Ведучий політичного ток-шоу «Свобода слова» (ICTV), а під час повномасштабного вторгнення — розмовної студії марафону «Єдині новини» Вадим Карпʼяк зізнається, що вже звик до життя під час війни. Він черпає натхнення у читанні, грі на піаніно та кулінарії. А головне — допомозі армії.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Вадим Карпʼяк розказав про дружину та дітей, які живуть у Великій Британії, свій будинок у Бучі і подорожі у гори.
— Два роки тому в інтервʼю ви казали, що війна закінчиться або скоро, або триватиме ще два роки. Що скажете зараз?
— Моя відповідь не змінилась — можливо, закінчиться швидко, а, можливо, через два роки ми знову з вами поговоримо про це. Ні в кого немає дати закінчення війни. Все залежить від такої кількості факторів і жодна людина у світі не може на це вплинути.
— І все ж таки є найголовніший фактор?
- Навіть смерть путіна в один момент не зупинить війну. Будуть ще тривати дії, підписання договору про капітуляцію, її умови, гарантії. Це питання багатьох людей і рішень. Є ілюзія, що після підписання миру, припинення бойових дій ми повернемося у країну до 24 лютого 2022 року. Але так не буде. Відомо, що у німецьких концтаборах скоріше помирали ті, хто сподівався на швидке закінчення війни. Вижили ті, хто готувався до довгого.
Читайте також: «Боявся, що колону наших автівок просто розстріляють з винищувача»: ведучий та продюсер Максим Сухенко про виклики великої війни
— Річ у тому, що ми не були готові тоді, коли всі жили очікуванням «дві-три тижні».
— Не можна бути готовим до такої війни. Якщо б два роки тому нам сказали, що вона буде довгою, можливо, моральний дух був би не настільки потужним. Я теж іронічно ставлюся до фрази про два-три тижні, але в перші місяці великої війни вона допомагала і стабілізувала емоційний стан. Давала якийсь план, нам хотілося бачити точку в майбутньому. Просто зараз треба розуміти, що ця «точка» на відстані не двох-трьох тижнів, а, скоріше, років. На цей період і треба розраховувати сили.
— Але ж звичка планувати у багатьох вже зникла.
— Я стараюсь триматися планування, розуміючи, що війна з нами надовго. А після її закінчення зʼявляться інші проблеми — в економіці, в демографії, в екології… Тому треба просто вчитися жити зараз, а не відкладати своє життя на потім. Я часто згадую свою бабусю, яка в часи радянського дефіциту у шафі тримала відріз тканини — сітчик, як вона казала, з якого колись пошиє костюм. І це «колись», на жаль, ніколи не настало. Так вона і залишилась без костюмчику. Нам треба навчитися жити тут і тепер, поєднуючи в собі армію, допомогу військовим і власне цивільне життя.
— Ваші діти разом з дружиною на початку війни поїхали до Великої Британії. Так там і залишаються?
- Поки що так, бо основна мотивація для цього — школа. Тут в Україні, на жаль, навчання не є зараз повноцінним. Тому поки є можливість, намагатимемося взяти максимум від британської шкільної освіти. Діти з дружиною приїжджали до України і приїдуть ще у серпні, ми постійно на звʼязку. Орест, якому десять з половиною років вже навіть виправляє мою англійську вимову. Каже, що у мене американський акцент. Йому, який живе на Оксфордщині, вже видніше. У Ореста зараз прекрасна британська вимова. Навіть боюся уявити, що буде, коли він повернеться — не буду з ним розмовляти англійською (сміється — Авт.).
— Діти мріють про повернення додому?
— Не знаю, чи мріють, але кажуть, що хочуть. А дружина саме мріє повернутися, сумує. Річ у тому, що їм є куди повертатися. Тут я, будинок, сад, посаджений руками дружини, родичі. Тому повернення — тільки питання безпеки і навчання.
Читайте також: «До нас у бліндаж заходить окупант, а у мене під рукою немає автомата», — актор та військовий Олександр Печериця про службу у ЗСУ
— Відомо, що під час окупації Бучі ваш будинок також постраждав…
— Була невелика проблема з однією стіною, але я відновив все ще у 2022 році. Зараз ніяких ознак того, що було, немає. Я постійно живу у Бучі. Тесть, який був тут на початку повномасштабного вторгнення, повернувся до Херсону, коли місто звільнили. Зараз живе під обстрілами. У сусідній з ним будинок у минулому році був приліт, у тестя в будинку зірвало частину даху, вибило вікна, але слава Богу, ніхто не загинув. Незважаючи на це, він не хоче виїжджати звідти.
— Що надає вам сили зараз?
- Мені допомагає, коли я підтримую армію — це стабілізує мій психічний стан. Рятують читання і звичайні побутові речі. Чудодійних рецептів немає. Я знову закинув свої заняття на піаніно, бо воно у мене електричне і графіки світла не завжди збігаються з моїми можливостями. Інколи займаюсь кулінарією — це одна з форм триматись у формі. Багато тих, хто живе сам, як я, собі практично не готують. А я готую. У мене тільки проблема — не можу розрахувати порцію на одного, завжди виходить на чотирьох. Приготування мене стабілізує, я постійно випробовую щось нове. Зараз з тістом «граюся», намагався хачапурі робити, пиріжки з вишнями. Експериментую з сувідом — це технологія приготування їжі при некиплячий воді, коли отримуєш цікавий смак продукту. Я так навіть пюре картопляне готував — дуже смачне. Але для сувіда теж важлива електрика. Якщо її немає, просто готую на вулиці на грилі.
Читайте також: «Розрив танкового снаряда поблизу — і мені відсікло ногу»: ветеран війни Олександр Швачка став телеведучим
— Згадуєте початок великої війни?
- Стараюсь у це не повертатись. Бажання немає. То був достатньо шоковий стан, а зараз ми вже звикли до таких умов. Нещодавно прочитав книгу польського письменника Тадеуша Боровського «А у нас в Аушвіці» — про його життя у концтаборі. Він робить парадоксальний висновок — люди звикають до найгірших умов, бо інакше не вижити. Ми розуміємо, що війна — це неправильно, але іншої норми життя у нас немає. Принаймні, поки що.
— Нещодавно ви повернулися з невеликої відпустки. Де її провели?
— У горах у моїх чудових знайомих, які живуть у гуцульському селі Вороненко. Зранку йшов у один бік від хати, ввечері вертався, а на другий день — вирушав у інший бік. Я ж виріс біля гір і можна сказати «мандрівник зі стажем». Брав з собою тільки газовий балон, приладдя, щоб закип’ятити воду, та каву. Заварював її, брав шмат хліба, гуцульського сала, перекушував, милувався краєвидами і вертався назад. Два роки я не ходив у гори, а тут, нарешті, вдалося вирватися на кілька днів.
— Що за ці два роки пішло від вас назавжди?
— Люди йдуть назавжди. А все інше можна повернути. Будівлі, речі, враження, спогади, емоції — можна повернути. Хоча загалом життя вже не буде таким, як два роки тому. І не тільки тому, що війна. Це плин часу, вічна історія. Зараз просто всім треба наближати перемогу. У нас є тільки одна константа — Збройні Сили України. І це всі ми, навіть, українці, які живуть за кордоном. Люди, для яких цінність країни — найважливіше. Тому, як любить повторювати мій батько: «Готуємось до гіршого, але сподіваємось на краще».
Раніше в інтерв'ю «ФАКТАМ» акторка Тетяна Малкова розповіла про неприйняття війни та емоційні проблеми.