садочку та школи і, звичайно, мріють про повернення до України. Але поки мені так спокійніше.
— Ви вже прийняли ситуацію?
— Я помітила, що наші люди набагато щасливіші, ніж європейці. Бо вони усвідомлюють, що живуть, і це вже кайф. Кожного разу, повертаючись до України, я це відчуваю. Як і бачу «мозолі» на очах у багатьох — це втома від страху.
— Відомо, нещодавно ви закінчили зйомки у художньому фільмі «Конотопська відьма».
- Останні роки я не знімалася у драмах, не було натхнення. Мені хотілося легкого, веселого, позитивного жанру. «Конотопська відьма» — історія дівчини, яка відмовилась від своїх магічних сил заради кохання, а коли його втратила, забажала повернути сили заради помсти. Гадаю, щось подібне зараз відчуває більша частина населення України. Але помста руйнує зсередини. Я пройшла шлях зі своєю героїнею, зробила з ворогами те, про що мріяла, а потім знайшла у собі сили відродити сенс життя і подивитися на світ інакше. Для мене «Конотопська відьма» — це про те, як нам жити далі.
— Після перемоги?
— Так. Після перемоги, яка, я впевнена, буде швидкою.
Раніше в інтерв’ю «ФАКТАМ» ведучий та продюсер Максим Сухенко про виклики великої війни.