— Мій рідний брат, боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, Олег Гурко зник безвісти понад півтора року тому під час штурму ворожих позицій, — розповіла «ФАКТАМ» адвокатка Тетяна Гойдик. — Через волонтерські зв’язки маю інсайдерську інформацію з надійних джерел в Силах спеціальних операцій, що мій брат вижив. Мені назвали місце, де росіяни утримують його. Ця інформація — фактично моя остання надія.
— В дитинстві батьки часто нав’язували мене Олегу: брат іде гуляти, а мама йому: візьми з собою Таню, — розповіла «ФАКТАМ» Тетяна Гойдик. — Він старший за мене на 7 років, зараз йому 46. Ми з ним дуже близькі, нам завжди є про що поговорити. Бувало, десь до четвертої ранку розмовляли, про все на світі. Читаємо ті ж самі книжки, Олег взагалі дуже любить читати, особливо про історію. Наш з ним улюблений письменник Василь Шкляр. Маю всі книжки Шкляра. Сьомого вересня відбулася презентація його нового твору «Зоряний костел». Купила два примірники — для себе й для брата.
— Перед тим, як Олег зник безвісти, у вас було передчуття, що це може статися?
— Він передчував. Чотирнадцятого січня минулого року десь о восьмій вечора Олег зателефонував мені, сказав: «Сестричко, молись, рідна. Бо підемо у страшний штурм». Той штурм відбувся в Луганській області, біля міста Кремінна в Серебрянському лісі. За півтори доби перед цим в Олега була важка контузія, він не чув на обидва вуха. Але його навіть на стабілізаційний пункт не відправили — ставили крапельниці на місці.
— Хтось з Олегових побратимів, які брали участь в тому штурмі, змогли потім благополучно відкотитися, вижити?
— Так, таких чимало. Але вони попервах уникали спілкування з нашою сім’єю.
— Вам все ж вдалося поспілкуватися з бійцями, які були в тому штурмі?
— Так, вдалося. Я із ними говорила (під час акцій на підтримку родин полонених та зниклих безвісти), а також ознайомилась з їхніми письмовими свідченнями. Як юрист фахово порівняла письмові свідчення та усні розповіді. Знайшла багато розбіжностей. Бо під час штурму хлопці знаходились у шоковому стані, тож могли щось не побачити або неправильно оцінити.
— Перепрошую за жорстке запитання: хтось з них бачив вашого брата загиблим?
— Ні. Дивіться, інструктор Олега з Великої Британії Руслан (він перший вийшов зі мною на зв’язок) дзвонив хлопцям одразу ж після їхнього повернення з того штурму. Дуже важливо, що саме він з ними поговорив, адже солдат солдата завжди зрозуміє. Це з родичами зниклих безвісти вони можуть не знайти в собі сили поспілкуватися, але одне одному розкажуть, як було. Так от, Руслан детально їх розпитав. Зокрема, про таке: «Ти особисто бачив, що Олег загинув? Підходив до нього, пересвідчився, що він мертвий?» Всі вони відповіли Руслану на ці запитання «ні».
— Добре. А що конкретно учасники того штурму розповіли вам?
— На одній з наших акцій на підтримку родин полонених і зниклих безвісти прийшли аж чотири побратими мого брата, які брали участь саме у тому штурмі. Один з них тепер постійно приходить на наші заходи, він каже: «Я не можу інакше. Відчуваю свою провину». Це відчуття провини людини, яка вижила. Цей хлопець ніколи не казав, що мій брат загинув. Найсуттєвіше, що я почула від нього: «Я не бачив Олега загиблим. В тій кривавій мішанині ніхто нічого напевно побачити й не міг. Адже то був ближній бій». А другий побратим сказав, що Олег таки загинув. Але коли я почала розпитувати, він, як то кажуть, «поплив»: не зміг дати деталізовані, чіткі відповіді. Що всі ці хлопці точно запам’ятали, так це те, що одному з них — Дімі — накладали турнікет.
— Ще хтось з українських бійців зник безвісти в тому штурмі?
— Так, аж десятеро. Одного з них вдалося повернути з полону з важким пораненням. На обмін його привезли в машині «швидкої». Але він був з іншого підрозділу.
— Тобто, не знав Олега?
— Так. Цього хлопця прислали 14 січня, а наступного дня він пішов на штурм з бійцями, з більшістю з яких до того не був знайомий. Впізнати Олега по фотографії не зміг.
Читайте також: «Дмитро прикривав побратимів, аби хоча б вони вийшли з того пекла»: на Донеччині загинув 28-річний воїн
— Олег має власну родину?
— Так, у них з дружиною Аллою двоє діток. Доньці Вікторії 21 рік, вона навчається в Національному медичному університеті імені Богомольця. Сину Івану 16 років. Хлопець пішов по моїх стопах — навчається на юриста в коледжі.
Ще в березні Алла написала лист в міністерство оборони рф. Відповіді поки що немає. Якщо чесно, я не надто розраховую на те, що отримаємо достовірну або взагалі будь-яку інформацію від російської сторони. Поясню чому. По-перше, міноборони рф часто банально бреше. По-друге, не відповідає на приблизно 70% звернень громадян України про їхніх полонених або зниклих безвісти родичів. Адже тим, хто там служить, байдуже до наших болю й горя. Ба більше, мені розповідали про випадки, коли міноборони рф давало відповідь, що український військовополонений помер, а потім виявлялося, що він живий.
В пошуку інформації про те, де може знаходитись брат, я використовую мої волонтерські зв’язки. А почалося моє волонтерство з того, що у серпні незабутнього 2014 року зникла безвісти дуже близька мені людина — хлопець, з яким я зустрічалася в юності. Він був моїм першим коханням. Випадково побачила в Інтернеті, що він зник безвісти в Іловайську, і я вперше вирішила піти до шпиталю. Відтоді постійно допомагаю пораненим бійцям, зокрема в Інституті нейрохірургії імені Ромоданова, Інституті серця. Так через трагедію я стала волонтеркою.
— Зараз на фронті воює хтось ще з ваших родичів?
— Двоє братів. Один з них — Ігор — на найгарячішому зараз Покровському напрямку.
Знаєте, маю питання, певно, навіть не до людей, а до Всесвіту: за що такі страшні випробування нашій родині, де всі порядні, добре виховані? Я відмовляюсь прийняти це.
— Бачите Олега уві сні?
— Так, бачу. Причому два рази повторювався один сон: я тримаю Олега за руку, говорю: «Братику, я казала, що тебе знайду, і я тебе знайшла».
Хочу сказати ще таке: статус «безвісти зниклий» для родичів бійця може бути ще страшнішим, ніж статус «загиблий». Адже це статус невизначеної втрати — тобто, втрати, яку не можна пережити. Цей статус (ще його називають «між небом і землею», «50 на 50»), такий, що живеш з ним постійно — кожної секунди. Одна дівчина, брат якої, Герой України, загинув, сказала мені: «Моє становище простіше від твого». Я здивувалася: «Чому?» — «Бо я точно знаю, що сталося з моїм братом, і можу прийти на його могилу».
Я вже вам казала, що організовую в Житомирі, де дислокується 95-та бригада, акції «Повернути з полону» — на підтримку родин полонених та безвісти зниклих. Стараюся проводити ці акції раз на місяць разом зі своїми друзями. Друзі — моя сила, сприймаю їх як частину моєї родини. На першу акцію вийшли чотири мої подруги та я. В їхніх родинах, слава Богу, ніхто не в полоні й не зник безвісти. Дівчата просто виходили, щоб підтримати мене. Згодом до нас приєдналися родичі бійців 95-ї бригади. Я беру участь і в акціях на підтримку полонених азовців і їхніх родин.
— Що вам кажуть у військовій частині Олега?
— Це важливе питання. Олег зник безвісти 15 січня, а мені повідомили про це лише через три дні. Коли я зателефонувала до людини, яка займається комунікацією у 95-й ОДШБ, то почула: «Скоріш за все, він загинув». Якби зателефонувала не я, а наша мама, то ця відповідь могла б її вбити. Добре, що мій мозок включив у мені адвокатку, а не рідну сестру, і я сказала: «Будь ласка, якщо вам ще раз зателефонують щодо мого брата, в жодному разі не кажіть те, що сказали мені». «А як говорити?» — спитала ця людина. «Як обліковується мій брат у списках військової частини?» — «Безвісти зниклий». — «Так і кажіть». Для кожної матері слова: «Ваш син, скоріш за все, загинув», — можуть стати останніми, які вона почує у своєму житті.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію загиблого 24-річного героя з позивним «Бандера».
Фото з відкритих джерел
На фото у заголовку: Тетяна з братом Олегом