Життя родини Дронюків із села Рогиня, що на Прикарпатті, замість колись радісних та світлих днів перетворилось на безмежний біль та тугу. Й триває це все вже півтора роки. У їхньому будинку багато світлин та нагород їхнього сина та брата — Володимира Дронюка. В 2016 році він проходив строкову військову службу в місті Василькі́в на Київщині. Під час проходження підписав контракт зі Збройними силами України і звідти відправився на передову — виконував бойові завдання у зоні Антитерористичної операції. Після закінчення контракту боєць з позивним «Вуйко» повернувся додому і працював у військкоматі. Але робота в тилу була не для нього, тому Володимир знову підписав контракт за місяць до великої війни. Життя бійця обірвалось 5 лютого 2023 року поблизу Пречистівки на Донеччині… Він місяць не дожив до 30-річчя.
- Володимир — найстарший у родині, він няньчив молодших дітей — Сергія та Наталю, поки ми з чоловіком у важкі «дев'яності» заробляли копійку! Допомагав поратись по господарству. У 5 років сам корів гонив пасти на поле. Завжди спокійний, турботливий, врівноважений, готовий до допомоги — це про мого сина. Він дійсно обожнював все, що його оточувало — родину, село, природу, свою країну… Він мав так багато мрій, а росія їх обірвала, — розповідає «ФАКТАМ» матір героя Світлана. — Із вибором професії у Вови зовсім не було проблем, він змалку любив та піклувався про тварин. Тому закінчивши дев’ять класів, вступив до Кіцманського фахового коледжу та отримав диплом ветеринара.
Читайте також: Рік вважався безвісти зниклим: на війні загинув український телеоператор
В 2014 році в сім'ї Володимира народився син Артем. Він мріяв бути для нього прикладом справжнього чоловіка, весь вільний час проводив разом із сином. Але подружнє життя у пари не склалось, попри це Вова піклувався про первістка та кожну вільну хвилину проводив з ним.
Деякий час він працював водієм у Коломиї, після чого у 2016 році приступив до строкової служби у місті Васильків на Київщині. Під час її проходження Володимир підписав контракт зі Збройними Силами України. Невдовзі син вирушив у зону АТО, де виконував бойові завдання. Але подробицями не ділився, оберігав. Знаю, що в нього було кілька поранень… Бо коли помер чоловік і Вова приїхав на похорон тата, то тримався за пошкоджені ребра, на обличчі шви, але в подробиці не вдавався. Тільки повторював: «Все добре». Вже коли закінчився контракт, сину запропонували роботу ветлікаря або у військкоматі. Він вагався, але зрештою взявся працювати в Територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки в місті Городенка. Якось під час негоди син послизнувся і отримав важкий перелом, у ногу йому встановлювали пластини, він довго вчився заново ходити.
— Здавалося, що про армію забути можна…
— Так. Але за кілька місяців син покинув роботу, після пережитого він уже не міг бути вдома, в тилу… Казав, що повістки не роздаватиме. Тому знову повернувся на службу. В січні 2022 року був направлений до своєї частини. Служив син у 52-ій окремій механізованій бригаді у стрілецькому батальйоні. Знаю, що підрозділ вже був на той час сформований як прийшов Володя, і він був одним з наймолодших. Але разом з тим мав бойовий досвід. Тому швидко заслужив повагу та авторитет серед побратимів. Командування знало, що буде велика війна, тому бійців направили захищати кордони біля білорусі. Про це з нами не ділився. А потім почалась повномасштабна війна.
— Що розповідав вам про бої син?
- Так само нас оберігав. Від побратимів знаю, що були моменти, коли так боліла нога, що Володимир не міг пересуватись. Він ні разу не скаржився. Йшов завжди першим на завдання. А воював на Донеччині, де цілодобово пекло… У грудні 2022 року син просив командирів відпустити його на день народження до Артемчика, але не вийшло. А 5 лютого 2023 року під час бою з російськими окупантами поблизу населеного пункту Пречистівка Донецької області він загинув…
— Що сталось?
— За словами бійців, Володимир перебував у бліндажі та повинен був заступати на чергування. Відпочивав трохи. Поруч був побратим Петро. За пару хвилин вони мали йти міняти інших, але стався приліт зі сторони ворога. Сину потрапили уламки в голову, ліву сторону… Бійців присипало повністю, бо бліндаж був із дерев’яних колод. Поки тривала рятувальна операція, окупанти обстрілювали. Врятувати Володимира не вдалось…
Читайте також: «Майже в один місяць мати через рф втратила чоловіка та дочку»: трагічна історія родини Глиняних з Харківщини
— Чи мали ви материнське передчуття перед трагедією?
— За два дні до того я чула сина. Він сказав, що з ним все добре, запитав як там брат та сестра, просив набрати їх і дізнатися, як почуваються. І приснився мені наш місцевий священик. Я ще прокинулась і подумала — до чого б це… І так погано було, проблеми з тиском, боліла душа. В день, коли загинув Володимир, набрала його. Не відповів. А тоді чомусь подзвонила до військкомату, щось всередині підказало так вчинити. Слухавку підняв колега, з яким раніше працювали. Поцікавилась, чи не чули що за сина мого. І того ж дня вони мені у відповідь: «Ні, з Володею ми не говорили, але його вже нема». Більше я вже нічого не пам’ятаю. Я довго не могла повірити: ну як нема… Певно і досі живу з вірою, надією, що це страшний сон…
Після похорону з передової нам привезли собаку хаскі, яка була у Володимира на фронті. Цуценя сину подарувала дружина побратима. Бійці охрестили її — рядовий «Шеврон». Син розповідав, що собака був для нього найкращим другом, навіть коли не було тривог чи ознак обстрілів, чотирилапий передчував лихо і тікав, попереджаючи інших про небезпеку. Тепер пес, якому влітку було два роки, мешкає у нас в селі. Носить медальйон, ходить з нами на могилу Володимира і так само сумує за своїм господарем…
— Як переживаєте важку втрату?
- З кожним днем усе важче, бо час не лікує… Ось перед очима 11 його медалей за мужність та хоробрість в боях, грамоти, багато фото, все про нього нагадує. Мій син показав приклад справжнього патріота, приклад хоробрості та відваги, чесно і до кінця виконував свій обов`язок воїна і громадянина. Сподіваюсь, що держава відзначить його жертовність, ми зареєстрували петицію про надання йому «Героя України» посмертно. Підтримайте її, українці.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з лікарем-хірургом про жахи на початку окупації Маріуполя.