Війна забирає життя і військових, і цивільних українців, які іноді гинуть цілими родинами у рідних домівках. Те, що пережили Оксана Іванюк та її дочка Анастасія Болгова, могло б слугувати реальним сценарієм для фільму. Щоправда, він був би дуже сумним через велику кількість горя та сліз. У цій родині від початку війни дев'ятеро осіб пішли боронити країну, але троє повернулись додому «на щиті». Поховали бійців у різних містах і Оксана з донькою довго розмірковували як віддати їм шану. Зрештою, ініціювали встановлення стели пам'яті під назвою «І мертвим, і живим, і ненародженим».
- Здається, що за стільки часу виплакала всі сльози, але ні, при кожній згадці про наших рідних хочеться плакати. Від болю та туги, — розповідає «ФАКТАМ» Оксана Іванюк. — Ще у 2014 році служити у зону АТО пішов мій двоюрідний брат Володимир Перепилиця з Черкас. У 2016 році його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Брата потім зняли з військового обліку, тому що мав великі проблеми зі здоров'ям — у нього були перебиті сухожилля, у нозі уламки… Але 2022 року Володимир без вагань повернувся на фронт. Казав, що якщо не боронитиме, то окупанти підуть далі. Брат завжди наголошував, що росіяни ненавидять українців й хочуть нас знищити як націю. Він служив снайпером 81-ої окремої аеромобільної бригади. Під час боїв за Ізюм на Харківщині завдяки брату група снайперів залишилась на своїх позиціях та не втратила боєздатність. Володимир у своєму останньому бою встиг врятувати життя командиру роти і підірвати танк ворогів, коли він намагався підійти на небезпечну до українських воїнів відстань. 9 березня 2022 року обстрілом з «Граду» мого брата вбили російські війська. Поховали його у рідному місті, посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня.
Втрата Володимира Перепилиці, додає співрозмовниця, стала справжнім ударом для родини. Але через три місяці горе повернулося. Тепер загинув зять Оксани — 28-річний Валерій Болгов.
- Він сам з Миколаївської області. Закінчив Харківський університет повітряних сил імені Кожедуба. Познайомився з моєю донькою, коли їй було всього 15 років, йому — 20. Валерій відразу заявив, що любить Настю і зробить все, аби вона була щасливою. Він писав їй листи, надсилав малюнки, квіти, мріяв про трьох дітей. Валерій служив із 2015 року, — додає вона. - Він чудово розбирався у техніці та у картах, у 2017 році отримав відзнаку «Кращий командир зенітної установки ЗУ-23». У зятя був позивний «Хохол», бо він часто казав: «Хохли не тікають». У 2018 році Валерій та Настя одружились, стільки спільних планів було… Не судилося. Під час повномасштабної війни зять був командиром роти вогневої підтримки 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. За 10 днів до трагедії дочка їздила до коханого на фронт… Потім повернулась і ми встигли закрити збір для нього на дрон. Вже мали передати, але 10 червня 2022 року Валерій загинув в бою у районі села Богородичне на Донеччині. Бійці потрапили у засідку окупантів… Поховали ми зятя у рідному селі на Миколаївщині, там його мама, йому дали орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Анастасія вкрай болісно переносить цю втрату, каже, що наче їй відрізали крила, зруйнували життя.
Третьою втратою для Оксани Іванюк стала загибель коханого її рідної сестри. Сталось це знову через три місяці…
- Ці пекельні трійки наче переслідують нашу родину, — додає пані Оксана. — Ми всі так любили Сергія. Він був таким світлим, життєрадісним та турботливим! У березні 2022 року його призвали до армії. Так він став бійцем 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Сергій пишався тим, що служить, казав, що вірить, що Україна обов’язково переможе. Але 7 вересня 2022 року біля Пісків на Донеччині Сергій загинув у бою. До 33-річчя він не дожив менше тижня… Він спочиває у селі Верблюжка Кіровоградської області.
Попри важкі втрати та відчай, Оксана та Анастасія вирішили не опускати рук і підтримувати тих, хто досі виборює мирне небо.
- Зараз на війні мій чоловік, чоловік сестри, також воюють брат мого покійного зятя Валерія та двоє чоловіків його рідних сестер, — каже Оксана Іванюк. — Тому потрібно допомагати їм. Ми організували волонтерський рух, купуємо бійцям автівки, дрони, забезпечуємо продуктами, ліками та амуніцією. Мама моя плете маскувальні сітки та в’яже шкарпетки на фронт. Також влаштовуємо благодійні заходи, де збираємо кошти.
Нещодавно родина втілила ще одну мрію — ініціювали встановлення стели у рідній Богданівці на честь полеглих захисників.
- Наші загиблі рідні поховані у різних областях України, хотілось би якось об'єднати їх всіх та інших полеглих. Стелу назвали «І мертвим, і живим, і ненародженим». Мертвим — бо це про тих, кого нема, живі — це ті, хто щодня на фронті і це вже подвиг. А ненароджені — це наші діти, які через росію та її злочини вже не зможуть побачити світ. Бо кожен з рідних загиблих мріяв про дитину, — пояснює Оксана Іванюк. — Ковалі зі Знам’янки допомогли мені у втілення ідеї, макет зробив художник Сергій Романов. За всі роботи платили ми з власної кишені, бо самі так хотіли. А вже саму територію в центрі села допомогли привести до ладу староста та люди. На стелі ми написали слова мого зятя Валерія про те, що герої живі, доки жива пам'ять про них.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про незвичайне волонтерство пенсіонера з Полтавщини, який налагодив удома виробництво «товарів спецпризначення» для бійців ЗСУ.