Військова кореспондентка ТСН (1+1) Наталя Нагорна разом з оператором Ігорем Сірим стали першою української телевізійною групою, яка потрапила на Курщину. Репортаж Наталі, який вона зняла у місті Суджа «розірвав» інформаційне поле не тільки України. На росії на Нагорну завели кримінальну справу. Але Наталя каже, що їй це байдуже. Як і все інше, пов'язане з країною-терористом, окрім нашого просування по росії та смерті путіна.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Наталя Нагорна зізналась, що відчула, потрапивши на росію і що вразило від спілкування з полоненими та місцевими мешканцями.
— Наталя, що відчували, перетнув кордон з росією?
- У мене з самого початку була впевненість, що ми зможемо це зробити, хоча навкруги казали протилежне. У нас не було мети будь за що першими зробити репортаж з Курщини. Мета була — зафіксувати момент. Бо у журналістиці війни зараз багато «чорних дір». Наприклад, нас не пустили знімати звільнення Херсону. З тих часів залишилися тільки відео з інстаграму, телеграму, тік току. Гадаю, не так має виглядати архів звільненого міста… Тому зафіксувати наше просування на Курщину для мене було історичним моментом.
Я спочатку вважала, що заїду на Курщину і буду щасливою. Але цього не сталося. Бо коли ти бачив багато зруйнованих українських міст, українців, що потерпають, по-іншому сприймаєш події. Те, що наші рухаються вперед — так, це радість. Що відтягують сили росіян — так, поповнення обмінного фонду. Але не було радості від того, що я ступила на російську землю. У нас просто немає гена окупанта.
— У вашому репортажі був яскравий кадр, коли наші військові скидають прапор росії.
- У цей момент я усвідомлювала, що начебто страшна росія, якою вони себе весь час намагаються показати, теж може отримати ляпаса. І при цьому вдавати, що нічого не сталося. Ця операція показала, що нам вже точно нема чого боятися.
Нам вдалося записати інтерв'ю з людьми, які займаються операцією. Коли їх слухаєш, то розумієш, наскільки вогняною вона була.
— Якою ви побачили Суджу?
— З прапорами з серпом і молотом. Російські авіабомби падали по краях міста. У підвалі сиділи місцеві — літні люди переважно. Наші військові надавали їм гуманітарну допомогу і, я розумію, ми не могли вчинити інакше, слідуючи Женевським конвенціям. Це важливо, якщо ми хочемо бути адекватними на міжнародній арені. Країна-агресор — росія і воєнні злочини — це її дії. Розумію, на емоційному рівні декому це дуже важко прийняти, але потрібно мислити інтересами держави.
— Ви спілкувались з полоненими?
— Так, серед них були строковики по 19−20 років. Був хлопець, який закінчив 9 класів. Зрозуміло, він не з ідейних міркувань пішов. Спілкувалися з контрактниками — люди переважно з проблемами з законом. Був один контрактник, який казав: «нам же казали, що Україна на нас нападе, от вона і напала». Оце рівень сприйняття пропаганди! Був і кадровий офіцер, прикордонник, майор. Він казав, що просто не очікував, що так станеться… Для мене, як українки, було приємно розуміти, що розплата рано чи пізно станеться.
— Відомо, що після поїздки фсб завело на вас кримінальну справу.
— Так, за незаконний перетин кордону. Коли це сталося, мене всі вітали. Я, насправді, не зрозуміла чому. Мені байдуже. Мені взагалі не цікаво, що відбувається на росії, якщо це не наше просування вперед, не смерть путіна, не крах режиму. А те, що проти мене заводить справу країна, яка сама є незаконним збройним формуванням, ворогом своїх же громадян, мене не обходить.
Читайте також: «Сусіди на очах один у одного просто горіли у вогні»: телеведучий та волонтер Денис Мінін про життя під час великої війни
— Як вас сприймали місцеві?
— Були люди, які казали, шо треба розстріляти їх губернатора, бо він їх кинув. Натомість путін, за їх словами, просто не знав, що тут робиться. Це був такий радянський наратив, що царь-імператор — святий і обдурений. Найчастіше, що я там чула: «ми ж брати, нас просто політики посварили».
— Після Курщини ви відразу поїхали на Донеччину.
— Так, і там розумієш, що Курщина тебе не так і цікавить. Спалити нашу землю для росіян важливіше, ніж жити на своїй території. Для мене це як психіатричний розлад, в поганому сенсі цього слова.
Читайте також: «Війна закінчиться не якимись гучними вибухами. Одного разу росіяни просто підуть», — капелан Василь Іванюк
— Як ви уявляєте день закінчення війни?
— Я маю надію, що вона закінчиться раптово. Але це не значить, що наступить спокійне, тихе життя. Нещодавно зловила себе на тому, що стою та усміхаюсь, коли поруч вибухають снаряди. Просто в той момент я усвідомила, що саме таким і буде моє життя. Єдине, що у нас залишилось — вибір. 24 лютого 2022 року я для себе вирішила, що залишаюсь в країні. Війна не була моїм вибором, але треба навчитися жити у всьому цьому.
— Ви залишили щось на згадку про Суджу?
- Наш прапор з Суджі, який підписали наші оборонці, він буде у музеї історії війни. А ще пляшка шампанського з написом «На Курськ!», яку я привезла з собою з Києва. Я просила кожного, хто мав стосунок до цієї операції, розписуватись на ній. Зараз передала пляшку на донат, за рахунок якого поповниться наша армія дронів.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з Дмитром Золотухіним: «Ситуація невизначеності — це тепер нова норма до кінця життя».