«Я буду сумувати за тобою все своє життя. Прости, що не вберегла. Залишились тільки спогади та нескінченний біль. Любитиму вічно», — такий щемливий допис присвятила своєму сину Людмила Орловська із села Калачківці, що на Хмельниччині. Вже понад два роки жінка кожного дня плаче, дивлячись на фото, де вони такі щасливі, обіймаються, усміхаються. Володимир Орловський служив у 214-му окремому спеціальному батальйоні OPFOR. Боронив Київщину, Донеччину, Миколаївщину… Життя 21-річного відважного захисника, який понад усе любив свою родину та країну, обірвалося влітку 2022 року в бою на Бахмутському напрямку.
— Досі здається, що це все страшний сон. Не віриться, що сина вже нема. Наче ходжу щодня на кладовище, бачу могилу, але в душі жевріє надія, що він повернеться. Знаю, що так у багатьох, хто втратив у цій клятій війні своїх дітей, — каже «ФАКТАМ» мати воїна Людмила. — Наша родина — звичайна, прості роботяги з села. Закохані у свою Україну, її чорноземи. Такими й виховували своїх двох синів та дочку. Володимир ще з дитинства марив військовою службою. Саме тому, закінчивши 9 класів, вступив до Кам'янець-Подільського військового ліцею з посиленою військовою підготовкою. Далі був факультет військової розвідки Одеської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Ми так пишалися здобутками сина! Він завжди мав патріотичні погляди, обожнював читати, особливо історичні книги. У нього було безліч друзів та жодного ворога, бо на сина просто неможливо було тримати образу. Щирий, турботливий та порядний — це все про мого сина. Він мав кохану дівчину, мріяв одружитись, та не судилося…
— Як син потрапив на війну та що відомо про бойові завдання, які виконував на передовій?
— У червні 2022 року мав бути випуск четвертого курсу, де навчався Володимир. Але почалась велика війна. Й син, не закінчивши навчання, виявив бажання воювати. Вирушив боронити Миколаїв. У березні 2022 року Володимир отримав звання лейтенанта, а вже за два місяці у складі 214-го окремого спецбатальйону OPFOR очолив розвідувальний підрозділ. Сину дали позивний «Фенікс». Він не казав мені правди, де він був, бо завжди оберігав, адже я хворію. Але знаю, що він був у Бучі, Ірпені, на Харківщині. Потім повинен був їхати на Запорізький напрямок, але щось там змінилося і він опинився на нульових позиціях під Бахмутом. Там творилось справжнє пекло! Але радію, що хоча б перед загибеллю Володимиру вдалося приїхати додому у коротку відпустку. 23 липня 2022 року син освідчився своїй дівчині, наступного дня охрестив племінника й після того знову на війну.
28 липня, у День святого Володимира, на передовій син відсвяткував свій 21-й рік народження. Якось на моє чергове запитання Володимиру про бої він коротко відповів: «Мамо, я так багато побачив горя». Тому більше не зачіпала цю тему.
— Що відомо про обставини загибелі Володимира?
— Останній раз він подзвонив до мене 6 серпня 2022 року о дванадцятій дня. Сказав: «У мене все добре. Мамо, я вас дуже люблю». А о сьомій годині вечора він загинув. Напередодні син встиг записати та відправити нам відеозвернення зі словами: «Зовсім незабаром ми висуваємось в район виконання завдання. Можливо, це моє крайнє, можливо, навіть і останнє відео. Тому запам’ятайте нас всіх такими гарними й щасливими, якими ми є сьогодні. Все буде Україна!» Останній бій сина відбувся біля села Кодема Бахмутського району.
Він загинув, прикриваючи відхід іншого підрозділу. Страшну звістку ми дізнались через два дні від командира сина.
Посмертно він нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Перед загибеллю волонтери з Львівщини мали надіслати підрозділу сина автомобіль, Володимир так чекав на її прибуття. Знаю, що волонтери готували машину завезти на фронт, але натомість привезли на похорон… Передали її побратиму сина — Андрію.
— Що дає вам сили жити далі?
— Важко жити без Володимира. Всі місяці сповнені тяжкого болю, сліз, відчаю. Життя спинилося, це тільки існування. Сини завжди були для мене радістю та надією. Але пташка не може летіти з одним крилом. Половина серця загинула, а друга половинка повинна жити заради другого сина. Друзі Володимира створили петицію, аби посмертно син отримав звання «Герой України». Це найменше, що ми можемо зробити заради його пам'яті.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію загиблого в бою неподалік Бахмуту на Донеччині бійця Івана Яника з Закарпаття. Заради сина мати щодня долає 180 км і стоїть на площі з його портретом.
Читайте також: «Коли опускали труну з братом, впала на коліна й закричала «Слава Україні!»: рятуючи побратимів, загинув Максим Сорока з Донеччини