Начальник Маріупольського військового госпіталю полковник медичної служби ЗСУ, Герой України Віктор Івчук ось уже 29 місяців перебуває у російському полоні. Його дружина Вікторія розповіла, як її чоловік з колегами, як і лікарі інших медзакладів взятого в облогу міста, робив усе можливе, щоб урятувати поранених військових і цивільних. Про невдалий прорив захисників із заводу імені Ілліча. Про єдиний лист, написаний чоловіком з полону, який ішов цілий рік. І про те, як сни допомагають їй відчувати його присутність поряд…
Після захоплення ЗСУ в полон великої кількості російських військових на Курщині керівник Головного управління розвідки України Кирило Буданов заявив про те, що їх обмінюватимуть, насамперед, на тих, хто перебуває в полоні найдовше, і захисників Маріуполя. І у Віки знову ожила надія на те, що її чоловік нарешті опиниться вдома.
На жаль, останні обміни проходять взагалі без медиків…
Зазвичай перед поверненням наших з полону жінка кілька ночей не спить. А потім, коли обмін знову відбувається без її чоловіка, вона ще три-чотири дні нічого не може робити, навіть розмовляти. І так уже 29 місяців.
— З Маріупольського військового госпіталю, який очолював мій чоловік, до полону потрапили 45 осіб, — розповідає організаторка всеукраїнського громадського об’єднання «Військові медики України», киянка Вікторія Івчук. — Більшість з них жінки. Вони першими потрапили в обмінні списки — уже на початку осені 2022 року їх почали поступово звільняти. Вони вийшли в тяжкому фізичному й психологічному стані, тому не одразу зв’язалися мною. «Тримається й інших підбадьорює», — це і все, що я дізналася від них тоді про свого чоловіка.
Зараз у полоні з ним лишаються четверо працівників шпиталю. А за даними відкритих джерел, рік тому окупанти незаконно утримували у неволі понад 500 військових та цивільних медпрацівників.
41-річний Віктор Івчук — легендарна особистість. Він першим з військових медиків був відзначений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня. Цю нагороду отримав за організацію евакуації поранених під час боїв за Савур-Могилу, що точилися влітку 2014 року між українськими Збройними Силами та проросійськими бойовиками так званої «ДНР». Тоді він служив начальником медичної частини у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Під час одного з боїв Івчук отримав тяжке осколкове поранення правої руки, але, попри це, продовжував рятувати бійців. Відтоді він не відчував трьох пальців на тій руці.
— Навіть не уявляю, як Віктор обходиться у полоні без знеболювальних. Після того поранення він у прямому сенсі жив на них, — зітхає Вікторія. — А там тортури… Хлопці, які були з ним у неволі, розповідали, що в Старому Осколі Бєлгородської області, куди їх перевели після теракту в Оленівці, в’язнів виводили з камер, ставили до стіни, змушували розставляти ноги й били кийками по ногах. Якщо людина падала, її били по голові. Тому всі намагалися встояти, бо удари по голові ще болючіші… Застосовували електрошокери. Не тільки жінок, а й чоловіків ґвалтували…
…Подружжю Івчуків, коли вони наприкінці 2021 року перебралися до власної квартири у Києві, здавалося, що найгірші часи позаду. Довгий час вони жили окремо: Вікторія, бухгалтер-економіст за фахом, з сином Вадиком — у столиці, а Віктор у Дніпрі, де обіймав посаду заступника начальника військового госпіталю. Паралельно навчався у магістратурі Української військово-медичної академії.
За місяць до повномасштабного вторгнення командування Медичних сил перевело полковника Івчука на посаду начальника Маріупольського госпіталю. Подружжя розуміло, що це призначення — великий ризик, адже «запах війни» витав у повітрі.
Оскільки шпиталь був найближчим до кордону, на нового керівника покладалось завдання підготувати заклад до роботи в умовах воєнних дій, а також скоординувати діяльність міських лікарень, що вони могли за потреби справитися з великою кількістю поранених.
На нове місце роботи Віктор вирушив з Києва на власному BMW. Обіцяв приїхати за тиждень, потім — за два, але не приїхав і за місяць.
…Початок повномасштабної війни Вікторія проспала. Прокинулась від дзвінка чоловіка. Навколо все вибухало. Віктор заспокоїв дружину й порадив їхати до його рідні на Вінниччину.
Але Київ стояв у корках, мости були перекриті, вибратися з Лівого берега міста без власного транспорту взагалі було нереально. Тож цілий день і наступну ніч жінка провела з переляканим 11-річним сином у підвалі своєї висотки. Хлопець тремтів від страху й після кожного вибуху міцніше пригортався до неї зі словами: «Мамо, я не хочу помирати!» На щастя, наступного дня родичі забрали їх до Вінниці.
У перші дні повномасштабного вторгнення Віктор часто телефонував родині, був на позитиві, всіх підбадьорював, своїм двом братам рекомендував мобілізуватися. «Треба захищати країну. Все буде добре. В нас у Маріуполі все під контролем. Тут багато людей, техніки, у нас все є», — переконував він. Однак не приховував: важко, є поранені серед військових і цивільних.
Потім зв'язок з Маріуполем зник.
Востаннє Віктор з Вікторією спілкувалися 5 чи 6 березня по відеозв’язку, серед ночі. Тоді у шпиталі з’явився Starlink. Вона бачила, що чоловік був у якомусь підвалі. Виглядав дуже втомленим, але не зневіреним чи засмученим.
— Чоловік діяв тоді, як справжній герой, — розказує Вікторія. — Власну машину використовував як «швидку». Їздив під обстрілами по Маріуполю й підбирав поранених, привозив у шпиталь, асистував хірургам, бо кадрів не вистачало — щонайменше половина колективу виїхала з міста. Але я про це дізналася значно пізніше, коли його колеги почали виходити з полону.
Водночас Івчук шукав більш-менш безпечне місце, куди можна було перевезти пацієнтів. Адже з перших днів вторгнення російські окупанти планомірно і прицільно знищували медичні заклади: мінометами, артилерією, авіабомбами. Прекрасно знаючи, що там є цивільні й поранені.
Останній працюючий корпус шпиталю російські війська розбомбили 16 березня, у той самий день, що й Маріупольський драмтеатр, в якому переховувалися сотні мирних жителів.
Віктор Івчук прийняв рішення розділити лікарів і поранених, які вижили, на дві частини й перебазувати їх на заводи «Азовсталь» та імені Ілліча.
— Він сам залишився на комбінаті Ілліча. Там узагалі не було зв’язку, тому про основні новини я дізнавалася від Вікторового заступника, якого він призначив головним на «Азовсталі», — продовжує Вікторія. — Вони якось могли між собою спілкуватися, і цей заступник приблизно раз у три дні телефонував мені й повідомляв, що з моїм чоловіком плюс-мінус усе добре. Іноді приходили короткі SMS з чужих номерів: «Все добре, живий». Видно, вони там якусь людину призначали, яка шукала місце, де брав зв'язок, і вона надсилала повідомлення.
Від колег Віктора, які повернулись з полону, Вікторії відомо, що вони, попри відсутність елементарних умов, майже без сну й відпочинку, продовжували рятувати людей, наскільки це було можливо. Спочатку їм забракло медикаментів і бинтів. Потім скінчились скромні запаси їжі й води. І вони ділили краплі води між пацієнтами, але самі не пили.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
11 квітня, коли зникла будь-яка надія на допомогу, бойові підрозділи, що знаходились на заводі, вирішили йти на прорив, аби дістатись «Азовсталі». Медики перенесли поранених у вантажівки й колона вирушила. Однак прорватись не вдалось. Колону обстріляли. Багато людей загинуло. Ті, хто вижив, мусили повертатися на заводські руїни…
— Саме 11 квітня 2022 року указом президента Володимира Зеленського моєму чоловікові було надано звання Герой України, — згадує Вікторія Івчук. — А наступного дня мені прийшло повідомлення з невідомого номера: «Нас захоплюють у полон».
З одного боку, я цьому раділа: хай у полоні, але живі. Тоді ж іще ніхто навіть не уявляв, що таке російський полон. А з другого, була обурена, що окупанти, всупереч нормам міжнародного гуманітарного права, Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, насильно позбавили медиків волі. Вони мали їх відпустити! Але — ні. Сказали, будуть міняти на своїх військових.
Щоб координувати зусилля з пошуку рідних, Вікторія разом з родинами полонених і безвісти зниклих медиків створила громадську організацію «Військові медики України». До неї ввійшли рідні полонених з Херсонщини, Донеччини, Харківщини. Зібрану інформацію, що стосується цих людей, вони передали у відповідні інстанції. ГО співпрацює з урядовими, правозахисними та громадськими організаціями. Має свій сайт. Регулярні мітинги на підтримку військовополонених під гаслом «Не мовчи! Полон вбиває» — один з напрямів її публічної діяльності.
У червні цього року Вікторія разом з іншими жінками, рідні яких захищали Маріуполь й незаконно утримуються в російських катівнях, мали аудієнцію з Папою Римським й просили його сприяти звільненню українських військовополонених. Під час зустрічі Вікторія Івчук презентувала понтифіку символічний медичний халат з фото полонених медиків.
Завдяки спільним зусиллям багатьох організацій 51 людину вже вдалося повернути, а 42 ще незаконно утримують у російських катівнях.
— З Маріуполя наші рідні потрапили до Оленівки, куди згодом доправили й оборонців з «Азовсталі», — продовжує Вікторія. — Про це я дізналася від незнайомого чоловіка, який мені зателефонував і сказав, що вони перебувають разом з Віктором і що він тримається молодцем та всіх підтримує. Це було ще до того жахливого теракту в ніч на 29 липня 2022 року.
Першу вісточку про свого полоненого чоловіка я отримала через кілька місяців від тих, кому вдалося вижити в Оленівці. Після звільнення вони розповідали, що керівництво колонії дозволило нашим медикам, серед яких був і Віктор, лікувати й доглядати поранених, яких вивезли з Маріуполя. Та коли стався теракт, то їх не допустили до потерпілих. Люди горіли живцем, але їх ніхто не рятував. Лише годин через 7−8, розповідали очевидці, дозволили «піти подивитись». Звісно, тоді вже там не було кого рятувати…
Через рік після тієї трагедії Вікторія отримала листа зі штемпелем пошти росії. У конверті був папірець на пару рядків: «У мене все нормально». Почерк чоловіка вона, звісно ж, упізнала. Однак у листі не стояло дати, тому важко було зрозуміти, коли він написаний. Незабаром відповідь знайшлася. Виявилось, невдовзі після того, як полонених вивезли з Оленівки у Старий Оскол, їм у колонії роздали однакові маленькі жовті клаптики паперу. Текст послань у бранців був ідентичним. Листи «під копірку», тільки з датами, отримали кілька жінок з ГО «Військові медики Маріуполя». Де росіяни «маринували» лист від Віктора Івчука і навіщо, невідомо.
Останню звістку про свого чоловіка Вікторія отримала десять місяців тому. Молодий військовий, який сидів з ним в одній камері СІЗО Старого Оскола й потрапив на обмін, повідомив, що наприкінці листопада 2023 року полковника вивезли в невідомому напрямку.
— Як усе це переносить син? — запитую жінку.
— Він був надзвичайно прив’язаний до тата, тому йому дуже тяжко. Вадиму вже 14. Він усе тримає в собі, намагається не показувати свого болю, не спілкуватися на цю тему. Бо як тільки починаємо говорити, у нього виступають сльози на очах, він іде у свою кімнату й зачиняється. З ним працює психолог, але покращення не бачу…
— Що вам особисто не дозволяє опустити руки?
— Робота і громадська діяльність. Намагаюсь максимально себе завантажувати, тому погодилась ще на одну роботу, щоб бути більше між людьми. А ще сни. Мені часто сниться Віктор. Тоді прокидаюся у піднесеному настрої й цілий день ходжу під враженням начебто реального спілкування з ним. І щоразу думаю, що це знак до зустрічі… Дасть Бог, так і буде.