За його плечима — бої на Донеччині та моторошні кадри зруйнованих сіл. Довгий час ветеран Олександр Ковальчук із Житомира відходив після пережитого на війні, в певній мірі був спустошеним, шукав сенс життя. І знайшов його — у дітях та їхніх усмішках. Вже близько двох місяців він працює у дитячому садочку і є єдиним ветераном-вихователем в Україні. Співрозмовник жартує, що не може дочекатись ранку, аби знову побачити своїх вихованців, обняти їх та дарувати тепло та турботу. А вони у відповідь теж обіймають, бо так само люблять свого вихователя «Сашка» як і він їх. Раніше «ФАКТИ» розповідали про наймолодшого заслуженого вчителя України Романа Романчука, який на уроках географії з учнями часто вивчає карти бойових дій.
- У 18 років після закінчення училища я влаштувався на свою першу роботу — офіціантом, після чого довгий час я працював барменом у одному з найкращих закладів міста. Створював свої фірмові коктейлі, які мали чимало поціновувачів, — розповідає «ФАКТАМ» Олександр. — Я обожнював свою професію, бо тут ти не лише строго виконуєш свої обов’язки, а й якоюсь мірою є психологом, слухаєш, в дечому підтримуєш людей. Свого часу був ще адміністратором та директором у кафе, але невдовзі зрозумів, що то не моє.
Читайте також: «Через 10 років я бачу себе на вершині Евересту»: ветеран про поранення й нове життя
— Строкову службу проходили?
— Ні, за станом здоров’я мене не взяли.
— Яким для вас було 24 лютого 2022 року? Чим займались у перші місяці великої війни?
- Прокинувся о п’ятій ранку від шуму. Зрозумів, що це не літак, бо раніше недалеко жив від аеродрому і з дитинства знався на звуках авіації. Тоді подзвонив мій товариш й повідомив, що росіяни напали, війна! Спросоння я кілька разів перепитував його, чи це правда. А потім вже відстежував новини, переживав. У перших рядах до війська не пішов, проте долучився до волонтерства. За містом допомагав зводити блокпости. Після отримання повістки жодної хвилини не вагався і на початку січня 2023 року вирушив на «учєбку». Перший час був на посаді повара у своїй бригаді, а далі вже служив стрільцем. Простими словами — піхота.
— А що готували на фронті для побратимів?
— Найулюбленіше — макарони по-флотськи, воїни часто просили цю страву, дуже подобалась їм. Борщі та супи — то класика. А якогось разу зумів на фронті стейки посмажити. Нам привезли великий шматок м'яса, прожилок майже не було. Таке воно гарне та чисте, що мені аж шкода стало його кидати до макаронів. Й на вечерю в той сонячний осінній день, бо на все життя він мені закарбувався, я насмажив побратимам стейків.
Читайте також: Подружжя створило виробництво безпілотників за гроші, зароблені на вишиванках: розпочати бізнес ветерану допоміг мільйон від держави
— Що вразило на передовій?
— Знаходилась наша бригада на Донеччині. Коли їхали на позиції і проїжджали села — вони практично всі в руїнах. Хіба кілька хат вціліло від російських обстрілів. Боляче було на це дивитись… Не приховуватиму, що на фронті важко. Був страх, бо ми ж не якісь там роботи. Під час служби я сильно захворів, довго лікувався. Через п’ять місяців військово-лікарська комісія визнала мене непридатним до військової служби. Після демобілізації я проходив курс лікування з психологом. Вирішив вдома допомагати ветеранам, родинам полеглих героїв. В Житомирі мене призначили заступником голови обласної «Української військової організації» по роботі з дошкільною молоддю. Очолює її Костянтин Чередник, який теж пройшов важкі бої на передовій. Ось наприкінці вересня провели перший фестиваль військового братерства «Люди-Титани», де житомирці могли поспілкуватися з ветеранами та військовими, оглянути їхню творчість і навчитися новим навичкам.
— А як ви з ветерана перекваліфікувались у вихователя?
- Так сталось, що керівництво садочку «Тато Фея» бійців та ветеранів часто запрошували в гості, адже багато воїнів замикаються в собі після пережитого. А спілкування з дітками дає шалений заряд енергії кожному з нас. Й одного дня почув, що цей садочок шукає вихователя. Я обожнюю проводити час із дітьми, і тут виникла думка: «Може це спробувати? Може б вийшло?» Сконтактували мене з адміністрацією, прийшов на співбесіду, поспілкувались. Звісно, мені відразу повідомили, що не знають, як воно буде, все залежить від того, як мене діти сприймуть. Наступного дня вийшов на роботу, вихованці, батьки та колектив чудово мене зустріли. Вони знали, що я військовий, їм розповіли. А на наступний день підписав трудову угоду. Чесно кажучи, я не очікував, що все так швидко станеться.
Читайте також: «Почуваюся, як перша жінка-космонавт»: історія єдиної в Україні водійки в компанії з міжміських пасажирських перевезень
— Раніше досвід роботи із дітьми мали?
— Допомагав у вихованні дитини колишньої дружини. А так завжди любив бавитись з малечею рідних, близьких, друзів. У нас з ними постійно була взаємна симпатія.
— Як все ж таки знайшли підхід до вихованців садочку?
- Розумію, що в мене нема освіти вихователя, але я роблю все інтуїтивно. Просто ділюсь з дітками емоціями добра, розуміння, любові. Просто віддаюсь їм, і вони відповідають взаємністю. Мені подобається, що у закладі, де я працюю, до кожного індивідуальний підхід, велика увага приділяється патріотичному вихованню. Й мені за честь бути тут. Мене робота з дітьми окриляє, на весь день гарантований прекрасний настрій. Помітив по собі, що краще став спати, це дійсно найкраща реабілітація. Чекаю ранку, щоби швидше бігти на роботу. Вірю, що досвід нашого садочку перейматимуть й інші, даючи шанс іншим ветеранам працювати із малечею.
Читайте також: Від освіти до працевлаштування: як заклади вищої освіти допомагають адаптуватися ветеранам, розповів Вадим Попко
— Мабуть вам як людині, яка пройшла війну і пішла боронити кожного з нас, боляче споглядати, що через російський терор наші діти змушені проводити частину свого дитинства в укриттях?
— Так. Ось днями готувались до заходу й прийшли побратими та подарували малечі трек на дві машинки. Ми взялись його складати. Зробили це за три підходи, бо постійно лунали сирени, й ми бігли в бомбосховище. Кожен з воїнів носить з собою обереги, зроблені дітками. Пригадую, як лікувався у Дніпрі, до нас вони часто приходили й одягали на руки жовто-сині браслети. Це так щемливо, повірте, кожен захисник цінує таку турботу.
— Про що мріє єдиний в країні ветеран-вихователь?
- Мої мрії такі ж як у кожного українця — перемога, мирне небо над нашою державою. Щоби всі бійці повернулись з боїв живими та здоровими. Щоби діти наші більше ніколи не знали горя війни й не проводили найкращі дні свого дитинства у підвалах через якусь недокраїну.
Раніше «ФАКТИ» писали про учасника російсько-української війни, який створив одну з найбільших гусячих ферм в Україні.