«4 труни. 4 хрести. Одна сім'я. Це найстрашніше, що я бачив в житті», — підписав світлину з похорону родини Базилевич міський голова Львова Андрій Садовий. 43-річну маму Євгенію і трьох її доньок — 21-річну Ярину, 18-річну Дарію та 7-річну Емілію — 4 вересня вбила російська ракета майже у самому центрі міста у власній квартирі. Дивом вижив голова родини — Ярослав Базилевич. Він саме відійшов зі сходової клітини у квартиру взяти води, а його рідні залишились там і потрапили під завали внаслідок вибухів.
Львів прощався із сім'єю 6 вересня, сліз не стримували ні чоловіки, ні жінки. Люди несли соняхи. Ці квіти тримала Дарія на світлині, яка розлетілась мережею після трагедії. Втішали згорьованого чоловіка, який просто з лікарняної палати з ранами на обличчі та безмежним відчаєм і горем в очах востаннє обіймав своїх таких коханих та рідних дівчаток.
Біля місця трагедії зробили імпровізований меморіал зі світлинами жертв російської ракети — їх всього семеро…
Місцеві несуть туди квіти, іграшки, запалюють свічки та не стримують сліз, бо болить аж до неба. А в кав’ярні неподалік засервірували стіл памʼяті. Це тепер — символ обірваного життя, бо за стіл вбиті вже ніколи не зможуть сісти.
— Євгенія — львів’янка, вона була надзвичайною людиною! Світла, щира, із чарівною усмішкою, — розповідає «ФАКТАМ» знайома загиблої родини Олександра. — Часто всі дивувались, як вона все встигає. Бо чудова мама, дружина, завжди красива. Не лише ззовні, а й внутрішньо! Женя була талановитою — працювала маркетологом, парфумеркою та інструктором з йоги. На її сторінці багато відео та фото, як вона виконує складні вправи й мотивує інших. Євгенія любила мандрувати та проводити час з чоловіком та дітьми.
21-річна Ярина — випускниця Ліцею міжнародних відносин імені Василя Стуса. Вона працювала менеджеркою офісу «Львів — молодіжна столиця Європи». Дуже відкрита дівчина, завжди при зустрічі кожного обіймала.
18-річна Дарія теж закінчила Ліцей міжнародних відносин імені Василя Стуса. Вчилась на другому курсі в Українському католицькому університеті. Спеціалізація — «Культурологія». Дарія обожнювала історію, особливо лекції професора Ярослава Грицака, раділа, коли на день народження отримала його книгу. Вона мріяла, що розвиватиме культуру нашої держави і про це обов’язково дізнається світ! А у вільний час вивчала акторське мистецтво, ходила до театральної студії.
Завдяки пожертвам благодійників, Дарія в Українському католицькому університеті отримувала стипендію. Щороку студенти закладу, які мають стипендіальну підтримку, пишуть листи своїм жертводавцям. У пам’ять про Дарію, ділимося уривками з листа дівчини, який вона надіслала своїм благодійникам з Канади. Дарія також записала звернення до своїх жертводавців, які надали їй стипендію.
«Я цікавлюся культурою та історією своєї країни і в майбутньому хочу розвивати культуру України та розповідати про неї всьому світу. Ця пристрасть виникла в мені завдяки моїй родині, яка завжди ділилася зі мною історіями про випробування, через які пройшли наші предки внаслідок світових воєн, Голодомору та в часи Радянського Союзу, — написала Дарія. — Окрім мене, мої батьки виховують ще двох сестер, і у нас неймовірно дружна та гармонійна сім’я. Моя сім’я — це невичерпне джерело підтримки, яке не можна порівняти ні з яким іншим. Вони — найбільша опора в моєму житті, яка допомагає мені долати будь-які перешкоди».
Поділилась Дарія й спогадами про війну, яка застала її в перший рік навчання в університеті:
«З війною прийшла усвідомленість, розуміння того, що відбувається насправді, змінилися цінності та принципи. Але найголовніше — я зрозуміла, наскільки важливо знати історію своєї країни. Саме тому почала детальніше вивчати її, читати книги та дивитися фільми на цю тему. І таким чином не тільки дізналася багато нового про свою країну, а й відкрила у собі великий інтерес до історії».
Емілії Базилевич було лише сім років й вона тільки перейшла до другого класу. Всі дівчата у цій родині були пластунками, із закладеними українськими цінностями.
— Емілія співала в моєму хорі молодших класів. Як тепер пам'ятаю її великі, сонячні оченята. Як старанно і натхненно вона виконувала всі завдання, — ділиться викладачка Вікторія Спільник. - Як сором'язливо сідала в куточку й усміхалась, коли нова пісня чи розспівка їй подобалась, як уважно вибирала заслужену «колекційну наліпку» і, попри галас інших дітей, завжди чемно чекала виходу на сцену. Здавалось би — все життя попереду, але… Вона була і залишиться в моїй пам'яті сонячним, радісним, чемним янголятком…
Якщо зайти в соцмережі Ярослава Базилевича, то там всі світлини чоловіка із його дружиною та дітьми. У своїх дописах він постійно наголошував, як сильно їх любить і що в них попереду ще багато світлого. Та не судилось…
— Сестра вцілілого Ярослава — моя одногрупниця, — каже «ФАКТАМ» знайома вбитої родини Софія. - Нас було лише семеро в групі, то ж за 5 років ми встигли стати дуже близькими. Звісно, ми знались в цей час, вітались на вулиці, контактували за потреби. Євгенія перетворювала на вишукану красу усе, чого лиш торкалась. Коли народився мій син, я отримала в подарунок давні гуцульські зґардові хрестики, але якось в цей час і не було цілісного бачення прикраси, й грошей на справжню венеційку обмаль. То Женя прийшла на допомогу. Вона власноруч виліпила ці намистинки, які й нагадують, на перший погляд, венеційські коралі, але все ж мають свій характер. І хоч вже маю декілька різних венеційських коралів, ці завжди були дуже дорогими моєму серцю…
Перечитую наше переписування. Скільки я корисних порад отримала, скільки цінного й цікавого довідалась від Жені. Базилевичі були тією сім’єю, про яку скільки б не писав хорошого, все одно буде замало. Вони були настільки справжніми й вишукано досконалими, що годі передати будь-якими словами. Це вишукане благородство облич без штучності не може залишити нікого байдужим. Це ледь не міфічно-казковий зразок честі й шляхетності. Й від цього біль крає душу ще більше. Їм би ще жити й жити. «Вони мають здохнути. А ми все для цього зробити» — пишуть люди про окупантів. І я повністю підтримую це гасло.
Поховали родину Базилевичів на Личаківському кладовищі. Неможливо навіть уявити, як житиме далі Ярослав, адже в одну мить росія знищила все його життя, забрала найрідніших. А світ продовжує мовчки спостерігати, як росіяни нас вбивають, руйнують та тероризують…
Нагадаємо, 3 вересня російські терористи двома «Іскандерами» вдарили по військово-навчальному центру зв’язку (колишньому Інституту зв’язку) в Полтаві. Загинули 55 чоловік і більше трьохсот зазнали поранень. Про страшні наслідки російського теракту читайте в публікації «Син не розмовляє і майже не чує, але головне, що живий»: медики ведуть боротьбу за життя поранених внаслідок подвійного ракетного удару в Полтаві