Про жахи, через які маріупольці пройшли навесні 2022 року, вже багато сказано й написано. Кожна розповідь про той період — це готовий сюжет для книги або фільму. Читачі/глядачі будуть ридати, а автори отримають чималі гонорари. Однак, на жаль, жоден художній твір не покаже ту реальну страшну правду.
Про те, що назавжди закарбується в пам’яті, — розмова з моїм земляком, представником того Донбасу, який обожнюю. Євгену Дуброву 34 роки. Народився й виріс в Торезі Донецької області (тепер Чистякове). Коли почалося повномасштабне вторгнення, працював лікарем-хірургом в обласній лікарні інтенсивного лікування в Маріуполі.
— Євгене, яким для вас був ранок 24 лютого?
— Я не дуже вірив, що вторгнення буде, хоча в телеграм-каналах писали про те, що росіяни підтягують війська. Думав, що готуються до якогось локального загострення на Донбасі. Однак 23 лютого ввечері зателефонували мої знайомі з Донецька і сказали, що у них йде мобілізація. Що деяких інтернів забрали дорогою на роботу, а лікарів Інституту хірургії імені Гусака — прямо на робочому місці.
В той вечір у нас в супермаркетах були величезні черги, а в обмінних пунктах не було валюти. Ближче до ночі прочитав, що піднялась російська авіація й почали рухатись колони. От тоді вже подумав, що, мабуть, щось буде.
Прокинувся о п’ятій ранку від звуку вибухів. В соцмережах писали про вибухи в різних містах України. Згодом зателефонував мій брат з Харкова і сказав, що там жах. Зрозумів, що почалася велика війна.
Одразу пішов в «АТБ». Мене здивувало, що люди йшли на робочі автобуси як ні в чому не бувало. В магазині працювала одна каса. Черг взагалі не було. Купив консерви й пак води. Приніс це додому.
24 лютого у мене було добове чергування. Прийшов на роботу. П'ятихвилинку провели у штатному режимі. Сказали, що будемо чекати певних розпоряджень, що треба провести інвентаризацію медикаментів, бо можливе велике надходження поранених. І дійсно, десь о десятій ранку їх почали привозити, бо сталося влучання в якусь військову частину або в підрозділ ППО. Не знаю, бо тоді ніхто не запитував про це. Але їх було небагато, оскільки основний потік йшов у міську лікарню № 4, яка розташована ближче до лінії бойового зіткнення. А цивільних почали везти десь 27−28 лютого, коли лінія фронту підходила дедалі ближче, а обстріли міста стали масивнішими.
Скажу, що цивільні іноді поводилися, вибачте, по-дебільному.
— Тобто?
— Пояснюю. У людей не було критики до цієї ситуації. Наприклад, під час обстрілу троє хлопців вийшли пограти у футбол. В них влучив снаряд. Всіх привезли до нас. Або люди вирішили піти в магазин (вони тоді ще функціонували), коли була атака. Або побачили, що горить магазин, треба ж побігти й щось там взяти задарма. А в цей магазин прилетіло знову. І ми їх потім штопали.
— Відомо, що лікарів катастрофічно не вистачало.
— В перший день не приїхали деякі наші медсестри, які мешкали в селах поруч з Маріуполем. Лікарі спочатку переважно були всі. Однак потім кожного дня дехто йшов ночувати додому й на роботу вже не повертався. Так сталося, що станом десь на 2−3 березня, вже не пам'ятаю точно, я у своєму відділенні залишився один. Потім на допомогу прийшла лікарка-інтерн.
Люди працювали на ентузіазмі. На жаль, дехто залишилися на тому боці. На багатьох з них по факту трималася хірургія Маріуполя в той скрутний час. Вони витягнули все. Наведу лише один приклад. Олександр Володимирович Лапа взагалі пенсіонер. Можна було сказати: «Дед, что тебе тут делать? Чеши домой и смотри телевизор». Але він сортував хворих, проводив досить складні операції, навіть якісь реконструктивні.
Чітко пам’ятаю, коли зрозумів, що насувається катастрофа. Це було 28 лютого. Один військовий мені сказав, що кільце навколо Маріуполя закрилося й ми зараз знаходимося в вогняному мішку. Тоді якраз ми відправили медичну евакуацію на Дніпро. І цей медевак повернувся. Виїзду вже не було.
Перша моя думка: ми 100% стикнемося з дефіцитом медикаментів. Хоча військові на початку принесли нам кілька ящиків цефтріаксону (це антибіотик), а ми зробили велику стерилізацію розхідного матеріалу (бинти, марля). Тобто готувалися до надходження великої кількості пацієнтів. Так і сталося. Поступово всі бригади хірургів та травматологів були залучені, а наші професійні кордони були трохи розмиті.
Якось мене покликали в операційну: «Зробиш ампутацію?» — «Так, зроблю». Асистентами були лікар-уролог Денис Козлов і лікар-травматолог з поліклініки. Я замився, і ми прооперували людину. А потім у мене від цих ампутацій навіть дах їхав. Просто суцільні ампутації. Це жахливо було.
— Зрозуміло, що у вас був конвеєр. Однак, напевно, є пацієнти, яких будете пам'ятати все життя?
— Так, дійсно, деякі залишилися назавжди в пам'яті. Наприклад, кілька військових, яким, до речі, я дуже сильно вдячний, бо не мав досвіду, як себе поводити під час активних бойових дій. Вони мене проконсультували: «Отам ти ставиш барикаду, отут треба змістити людей, отут будуть розлітатися уламки, а тут не повинно вас зачепити». Це перший момент.
Другий момент. До нас у відділення потрапив прикордонник. Молода людина, 27 років, атлетичної тілобудови. У нього була травматична ампутація обох нижніх кінцівок та осколкове поранення органів черевної порожнини. Потім ще додалося ускладнення — анаеробна гангрена куксів нижніх кінцівок. Я бачив, як ця людина за кілька днів просто висохла.
Якщо спочатку у нас була якась надія на те, що ми його зможемо витягнути, однак після 2 березня, коли не стало електропостачання й води, я розумів, що ми цю людину ніколи не вилікуємо. Це дуже страшне відчуття для лікаря, що ви ніяк не можете вплинути на ситуацію. От особисто ваше абсолютне безсилля.
Він помер. Забігаючи наперед, скажу, що цей військовий врятував інших військовослужбовців.
— Яким чином?
— 12 березня до нас зайшли кацапи. Вони кілька днів робили зачистку в лікарні. Дуже дякую «добрим людям», котрі зробили наводку саме на моє відділення.
До мене підійшли два російських солдати. Вони відрізнялися від усієї тієї маси окупантів, яку ми бачили до цього. «Ты тут главный в этом отделении?» — «Может, и я». — «А теперь не выделывайся и давай показывай всех военнослужащих Украины. И не надо рассказывать, что их у тебя нет». — «Да есть». — «Так иди и показывай».
От уявіть мій стан. У мене насправді тоді була купа наших військових. Але ми їх перевдягли в цивільне. Я хлопцям сказав: «Ви тепер цивільні. І щоб ані пари з вуст».
Коротше, повів цих двох кацапів саме до цього хлопця. Він вже був в агонії. Кажу: «Вот у меня он один. Пожалуйста, общайтесь». Вони на нього подивились. Запитали паспортні дані. Він навіть не зрозумів, що це кацапи перед ним стоять. Потім вони підняли ковдру, побачили, що від тіла залишилась половина, й махнули рукою: «Этот уже навоевался. У тебя больше никого нет?» — «Этот один остался». — «Оставляй его».
Вони до всіх кутків одразу добратися не могли. Річ у тім, що наступного дня сталося влучання в наше відділення. Ми спустилися у підвал, де було безпечніше. Раніше там в технічних приміщеннях зберігали якийсь непотріб. А тепер в цих комірках кого тільки не було. І ми, і пацієнти, і цивільні. Важко розібратися. Того дня ми ще ліквідували історії хвороб поранених військових.
— Як окупанти ставилися до лікарів?
— По-різному. Спочатку заходили, здається, морпіхи. Вони в міру чемно себе поводили. Тобто ніяких тортур саме до лікарів не було. Друга хвиля — це «денеерівці». Серед них одразу було видно цих примусово мобілізованих. Якісь звичайні роботяги. Вони до кінця не розуміли, що тут роблять. А от бойовик так званої «ДНР» з позивним «Осетин» і його люди проводили дуже жорстку зачистку. Він був відповідальний, я так зрозумів, за сектор, де знаходилась лікарня. Йому підпорядковувалось близько сотні осіб.
Шмон у нас міг бути по два-три рази на день. На кожному поверсі стояло по два-три «денеерівці». Навіть якщо бачили, що на вас медична форма, все одно могли зупинити, передивитися всі ваші кишені, щоб ви нічого не пронесли, запитати, куди ви йдете.
Лікарня дуже скоро стала таким мурашником. Наприклад, на сьомому-восьмому поверхах раніше були терапевтичне і кардіологічне відділення. Там пацієнтів не було. Так люди там зайняли ці палати й почали жити, як у квартирах. Діти бігали всюди. Для них відвели куток, вони нам не дошкуляли. Діти, до речі, дуже адекватно до всього ставилися.
Деякі цивільні здавали наших військовослужбовців. От просто показували пальцем: «Вот этот с ТрО». І кацапи багатьох повбивали. Пацієнти теж здавали.
А якось цей «Осетин» прийшов до нас у підвал зі своїми бійцями і сказав: «Постройте мне всех врачей. Я должен их всех знать в лицо». Нас вишикували. Не пам'ятаю, ставив він якісь питання чи ні. Потім сказав, що вони шукають молоду коротко стрижену блондинку: «Я знаю, что она в больнице. Вы должны сейчас сдать ее». За його словами, вона нібито зробила розтяжку в туалеті на другому поверсі лікарні й там хтось з їхніх підірвався. Вони почали підіймати всіх цивільних, тиснути на них, що вони не підуть звідси, доки не видадуть цю жінку. Розмова була досить емоційна. І от люди сказали, що в дальній кімнаті в підвалі є така жінка: «Она под это описание очень подходит. Но она не молодая, ей уже за 40. У нее проблемы с ногами. Она плохо ходит». Ту жінку схопили. Пам'ятаю, як бойовик її тягнув за собою. Більше я її не бачив.
Читайте також: «Були бовдури, у яких російські бомби знищили будинок, а вони малювали „Z“ і робили селфі», — радник мера Маріуполя Петро Андрющенко
— Поранених росіян примушували лікувати?
— Отут дуже цікавий момент. За весь час, доки я перебував в лікарні, жодного російського пораненого я не бачив. Як пізніше мені сказали, у них був свій шпиталь. Вони нам не довіряли, напевно. А у «денеерівців» був затик з медициною. Вони їх до нас везли. Десь після 19 березня дуже багато.
— Ви в місто виходили?
— Так. Перший вихід за межі лікарні стався 17 березня. Вранці мій колектив сказав: «Євгене Олександровичу, вибачте, але в нас вже нічого нема». Тобто у відділенні закінчилася вся розходка. Плюс люди захворіли. У когось пневмонія, у когось пієлонефрит. У мене залишалося дві санітарки, маніпуляційна медсестра і лікар-інтерн. Люди працювали на морально-вольових, бо було холодно. Починаючи з 1 березня в Маріуполі вдарили дуже сильні морози.
Тим пацієнтам, хто був більш-менш стабільний, сказав, що їхньому життю вже нічого не загрожує: «Ви можете перев'язуватися амбулаторно». Тих, хто потребував стороннього нагляду, передав іншим відділенням. І пішов у місто.
До речі, дуже цікаве відчуття. Трохи навіть дуркувате. Я ж довго не був на свіжому повітрі. Вийшов, подивився на небо, на місто. Все сіре від диму. Запах горіння. Дуже багато руйнувань. Трупи лежали просто на узбіччі, ніхто їх не ховав.
Я орендував квартиру десь в п'яти-семи хвилинах пішки від лікарні. Прийшов додому. Сусід Рома з третього поверху сказав, що моя квартира ціла. Хоча було влучання в нашу п'ятиповерхівку. Рома був якби за старшого в нашому під'їзді, відповідав за організаційні моменти — нарубати дров і таке інше, бо на багатті готували їсти. Мене, до речі, тоді сусіди нагодували. Люди об’єднувалися в якісь комуни. Кілька сімей жили в підвалі.
Другий момент. Навколо було дуже багато окупантів. Наш будинок — звичайна хрущовка на чотири під'їзди. І от на одному куті будинку стоїть «денеерівець» і на іншому теж. І за двадцять метрів ще один ходить по алеї взад-вперед. Уявіть, скільки їх там було.
Вони патрулювали район, перевіряли документи, розповідали, що прийшли нас звільняти й тепер ми будемо жити в одній великій країні. Мене теж зупинили. «Мы тебя раньше тут не видели». — «Я тут живу». Потім Рома це підтвердив. «Ну хорошо, пусть проходит».
— Господарі, блін.
— Третій момент. Люди дійсно один одному допомагали. Але були й протилежні приклади. У нас на четвертому поверсі жив дід. Він ледь пересувався, до нього приходили родичі. І от, коли я прийшов, ці родичі якраз спускалися: «Там наш дед сейчас доходит. Как умрет, похороните его. Вот вам ключи от нашей квартиры. Спасибо». І пішли. Це мене дуже сильно вразило.
Рома запитав: «Женя, это нормально, это по-людски?» — «Не, Рома, ни фига не по-людски». Він пішов до того діда. Десь через дві години дід дійшов.
А до цього ми з Ромою поговорили, що треба поховати трьох вбитих осколками людей, які лежали у дворі. Щоб собаки їх не розтягнули. Там було двоє дітей — дівчина 16−17 років (вони мешкали на другому поверсі, до речі, переселенці з Донецька) та її хлопець. Він до неї під обстрілами (оце любов була!) прийшов з Кальміуського району. Їх снаряд накрив біля будинку. Ще був вбитий мужик. І того діда з четвертого поверху спустили.
Ми викопали у пісочниці на дитячому майданчику яму. Сусіди сказали: «Ты же врач. Ты их в могилу клади. Мы не можем на такое смотреть». Думаю, дякую. Поклав їх туди. На обличчя дітей не міг дивитися. Натягнув на них шапки, щоб не бачити. Взяв порожні пластикові пляшки. Написав, хто вони є, й засунув за куртку або за сорочку. Щоб потім їх могли ідентифікувати.
Читайте також: «17-річний син допомагав дорослим закопувати на городі фрагменти тіла батька», — мешканка Маріуполя
Часто думав, що хочу так померти. Щоб нічого не зрозумів. Хоп — і все.
До речі, одного разу був дуже близько до цього. Спочатку прилітало в приватний сектор біля лікарні. А 9 березня вже влучило в лікарняний двір і кілька уламків залетіло до нас. Я тоді реально завтикав, якщо чесно. Бо коли йдуть обстріли, починаєш тупіти. Думаєш: ага, в тебе не влучило, значить, ти безсмертний, Бог тебе береже.
Я знаходився у перев'язувальній. І нікуди не побіг. І от побачив великий уламок, котрий летів повз моєї голови. Якби він влучив, ви б зі мною не розмовляли. А дуже невеликий уламок — десь до пів сантиметра — влучив у руку. У мене потім рука так боліла, що ховайся. Тоді вперше подумав, що ну його на фіг, помирати тут не хочу.
До тих вражень додалося ще одне. Десь в ці дні померла одна жінка. Не від обстрілів або травм, а від ускладнень цукрового діабету, який прогресував. Я був вимушений її віднести в наш стихійний морг, котрий облаштували прямо в лікарні на першому поверсі, бо патанатомія не працювала. Коли я туди зайшов і подивився, скільки на той момент там було трупів, подумав: ні, я не хочу, щоб мене поховали в загальній могилі й ніхто навіть не буде знати, де я знаходжусь. Може, це зараз звучить трохи по-дебільному і якось безглуздо. Але чесно кажу, як є. Я такий думаю: «Женя, треба вийти з цього пекла».
До речі, у мене кілька разів з'являлися суїцидальні думки. Період відчаю був на початку квітня. Просто все накатувалося. Особливо те, що багато кому не міг допомогти. От реально. Привозять людину, а допомогти нічим. А вона від вас чекає допомоги.
Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію»
— Складно було прийняти рішення покинути Маріуполь?
— Відверто кажучи, його вже треба було покидати.
Кацапи дуже сильно розганяли тему, що лікарі залишили своїх пацієнтів. Однак річ у тім, що, по-перше, для деяких лікарів знаходитись в Маріуполі було вже небезпечно, бо їх би точно заарештували за їхні висловлення й думки. По-друге, лікувати вже було нічим. Це головне.
Так, були випадки, коли хтось десь щось намародерив і віддавав нам. Я був дуже вражений, коли прийшли люди: «Ось вам нитки, вони нам не потрібні». Вони розмародерили аптеку. Взяли шовний матеріал, якісь розчини. І що з цим робити? Продати не можуть. Тому все це принесли в лікарню.
Плюс медсестри та санітарки на руїнах відділення позбирали розчини та перев'язувальний матеріал — те, що залишилось. До речі, у нас працював генератор, завдяки якому проводили стерилізацію й продовжував працювати оперблок.
Тепер про вихід. Це було дуже боляче. Але, з іншого боку, я вже зрозумів, що не можу прийняти ті реалії. Бо дехто з моїх знайомих перефарбувався. От просто клац, і все. Бачив, як дівчата вже у «денеерівців» на шиї висять.
До того ж у мене стан здоров'я дуже сильно похитнувся. Думаю, що переніс пневмонію на ногах. А пройти через активні бойові дії та потім якось незрозуміло загинути від хвороби не хотілося.
Про те, що я буду виходити, знали дві особи.
— Ви самі виходили чи з кимось?
— Сам. До того один раз намагався вийти. Але мене затримали «денеерівці».
Вихід був досить стихійний. У мене була картка «Фенікса» (це зв’язок в «ДНР») про всяк випадок. 5 квітня зателефонували мої знайомі, які мешкали в «ДНР»: «Женя, собираешь свои манатки и сегодня уходишь оттуда». Сказали про те, що до нас приїдуть якісь дуже важливі персони й що лікарню будуть підпорядковувати кацапам. Був досить здивований, що вони зателефонували.
Я тоді ночував на другому поверсі, а речі були на четвертому. Зібрав сумку. Колега запитав: «Вам каву зробити?» — «Так, зроби». Але так і не випив ту каву. Нікому нічого не сказав.
На двох входах у лікарню кацапи влаштували КПП, плюс вони по двору постійно ходили. Тобто все, як на великій зоні. Облога повна.
І от як вийти, щоб мене не помітили? Я знав, що ще один вихід був завалений. Там стояла шафа, її хтось відсунув. Пройшов через цю щілину. Був вдягнений у хірургічні штани та куртку. На той момент це була нормальна картина. Накинув капюшон на голову й пішов через лікарняний двір. Ніхто не зупинив.
До того дізнавався, що перший блокпост буде в районі ТРЦ «Порт City». Я його обійшов. До речі, якось до нас підійшов один «денеерівець»: «У вас тут в „Порт City“ есть крутой магазин Colin's. Там, говорят, джинсы классные». Коли почув це, подумав: Боже, звідки ти? Colin's звичайний бюджетний магазин. Там джинси купити, як кави випити.
Вийшов на дорогу, що йшла на Metro, а потім на Нікольське. Приєднався до колони, яка йшла отримувати гуманітарну допомогу або зарядити телефони. По інший бік дороги стояли «денеерівці» і деяких людей висмикували на огляд. Мене теж висмикнули. Забрали 20 хвилин мого життя.
Колона повернула на Metro, а я пішов далі. На блокпосту на Старий Крим стояло п’ять автомобілів і автобус. Мене ніхто не зупинив, хоча я чекав, коли мені скажуть: «Эй ты, иди сюда». Може, подумали, що я з цих машин. Біля шлагбаума стояв тип. Але в останній момент він чомусь розвернувся й пішов.
Читайте також: «Я не очікувала, що в нас стільки людей люблять Україну», — мешканка Херсона
Далі за цим блокпостом була автозаправка. Там якісь люди чекали на евакуаційний автобус. Через дві-три хвилини він приїхав. Таким чином я потрапив у Нікольське.
До цього мене інструктували: «Придешь на такий-то адрес. Скажешь, что от нас. Тебя там впустят». І так всю схему розписали. Тобто треба було сподіватися на взагалі незнайомих людей. У той же день мене вивезли на Білосарайську косу. Там я мав знайти якогось рибалку. Знав його ім’я та яка у нього машина. Знайшов. «Мне сказали, что вы можете вывезти меня в Бердянск». — «Например, могу. Где ты здесь живешь? Завтра в 6:45 приеду и тебя заберу».
Він довіз мене до Бердянська. Якщо до того на блокпостах були «денеерівці», огляд був поверхневий, питання формальні, то вже під Бердянськом стояли російські кадрові військові. Вони обшукували ретельно, і дуже багато було питань.
У Бердянську я застряг. Там евакуаційних автобусів не було. А маршрутчики не хотіли брати. «Парень, ничего личного. У тебя непонятная биография, нет ни детей, ни семьи. Ты вообще непонятно откуда явился. Поэтому иди отсюда». Лише один перевізник погодився відвезти за 300 доларів. Але сказав: «Я тебе ничего не гарантирую. Если будут проблемы на блокпостах, я тебя там оставлю». На щастя, ми змогли проїхати. Лише 8 квітня потрапив у Запоріжжя.
Коли доїхали до українських позицій, йшов дощ, небо було сіре. Побачив на броніках військових український прапор і нарешті видохнув: фух, я вдома. Це було таке полегшення.
— Не плакали?
— Ні. І в Маріуполі не плакав. Однак бачив, як дехто розклеївся й поплив. І плакали, і молилися, і прощалися з життям. Бо дуже сильно деморалізувало, коли кожен день значно гірший за попередній.
Другий момент. Ніщо не можна порівняти з авіанальотами. Росіяни почали активно використовувати авіацію з 13 березня. Це просто жах. От ви стоїте, дивитесь у вікно, бачите будинок. Потім чуєте, як реве двигун літака. Вони, до речі, літали на досить низьких висотах, що теж деморалізовувало сильно. Потім чуєте потужний вибух. Дивитесь — вже все, будинку немає.
В лікарні вікон майже не було. Ми отвори чим тільки не забивали. І фанерою, і дверми від шаф, і матрацами — все йшло в хід. І от ви пів дня щось там майструєте. Один авіанальот, бомба поруч впала — все, що набудували, знову повилітало.
Було дуже холодно. У мене руки були сині, пальці не слухалися. А ще ж руки постійно контактували з розчинами, бо треба якось все стерилізувати. В один день я з перев'язками сильно затягнув. Десь о 13-й годині сказав: «Все, більше не можу. Люди, щось я дуже втомився. Зараз перепочину хвилин десять. А потім треба буде піти допомогти в операційній».
У нас ніхто в палатах не лежав. Кинули матраци в коридорі. Там було безпечніше. Тільки ліг, мене покликав пацієнт: «Подивися, що у нас під вікнами робиться». Там стояв російський танк. Дуже цікава картина. Ми на танкіста дивимося зверху, а він зі свого люка — на нас. Кажу: «Мені це дуже не подобається». До речі, росіяни свої танки ставили за нашою лікарнею, бо вона досить велика, тому влучити в них було б складно. Лікарня була як щит для них.
І ось через три-чотири хвилини в лікарню влучило так, що підлога 24-ї палати на четвертому поверсі впала на третій поверх, де була нейрохірургія. Людей затиснуло між плитами. Якийсь чоловік був ще живий. Він кричав: «Я тут. Вытяните меня». Вручну цю плиту ніяк не зрушиш. І ти кажеш: «Почекай, зараз прийде підмога». При цьому розумієш, що ніякої підмоги не буде, що прогнозують мороз мінус 12. На ранок людина просто банально замерзла.
А коли в наше відділення влучили, я теж тоді намагався поспати. Почув хлопок, потім по коридору пішов стовп сірого диму і полум'я. Нічого взагалі не видно. Я тоді сказав: «Ох ні фіга собі». Тільки трошки іншими словами.
Потім почали пищати діти. Бо в паніці дорослі прямо по них пробивалися до сходів — туди, де є світло. Довелося волати: «Вы сейчас друг друга передавите! Давайте организованно и спокойно будем спускаться в подвал». До декого навіть застосував силу, щоб якось заспокоїти.
Що мене вбило — дехто в той момент мародерив. Коли ми лежачих пацієнтів на ношах спускали у підвал, в цей час люди пробивали дно. Я на все це дивився й думав: «Ну хоча б не так нахабно, навіщо ви це робите, вам настільки потрібен цей електрочайник з нашої ординаторської? Ви б допомогли, а потім би мародерили».
І мародерство кацапів бачив на власні очі. Вони брали все, що погано лежало. Якось з четвертого поверху спостерігав, як на територію станції переливання крові заїжджала їхня військова машина («Тайфун», здається, на шести колесах така) і кузов був повністю забитий матрацами та побутовою технікою. Уявляєте, наскільки люди там бідно живуть?
Щодо загальної картини в Маріуполі, чесно скажу про своє враження. Там було дуже багато дебілізму, зради, непрофесіоналізму й водночас самопожертви та героїзму. Там все функціонувало не завдяки, а попри. І все трималося на характері людей. Найголовніше, що у нас в країні є, це люди.
Пік у нашій гнійній хірургії, де я працював, стався 20 березня. Я якраз повернувся на роботу з дому. У багатьох почалися гнійно-септичні ускладнення. Саме тоді ампутації стали просто на потоці.
Як це було? Наприклад, медична евакуація з лікарні № 3. Там залишилися два травматологи, операційна сестра й анестезистка. Вони молодці, щось там робили, однак великі операції виконати не могли фізично, бо не було анестезіологічної служби. Тому була потрібна медична евакуація до нас. Пам'ятаю, як приїхав вантажний «ЗІЛ», його кузов був забитий пацієнтами. Мені сказали: «Занимайтесь».
І ми почали. Комусь накладали нові пов'язки, а комусь вже потрібна була ампутація. Десь о восьмій вечора у мене закінчився стерильний матеріал. І спина відпала. Реально. Залишилась одна жінка. Досить літня. Я подивився. Рука з гнійними затьоками на грудну стінку. Сказав: «Я вас візьму завтра». Бо нічим було оперувати. Для неї завтра так і не настало.
Іноді дійсно стояло питання вибору. В приймальне відділення поступив хлопець 27−28 років. Травматична ампутація нижніх кінцівок на рівні середньої третини гомілок. Його привезли брат і батько. Я прийшов, коли анестезіологи намагалися поставити йому підключичний катетер, ще щось. Потім у хлопця сталася зупинка серця. Почали його качати, вводити адреналін і т.д. По всіх канонах медицини ми мали його реанімувати 30 хвилин. Однак прийняли рішення припинити, бо бачили, що він все одно помер би. Чому так вчинили? Треба було робити вибір. Ми розуміли, що медикаментів у нас не дуже багато, сил теж. Цього ми вже не врятуємо. А зараз ще привезуть таких, як він. І у них має бути шанс. До речі, так і сталося. Через дві хвилини приїхав «бусик» і вивалив купу пацієнтів — рятуйте. Так що постійно треба було думати, як маю вчиняти.
— Як це взагалі можна витримати й не збожеволіти?
— Дуже відволікала робота.
До речі, у мене були пацієнти, які збожеволілі. У фільмі «20 днів в Маріуполі», який отримав «Оскар», кажуть, є кадри, як я перев'язую 27-річного військовослужбовця. Я цей фільм не дивився. Але думаю, що там ще лайтово все показали. Бо самий жах почався після заходу русні.
Так от, цей хлопець не розумів, що у нього немає ноги. У нього були фантомні болі. Він відчував свою нижню кінцівку. Якось попросив: «Підійми мене. Я піду». — «Ти не підеш». — «Як я не піду?» — «У тебе немає ноги». — «Та ладно. Що ти мені тут розказуєш?» Підняв ковдру, побачив, що там ампутація вище коліна. Кілька годин просидів на ліжку. А ввечері почав марити. Що він їхав кудись у потязі додому, що його жінка зустрічає. Він з цього стану так і не вийшов.
А вже тоді, коли у нас була русня, до мене підійшла одна з моїх колишніх пацієнток. Бере мене за руку: «Ой, мальчик, я тебя знаю». Я на неї дивлюся, а там повністю порожні очі.
Читайте також: «Ми були шоковані, коли побачили очі брата на фото з „Азовсталі“», — сестра легендарного офіцера-морпіха «Волини»
— Як у вас було з їжею?
— До 2 березня більш-менш. Ще працювали деякі магазини. Можна було щось купити. 27 лютого я вискочив в магазин поруч з лікарнею й закупився конкретно.
Плюс співробітники приносили продукти з дому. Обстріли переважно починалися в один і той же час. Вранці десь з шостої до восьмої не дуже сильно обстрілювали. Тому люди виходили. Наприклад, одна співробітниця принесла чотири кілограми замороженого м'яса.
Готували їжу в операційній, бо там стояв генератор. Тобто уявіть — оперуємо, а поруч їсти готуємо. Побачила б це санстанція.
Росіян взагалі не дуже сильно хвилювало, що ми будемо їсти. Якось, вже коли ми були в підвалі, до мене підійшов один «денеерівець». Сказав, що він з Петровського району Донецька. Трохи поговорили. Я був дуже сильно вражений, коли він через пів години приніс нам в імпровізованому казані пельмені. Ми порахували, що на кожну людину буде по п’ять штук.
Харчоблок контролювали «денеерівці». Ми розуміли, що там мають бути продукти. Хоч крупи якісь. Та і «денеерівці» розповідали, що щось є. А їсти ж хочеться. Треба було щось робити.
В лікарні була двохсотлітрова діжка спирту. Ми його розлили по флаконах. А ще «денеерівцям» був потрібен німесил. Я віддав їм кілька пакетів цього препарату й дві пляшки спирту. За це нам вони дозволили зайти на харчоблок.
Ми притягнули крупи, макарони, сухофрукти. Там же я знайшов на підлозі розморожені пельмені. Думаю, саме їх нам напередодні приносили. На той момент мене не дуже сильно парило, що вони лежали на підлозі й були вже схожі на кашу. Бо з харчуванням було дуже складно. До речі, коли наші виходили, передали нам два або три ящики печива «Буратіно». Я запам'ятав цей момент.
- А що з водою? Бо в лікарні ж без води ніяк.
— До 12 березня, ще коли була Україна, водоканал привозив два рази на добу. А після був просто тихий жах.
Якось росіяни привезли воду. В ній ми помітили сліди від олії. Потім у декого почалася діарея.
В Маріуполі була просто страшенна проблема з гігієною. Нормально руки не помиєш. Потім деякі настільки деградували, що справляли свої потреби прямо на сходах у лікарні. Я цього не міг зрозуміти. Так, у нас умови, як у середньовіччі. Але все одно давайте ж залишатися людьми.
Знаєте, на що я ще звернув увагу? Не треба багато часу, навіть не рік, не два, щоб людина деградувала. Все відбувалося досить швидко. По собі знаю. Я повернувся до цивільного життя у квітні. Мені було трохи дико саме від благ цивілізації. Просто в голові не вкладалося. От кілька днів тому ти, вибачте за подробиці й за прямоту, грубо кажучи, кущі обс… рав, ходив серед руїн, а тут нормальне життя. І у тебе культурний шок.
А ще я став більш зажатий. От спілкуєшся з людьми й постійно думаєш: «А немає тут ніякого підтексту, вони не намагаються якусь інформацію отримати?» Бо в Маріуполі була суцільна недовіра. Людей, яким міг довіряти, ставало дедалі менше.
Однак про воду. З’ясувалося, що можна помитися в трьох літрах води. У мене виходило.
Ми іноді ходили на джерело, що біля центру відпочинку «Аляска». Якось я простояв там три години. Просто кілометрова черга. Всі обвішані цими пляшками. Те, що в стороні лежить труп, нікого не парить. Пізніше ми пішли на інше джерело. От ми воду набираємо, а десь в метрах 150 від нас працює російський танк по дев’ятиповерхівці. І ви так спокійно думаєте: ну, працює й працює. Ваше життя взагалі тут нічого не варто. Зараз щось сюди прилетить — і все, для вас все закінчилось.
Читайте також: «Я плачу від любові до України. Від того, що ми з нею зробили», — російська журналістка Вікторія Івлєва
— Наведіть, будь ласка, приклади, коли людина залишається людиною, попри всі обставини.
— Люди допомагали один одному. Я деяких навіть не знав. А вони просто казали: «Зараз ми тобі допоможемо».
От як у мене з'явилася картка «Фенікса»? Приїхала одна дівчина, вона колись працювала у нас в лікарні. Я ніколи не знав, що в неї є брат. А виявилося, що він у «ДНР» якась високопоставлена особа. Я попросив: «Дивись, у нас тут жопа повна. Зможеш привезти нам поїсти? І картку „Фенікса“, щоб зв'язатися з ріднею». Через кілька днів вона привезла все. Причому багато. Тоді всі співробітники операційного блоку хоч з'їли щось нормальне. Воно їй треба було?
Я тоді нарешті зміг з «Фенікса» зателефонувати братові. І він мені все розповів, що і як. А я йому — про жах, який у нас відбувався.
Ми ж сиділи в інформаційному вакуумі. Нам розповідали, що Київ в оточенні, що Запоріжжя «звільнили». Якісь цивільні десь знайшли старий приймач, зробили антенну з дроту та вночі намагалися спіймати якусь українську хвилю. Однак слухали ми переважно росіян. Одного дня спіймали якесь німецьке радіо. Я запитав: «Хто знає німецьку? Перекладіть хто-небудь».
Якось до нас в лікарню приїхала нова «денеерівська» шишка. Він нас покликав на бесіду. Це було вже ввечері. Почав розповідати про велику непереможну росію, про її майбутнє й таке інше. А потім сказав фразу, яку я не забуду. «Запомните, ребята, вы нам очень сильно нужны. Вы прошли такое… Вы стрессоустойчивые, вы знаете, как надо организовывать работу. Вам не нужна эта война, но вы нужны этой войне. Так что давайте к нам. У вас будет такая система „бонус плюс“, что мама дорогая». І керівні посади обіцяли, й заробітну платню досить високу — 150 тисяч рублів. Мені сказали: «Ты станешь депутатом народного совета «ДНР». Думаю: «Дякую вам, все життя просто мріяв про таке». Деякі на це повелися. Зараз іноді дивлюся маріупольські новини. Минуло два роки, їх кацапи потихеньку почали прибирати з посад і ставити своїх.
— Де ви працюєте зараз?
— У тій же самій лікарні, але вона тепер в Києві. Вважається, що нашу лікарню евакуювали. Хоча фактично вона відкрилася з нуля на новому місці. Бо все обладнання залишилося в окупованому Маріуполі. І кадри не ті, які у нас були. Не все йшло та йде гладко, скажу чесно. Є певні організаційні обставини, багато бюрократії. Але ми якось вже втягнулися у столичну медицину. Я лікар-хірург, плюс є сумісні посади — лікар-ендоскопіст і лікар-хірург-онколог.
Щодо моєї біографії до Маріуполя, у 2007 році вступив до Донецького національного медичного університету. Коли у 2014-му почалися події в Донецьку, проходив інтернатуру та паралельно працював у відділенні реанімації лікарні № 4. Погляди у мене були проукраїнські, тому з деякими знайомими стався дуже серйозний конфлікт.
Після цього мене покидало по країні, так скажемо. Все не міг знайти своє місце. А у 2019 році запросили на роботу в Маріуполь. Планував залишатися там остаточно. Місто стабільно розвивалося, намічалася певна перспектива, вже набув досвіду. Думав: «Нарешті все, я тут зупинюся».
— Як сьогодні живе Маріуполь?
— Та ніяк. Іноді спілкуюся з тими, хто залишився, вони розповідають, як місто розбудовують. Хочеться сказати: у нас це все вже було, нічого такого росіяни вам не принесли. Спочатку людей відправили в кам'яний вік, потім повернули назад і все це тепер сприймається як досягнення.
Чесно скажу, Київ моя свідомість сприймає як тимчасовий етап у житті. Я б залюбки повернувся на Донбас, але саме на український. Дуже сильно на це сподіваюсь.
Раніше журналістка Надія Сухорукова розповідала «ФАКТАМ» про ад в заблокованому Маріуполі, про те, що їй довелося пережити.
На фото у заголовку: Євген Дубров (праворуч) під час операції