Історія поліцейського з Маріуполя Станіслава Борщака схожа на карколомний сюжет фільму. Від початку широкомасштабного вторгнення рф український офіцер сумлінно виконував свої обов’язки в приморському місті, яке ворог взяв у кільце. Внаслідок мінометного обстрілу чоловік отримав важке поранення руки, втратив багато крові та декілька днів не мав доступу до медичної допомоги. Військові евакуювали поліцейського в бункери «Азовсталі», які стали справжньою фортецею для оборонців міста та дали прихисток сотням мирних мешканців. А звідти, в рамках спецоперації ГУР, Станіслав був доправлений на вільну територію України, ледь не загинувши при обстрілі гелікоптера, на якому летів. Своєю історією чоловік поділився з «ФАКТАМИ».
Станіслав Борщак родом з Волновахи, що на Донеччині. До початку великої війни чоловік переїхав в Маріуполь та став до лав Національної поліції.
За словами офіцера, напередодні широкомасштабного вторгнення, приморське місто вело звичайне мирне життя і на «визволителів» з боліт ніхто не чекав.
— Усі тоді думали, що це якийсь інформаційний вкид, але виявилося інакше… Хоча пам'ятаю, що деякі люди напередодні вторгнення навіть виходили у центрі міста на мітинги за Україну, — пригадує Станіслав Борщак.
Напередодні вторгнення Станіслав був на чергуванні.
— Потім прийшов після чергування додому, дві години поспав, як раптом пролунав телефонний дзвінок: підйом по тривозі та збори у райвідділі. Там нам уже пояснили, що відбувається: почалося вторгнення. Та й було вже чутно обстріли зі сторони мікрорайону Східний, — розповідає офіцер.
Втім, навіть в тих умовах, на тлі постійних обстрілів, робота поліції була вкрай потрібна людям, і службу не можна було залишати.
— Спочатку були ще звичайні виклики: працювали бази й можна було зателефонувати та викликати поліцію. Але з кожним днем ставало дедалі складніше, зв'язок обривався, бази не працювали, тому люди приходили просто до відділку і просили про допомогу. Або ми самі патрулювали місто і дивилися, кому яка потрібна допомога, — каже чоловік.
Поліцейські допомагали пораненим, доправляли їх до лікарень. Та ворог давив на місто дедалі сильніше, і згодом більшість викликів були вже за фактом смерті, адже трупи цивільних лежали на вулицях міста просто неба.
— Нас викликали й просили бодай якось зафіксувати смерть, — пояснює поліцейський.
9 березня 2022 року російські війська нанесли авіаудар по пологовому будинку в Маріуполі. Фотографії з місця жахливого воєнного злочину облетіли весь світ. Станіслав був серед перших, хто приїхав на місце події рятувати вагітних і породіль.
— Того дня я був на чергуванні. Забігає керівник та розповідає, що сталося і що треба виїжджати допомагати людям. Я одразу відгукнувся, і ще двоє хлопців зі мною. Коли ми приїхали, то побачили, що після удару все було зруйновано: дерева покручено, будівля обсипалася, просіла, довкола бруд, все в диму, десь горять автомобілі… Ми почали надавати допомогу. Бігали поверхами, дивилися, хто живий ще залишився, — пригадує офіцер.
А 20 березня 2022 року Станіслав сам отримав важке поранення.
— Транспорту в місті тоді вже не було, як і бензину. Доводилося щодня ходити пішки на роботу, а це була досить пристойна відстань. І весь цей час (по дорозі на роботу і назад) потрібно було перебувати під прямою небезпекою обстрілу. Це було очікувано, що одного дня когось приб'ють. І ось після чергування я разом зі знайомим повертався додому. Прилетіла міна — і нас поранило, — ділиться співрозмовник.
Станіслав каже, що рука його була практично відірвана.
— Кістка була роздроблена на три частини, руку перекрутило в інший бік, у неприродне становище. Було багато крові. Уламки потрапили в коліно та ребра, — розповідає поліцейський.
Знайомий, який був разом зі Станіславом, через 20 хвилин після поранення загинув (уламки зачепили артерію).
— Коли нас поранило, не було турнікету, щоб допомогти йому. Продовжувався постійний обстріл, який не давав змоги піднятися. А я сам був тяжко поранений, тому не зміг би затиснути товаришеві рану чи надати ще якусь допомогу, — пригадує чоловік.
Поліцейський перечекав, поки перестануть сипати міни, та побіг додому, щоб покликати на допомогу і врятувати знайомого. На жаль, коли допомога приспіла, чоловік вже помер від втрати крові.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
Довгих шість днів з понівеченою кінцівкою поліцейський перебував вдома, адже отримати медичну допомогу просто не було можливості: більшість лікарів вже покинули місто, а до тих, що залишалися в Маріуполі, не можна було дістатися.
— Одразу можна було опинитися в полоні. Окупанти вже були в місті, і кудись піти — означало просто здатися і все, — пояснює співрозмовник.
Домашніми засобами чоловікові сяк так закрили рану, а знайомий виламав ціпок та прив'язав його до травмованої руки Станіслава, щоб поліцейський міг хоча б вставати з ліжка.
Та час йшов, а рана ставала дедалі гіршою: почалися гноїння, постійні кровотечі та відмирання тканин. Дружині довелося покликати на допомогу військових, і було прийняте рішення евакуювати поліцейського в бункери «Азовсталі», де ще залишалися медики.
Читайте також: «Я чекаю на тебе завжди, синочку»: сповідь матері «азовця"-парамедика, який загинув, рятуючи поранених побратимів
Шлях до металургійного підприємства, що стало фортецею для тих, хто не здавався, був важкий, адже росіяни не припиняли обстріли й буквально рівняли Маріуполь із землею. Втім, чоловік каже, що страху тоді не відчував.
— Я тоді про таке не думав: страшно не страшно. Ми були в облозі, потрібно було просто щось робити. А що буде те й буде. Допомоги ніхто вже нізвідки не чекав. Треба було діяти та виживати, іншого варіанта не залишалося. Або вдома вмирати… Ну який тут вибір? — каже поліцейський.
На «Азовсталі» чоловік нарешті отримав допомогу лікарів.
— Там були польові хірурги, кілька медсестер та дуже багато поранених — близько трьохсот. Я там годин п'ять просидів, доки до мене дійшла черга, щоб обробили рану, — пригадує співрозмовник.
Лікарям вдалося зупинити кровотечу, однак стан чоловіка залишався важким. Можна вважати що Станіславу пощастило: тоді наприкінці березня 2022 року ГУР МО організувало спецоперацію по евакуації поранених бійців. Поліцейського та інших важких «трьохсотих» вночі перевезли в порт Маріуполя, звідки вже на гелікоптерах доставляли на підконтрольну територію.
— Тоді забирали тяжко поранених, і я потрапив на виліт. Якби мене не евакуювали, то, можливо, я б і не вижив, бо надто важка ситуація з рукою була, дуже багато крові втратив. Якби я не вилетів, руку б мені точно відрізали, — запевняє офіцер.
Коли ж гелікоптер, на борту якого був Станіслав, піднявся у повітря, росіяни почали його обстрілювати і одна ракета досягла цілі, та, на щастя не здетонувала. Не інакше як дивом це не назвеш.
Після успішного перельоту, поліцейського доправили до лікарні в Дніпрі.
— Зрізали з мене всі речі та одразу на операційний стіл. Прокинувся, а рука вже на металофіксаторі, — каже чоловік.
Лікарям вдалося зберегти Станіславу руку, однак функціональність до кінцівки ще не повернулася, навіть зігнути її у лікті важко.
— Реабілітація моя триває вже два з половиною роки. Я обійшов купу центрів і переніс десять операцій, і будуть ще. Понад рік кістки просто не зросталися. Зараз зробили операцію, кістковий мозок пересадили, і ніби пішло зрощення. Рука працює менш ніж на 50 відсотків і згинається менше кута в 90 градусів, — пояснює поліцейський.
За словами Станіслава, він не відчуває розпачу через свою травму.
— Сталося і сталося. Тепер тільки треба просто це все терпіти. Так, є люди, яким потрібна допомога в подібних ситуаціях, але це не про мене. Я морально стійкий, як то кажуть, — зізнається поліцейський.
Щобільше, свій досвід пошуку можливостей для реабілітації Станіслав виклав у презентації, де зібрав дані про реабілітаційні центри, і тепер ділиться цією інформацією з пораненими військовими.
А ще справжнім захопленням чоловіка під час лікування став живопис як елемент артреабілітації. Поліцейський, який до травми ніколи не тримав пензля в руках, зараз малює й успішно продає свої картини, відправляючи прибуток на армію і дітям загиблих військових.
Читайте також: «Я постійно питав, що у мене з рукою»: історія художника зі Львова, який відклав пензель і взяв автомат
— Першу мою картину «Воля» було продано за дві тисячі гривень. Я почав малювати далі, накопичилося багато картин, і на сьогодні я продав картин уже на 475 тисяч гривень. Ці гроші пішли на наших військових, — додає чоловік.
Особистих планів на майбутнє поліцейський поки не будує, адже спершу треба відновити здоров’я. Однак майбутнє України бачить тільки з перемогою.
— Наші люди сміливі, адже вони протистоять такій орді! Народ об'єднався у донатах, підтримці військових, щоб зробити спільну справу. Якщо говорити про маріупольців, то вони сміливі, сильні як зі сталі! - резюмував Станіслав Борщак.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безплатну допомогу у спільноті EnableMe.
Раніше «ФАКТИ» розповідали неймовірну історію тероборонця, який після подвійної ампутації пробіг Бостонський марафон, вийшов на танцювальний паркет і став дайвером.
Читайте також: «Як я без руки котушку на вудочці крутити буду»: історія оборонця Маріуполя, що вижив після полону