38-річний молодший сержант 4-ї танкової бригади Тарас Коваль провів у російському полоні 20 місяців — з 23 жовтня 2022 року до 25 червня 2024-го. Одразу після обміну передала йому прохання про інтерв'ю через його маму, мою однокурсницю. Лише днями вона зателефонувала і сказала, що Тарас готовий спілкуватися.
— Тарасе, як і де ви потрапили в полон?
— Це трапилося під Херсоном. 19 жовтня нам наказали зайняти дві посадки. Пізніше у другу посадку мали прийти бійці на зачистку.
Після того, як ми впоралися, дали команду вирушити у третю посадку. Проте за пів години наш танк підбили. Командири сказали, що нас евакуюватимуть. Але щось пішло не так. Ми (нас було вже шестеро, додався екіпаж другого підбитого танка) чотири дні чекали на допомогу. Але кацапи нас усіх виявили та взяли в полон.
Думаю, що нам пощастило, оскільки ставлення було нормальним. І воду дали, і цигарки, і сухпай. Мабуть, їм хтось наказав не чіпати нас.
Спочатку добу провели у підвалі у Новій Каховці, потім нас перевезли до Генічеська, де ми пробули п'ятнадцять днів. За їхніми словами, нас хотіли поміняти неофіційно (чи правда, не знаю), але цього теж не сталося.
Потім відвезли до Севастополя. Там ми близько трьох місяців просиділи у військовій частині. Нас допитували й ефесбешники, і якісь слідчі з інших структур. Здебільшого їх цікавило, щоб ми зізналися в обстрілах мирних міст. Пізніше, коли мене привели на перший допит (у мішку, одягненому на голову) вже на території росії й знову заявили: «Ми знаємо, що ти стріляв по цивільних», — я обурився: «Ви знущаєтесь? Нас у полон взяли у посадці. Моя техніка лише на десять кілометрів стріляє, до того ж вона погано працювала. Подивіться на мапі відстань до міста». Через тридцять секунд я вже лежав на підлозі на животі, руки в наручниках і заведені за спину, а зверху ще й боєць сидів.
У Криму до нас приходили представники Червоного Хреста, проте трималися на відстані. Тільки брали наші анкети, типа щоб підтвердити, що ми в полоні, привозили сигарети та книги. Звичайно, ми спілкувалися в присутності російських військових. Якщо щось не так скажеш, то в тебе будуть проблеми. Ще був якийсь дядько, який представився кримським журналістом.
Там нас також не чіпали. І їжа була, як у солдатів, і жили ми у звичайній казармі, яка була перегороджена ґратами на дві частини, де працювало опалення, навіть телевізор був. Тобто все було терпимо. Хоча на окупованих територіях є дуже жорсткі зони. У Оленівці, наприклад.
— Вам дозволяли зателефонувати додому?
— У Генічеську давали кілька разів дзвонити та у Севастополі двічі.
10 січня 2023 року нас переправили літаком із Сімферополя до росії. Казали, що везуть у тайгу: «Ви звідти нікуди не втечете». Ми опинилися у Камишині Волгоградської області. Я лише після обміну дізнався, що, виявляється, до вторгнення там було жіноче СІЗО. Ми припускали це, бо бачили на білизні назви жіночих загонів. Пізніше спілкувався з чоловіком, який сидів там до нас. Перед нашим приїздом вивезли звідти 400 полонених. Він потрапив у Каменськ-Шахтинський.
Читайте також: «Ніхто не виявляв під час війн більшої жорстокості та садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров
— Ви знаходились у Камишині весь час? Чи вас ще кудись перевозили?
— Слава Богу, тільки в Камишині. Тому що при кожному прибутті до СІЗО влаштовують так звана прийомка. Це коли вас проганяють через живий коридор, з двох боків стоять спецназівці із собаками, ще всяка шваль і кожен тебе штовхає, б'є, збиває з ніг, тицяє електрошокерами тощо. Тобто знущання по повній програмі.
— Мені один полонений розповідав, що у них під час «прийомки» жінки з медчастини підказували нелюдам, куди краще бити, щоб болючіше було.
— Було й таке. Коли нас завели в лазню, за ґратами сиділа якась курка і теж підгавкувала.
Потім нас фотографували, ставили ідіотські запитання на кшталт «який бойовий клич твого підрозділу?» Коли відповів, що в нас такого немає, що знаю лише одне — «танкісти не бігають», сказали: «Потім дізнаємось». Але більше не питали.
Нас після «прийомки» тижні три дуже добре пресували в лазні. Там немає відеокамер. Тобто можна робити все, що хочеш. Ось ти виходиш мокрий і голий, чуєш, що хтось зі спини підходить, і розумієш, що зараз почнеться. Обробка електрошокером у них звична річ. Вони чітко знали, в які точки тицяти. Коли отримав розряд по хребту, впав буквально за секунду від болю. Те саме і коли по геніталіях. Садизм у чистому вигляді.
Били практично щодня. Мені пощастило, що на допитах обійшлося без «тапіка». А пацанам дісталося.
— Скільки в цій колонії сиділа людей?
— Приблизно чотириста.
— Чим вас годували?
— Їжа нагадувала солдатську, але її було катастрофічно мало. Говорили, що до нашого приїзду якість була набагато гірша. У камері було одинадцять осіб. Десь за пів року поєднали дві камери, стало шістнадцять. Бувало, що на всіх давали лише чотири тарілки з їжею. Вівсянку — одну-дві ложки. Капусту не квашену, а з оцтом. Теж мізер. На людину четвертинку звичайного шматка хліба, у кращому разі половинку. Іноді хліб був із пліснявою.
І все це треба секунд за тридцять проковтнути. Потім встигнути помити тарілки та пошикуватися, щоб здати їх у віконце у двері.
— Вас залучали до якихось робіт? Підмітати подвір'я, наприклад?
— Ні. Понад рік навіть на прогулянки не водили. Ми взагалі нічого не робили, сиділи у камері постійно. Нею пересуватися дозволяли лише по одному. До туалету ходили по черзі. Спали з десятої вечора до шостої ранку. Серед ночі могли підняти під будь-яким приводом.
У коридорі над нашою 14 камерою не було відеоспостереження. Тому всіх виводили саме на те місце і там знущалися.
Взимку було дуже холодно. Наче й пластикові вікна, але то пакета не вистачає, то скло тріснуте. До того ж вони відчиняли навстіж вікна в камері і в коридорі, щоб нас протягло гарненько. А на тобі лише совдепівська білуха, яка раніше в армії була, тільки в них вона зеленувата, і їхня зеківська форма. На ногах берці — без шкарпеток, без шнурків і без устілок. Вночі ми мали лежати на спині, руки обов'язково на ковдрі. Тому що хтось колись вени собі порізав.
А 22 лютого 2023 року нам у камеру ще й газом пшикнули. Чи то «Терен 4», чи то «Черемуха». Просто заради приколу.
— Ви знаходились у постійному стресі, вас били та принижували. Які стосунки були між собою?
— Дуже сильно натягнуті. Здебільшого всі сварки виникали через їжу. Тому що її конкретно не вистачало. Були й сутички, і рукоприкладство. Якщо таке помічали, потім страждала щонайменше камера, у гіршому випадку весь поверх. Покаранням за будь-яку провину був позачерговий похід у лазню.
Медичне обслуговування ніяке. Якщо зуб заболить, не лікують, лише видаляють. Ми у Севастополі познайомилися з одним бійцем. На одному з перших «прийомок» його шокерами обробили так, що у нього стався інсульт. Плюс поранення раніше було. Він половину тіла не відчував. І їв, і пересувався з чиєюсь допомогою. Його підтримували лише пігулками. Лише десь місяців через чотирнадцять поставили кілька крапельниць, бо в нього періодично траплялися напади, схожі на епілепсію. Але сказали, що крапельниці такі дорогі, чи не всією росією збирали на них гроші.
У СІЗО процвітає туберкульоз. Були й летальні випадки.
Туди також приїжджали працівники Червоного Хреста. Перед візитом нас попередили: «Якщо хоч щось скажете, житимете ще гірше». Їх водили туди, де більш-менш нормальні умови. А нас загнали у куток, вони ставили запитання, а ми просто кивали. «Вам дають дзвонити?» — «Так, звичайно». Хоча насправді ні. Вони привезли нам шахи, книги та машинки для стрижки.
— Росіяни пропонували переходити на їхній бік?
— Так. Раз на три-чотири місяці питали: «Хочеш залишитися?»
— Що обіцяли?
— Нічого. Просто «залишайся у нас». Я категорично відмовлявся.
— Чи були ті, хто погоджувався?
— Я з такими не стикався. Вже тут розповіли, що там лишився хтось, бо має в Маріуполі рідню. І наче двоє людей відпустили. Наскільки правда, не знаю.
Читайте також: «Росіяни ненавидять вказаного їм ворога, але ще більше один одного», — Роман Безсмертний
— Як залишатися людьми в таких нелюдських умовах та ще й у незнанні, що відбувається в сім'ї, в Україні, на фронті?
— Нам таке розповідали… Що Зеленський кілька разів з України тікав і таке інше. Трохи рятували книжки. Мені допомагало і те, що був якийсь досвід.
Для мене війна розпочалася у 2014 році. До цього свого часу відслужив термінову службу. 2005-го демобілізувався молодшим сержантом. Військова спеціальність артилерист-ракетник. Потім працював будівельником у Кременчуці, де народився та виріс. Оскільки в той період замість зарплати ми часто чули «дякую», у 2012 році уклав контракт із ЗСУ. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді, яка зараз має назву «Холодний Яр». Був командиром БМ-21. Ми воювали неподалік Горлівки. Оскільки багато ворожих колон не доїхало туди, куди треба було, бойовики обіцяли за наші голови непогані гроші.
— Скільки?
— 30 тисяч доларів за навідника, 60 — за командира машини, за покійного комбата — 120.
Після Горлівки нас повернули до пункту постійної дислокації. Мій контракт закінчився у 2015 році. Намагався знову на будівництві попрацювати, в результаті не вийшло, 2019-го влаштувався в експедицію, розвозив товари.
Коли почалося вторгнення, зрозумів, що біда, але до ТРО не пішов. Не поділяв цю ідею. Поштовхом для ухвалення рішення став приліт до маріупольського пологового будинку. Пішов у військкомат: «Забирайте, мені набридло, що ви нічого не надсилаєте». Три місяці виносив їм мізки. У результаті 29 серпня мене мобілізували.
Спершу відправили під Житомир. Чомусь за здоров'ям не пройшов до 77-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ. Після курсу молодого бійця у Черкасах потрапив до 4-ї танкової бригади. Два тижні навчалися на полігоні на танках кататися, а потім поїхали на херсонський напрямок.
— Крім досвіду, у полоні утримувало на плаву і те, що я готувався, якщо чесно, до того, що, швидше за все, десь загину, — продовжує Тарас. — Ще мені помагав чорний гумор. Намагався таким чином людям настрій підняти, але не завжди це виходило. Не всі правильно розуміли мої жарти. Тому що в полон кожен за різних обставин потрапляв.
— Зриви у людей траплялися?
— Накривало, звісно. І крики були, і психози. Але до серйозних проявів не доходило.
— Що там було найстрашнішим?
— У лазню ходити. Щоразу йдеш і не знаєш, що може з тобою статися. Перед лазнею всі ходили в туалет по-великому. Ось настільки нервували.
Там три поверхи. Чотири рази на тиждень лазня. Або ви там кричите від болю, або слухаєте крики інших.
— Зрозуміло, що всі вони нелюди. А чи були серед них такі, хто до вас ставився хоч трішки м'якше? Ще один полонений розповідав, що його якось вертухай яблуком пригостив. Для нього це стало проявом просто якоїсь зашкалюючої доброти.
— Було кілька людей. Один спецназівець навіть маску знімав. Він до нас частенько приходив, спілкувався, іноді жартував.
Ще один охоронець жодного разу нічого не зробив нам поганого. Але якщо хтось накосячив, він просто скаржився спецназівцям і цього було достатньо. Якось він прийшов і запитав: «А що ми вам такого зробили? Чому ви на нас такі злі?» Йому ніхто нічого не відповів, тому що всі, вибачте за вираз, ох… їли.
Ось ви розповіли про яблуко. На одному допиті слідчий у цивільному, який теж, до речі, не ховав обличчя і мене не чіпав, дав мені аж цілий «Снікерс». Класичний метод батога та пряника. Я сидів у невеликій клітці навпроти нього, він мені ставив різні запитання. Розповів, як Ізраїль по сектору Газа лупнув, ще щось про їхню війну. А про нас сказав: «В Україні як в Україні». І все. Ми інформацію отримували, лише якщо хтось із них на допиті щось ляпне зайве. Потім місяцями перетравлювали почуте.
Решта завжди була в масках. І це при тому, що ми пересувалися тільки в зігнутому по пояс положенні — сходами, лазнею, до медиків, тобто скрізь. Ти вище їхніх колін не бачиш нічого.
Розповім історію, як одна людина змусила товаришів кацапів регулярно говорити «слава Україні».
— Яким чином?
— Нас змушували, коли ми йшли з медчастини, говорити «слава росії» та «велике спасибі російській медицині». А ця людина одного разу випадково сказала: «Слава Україні». Близько місяця його пресували за це. Коли били, казали: «Ну що? Слава Україні»? Він приходив у камеру і вихвалявся: «Сьогодні п'ять разів почув від них «слава Україні».
Читайте також: «Якщо ми програємо війну, Україна перетвориться на тотальну Бучу», — Елла Лібанова
— Обмін став для вас несподіванкою?
— Звісно. Коли через п'ять хвилин після відбою мене вивели з камери з матрацом і речами, подумав, що нас знову перетасовуватимуть. Вони часто практикували переведення на якийсь час в інші камери. Може, щоб ми не змовлялися про втечу. Але який сенс тікати, якщо в тебе сил немає ні на що? Навіть якщо вийде, не втечеш далеко. До мого міста тисяча кілометрів. Без документів на російській території? Я б у житті не дійшов.
Того вечора побачив ще трьох таких самих. Нам наказали залишити матраци й повели до лазні. Там переодягли, видали навіть шкарпетки (хоча мої шкарпетки вертухай замутив). На цей раз не били, але словами принижували.
Один знайшов у мене липучку з українським прапором, яка чіпляється на передпліччя фліски. Змусив її жувати.
— Як ви примудрилися її зберегти?
— Коли ми потрапили в полон, заштовхав цю липучку на саме дно невеликої кишеньки, в яку влазить лише ручка. Її не знайшли. Я вам скажу більше, у мене в берці півтори тисячі гривень лежали. Я ще в Севастополі скрутив гроші, загорнув їх у нижню обгортку з-під цигарок, розірвав по шву язичок у «Таланах» і сховав туди. Їх не намацали, у них просто не вистачило розуму пошукати там. Може, їм не сподобався запах моїх шкарпеток. Вже в Україні купив на заправці пацанам, з якими вийшов, цигарки та каву. Ті неабияк здивувалися: «Звідки в тебе гроші?»
У Севастополі у мене не знайшли ані паспорта, ані карток. Але я їм все віддав. Телефони, звичайно, ще в посадці забрали.
Перед виїздом із Камишина зняли на відео, що вони нас одягли, що нас ніхто не чіпав. Звичайна їхня показуха.
Потім посадили в автозак, наказали опустити голови та повезли. Звичайно, нічого не пояснили. Коли приїхали до якогось СІЗО, нас відвели до туалету. Потім прийшов полковник: «Хлопці, ви їдете на обмін. Якщо ще раз повернетеся сюди, то вам хана». Такі розмови ми й раніше чули.
При цьому в нашій камері сиділа людина, яка вже була в полоні, але вони про це не знали. Не знали й того, що я воював із 2014 року. Інакше, напевно, ми б з вами не спілкувалися. Мене не врятувало б нічого.
— Завжди думала, що у ФСБ знають біографію кожного мало не з дитячого садка.
— У Камишині основною інформацією для них були лише записи у військовому квитку. Хоча вони в курсі, наприклад, що мій тато живе у Новосибірську. «Адресу знаєш?» — «Гадки не маю. Не бачив його понад тридцять років». — «Хочеш його побачити?» — «Ні». — «Ми його знайдемо». — «Шукайте».
Загалом, катали нас дуже довго — цілу добу. Перед літаком видали сухпайки. Ми аж офігели. Спецназівці вже не приховували облич і навіть спілкувалися: «Пацани, все нормально».
Але коли підвезли до літака, знову заліпили очі скотчем: «Піднімете голову — отримайте шокерами». Скотч зняли вже у Брянській області на кордоні з Україною. Дали літрову пляшку води на весь автобус. Комусь не вистачило навіть ковток зробити.
Обмін мав пройти о третій годині дня, але все завершилося лише об одинадцятій ночі. До того ми дуже довго стояли біля кордону. Незрозуміло, що в них відбувалося. І представники ООН приходили зі своїми дурними запитаннями «вас б'ють чи не б'ють?», і ОБСЄ. Якісь товариші тинялися незрозумілі. Не раз подумав, що нас зараз повезуть назад.
Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метри за все, що вони наробили», — письменник Ян Валетов
— Що відчуває людина, для якої весь цей жах уже позаду?
— Не вірив у це до останнього, доки не вийшов з автобуса вже на нашій землі. Тоді знову закурив, хоча до цього кинув. Знаєте, я себе налаштовував на те, що років до сорока там сидітиму. Нещодавно дізнався, що одна дівчина провела у полоні шість років.
Коли їхали Сумщиною, дуже здивувало, що вздовж дороги стояли люди з прапорами. Їх було багато, у тому числі діти та люди похилого віку, хоча було дуже пізно. Вони давали нам воду, якісь ласощі, кричали «слава Україні», обіймали, коли заходили в автобус. Мені згодом дві дівчини розповіли, що місцеві жителі, коли відбуваються обміни, завжди виходять зустрічати автобуси. Це дуже здорово, правда.
Насамперед зателефонував мамі. Сказав, що нарешті я в Україні.
— Що з цих двадцяти місяців ніколи не зможете забути?
— Знущання у лазні. А ще людей, які там лишилися. У багатьох дуже погано зі здоров'ям.
— А у вас як?
— Є проблеми з серцем, зі спиною, із зубами, із сухожиллями, камінці в нирках, печінка збільшена. Сильно схуд. Я ніколи не був товстим. Моя звичайна вага 72−75 кілограмів. Коли нас зважували до СІЗО, було 59.
Натомість у полтавському військкоматі сказали, що я здоровий. Виявляється, мої проблеми зі спиною — це остеохондроз, із сухожиллями — через перевантаження. Написали, що я все це заробив на курсах молодого бійця та на полігоні. Тобто тортури взагалі ні до чого.
— Один хлопець вже тут розповів, що пройшов через вісімнадцять (!) СІЗО. З них чотири найжорсткіші, — продовжує Тарас. — Він увесь переламаний, перебитий, йому зуби напилком сточували. Тобто у мене все набагато легше було. Але він при цьому намагається допомогти родичам тих, хто в полоні, хоч щось дізнатися про них.
Я також цим займаюся. Почав відразу, як тільки мені дали телефон. Знайшов 28 людей та обдзвонив. Ми створили у месенджерах закриті групи, де обмінюємось інформацією. Для людей важлива будь-яка дрібниця. На жаль, при цьому з'ясувалося, що є деякі колишні полонені, в яких проблеми вже закінчилися, а проблеми інших їх не цікавлять.
Скажу ще про один дуже важливий момент. Багатьох не дочекалися дружини. Хлопці у полоні, а ті пішли жити до інших. Таке ставлення виморожує душу повністю. Сам я затятий холостяк. Тепер є сумніви, чи варто заводити сім'ю. Переживати за дружину і за дітей, а потім повернутися з полону і дізнатися, що вона кудись упетляла?
— Не всі такі. Бачила в лікарнях, як дівчатка сидять біля поранених чоловіків цілодобово.
— Дякувати Богові, що вони є.
— Повертатиметеся на фронт?
— Спочатку хотів. Тепер вже ні. Хочу стати військовим психологом та займатися волонтерством. Планую вчитися. Річ у тім, що часто психологи не готові до такої правди. У Кременчуці дівчинка, яка займалася зі мною, переривала мої розповіді: «Все, годі. Я більше не витримаю».
Читайте також: «Мрію після війни вступити до консерваторії», — боєць із позивним «Космос»