«Люблячий син та брат, неймовірно позитивний друг, який вмів з посмішкою зустрічати труднощі життя», — так відгукуються рідні та близькі про 34-річного молодшого сержанта Анатолія Доманського із Івано-Франківська. Навесні 2023 року він без вагань став на захист України. Стояв на обороні територій Донецького напрямку. Пройшов прискорений навчальний курс підготовки у Великій Британії, де і здобув кваліфікацію бойового медика взводу. Після повернення з-за кордону відважний захисник у складі 35-ої окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського продовжив службу на Донеччині. Під час служби бойовим медиком він «витягнув з того світу» багатьох хлопців. За що і був представлений до нагороди «За врятовані життя», але, на жаль, не встиг її отримати.
Згодом батальйон перевели на Херсонщину, де форсуючи Дніпро, Анатолій з побратимами обороняли село Кринки, що на лівобережжі. Те, що пройшли там наші захисники, вартує фільму, адже це перебування під постійним вогнем ворога, вкрай складна географічно місцевість й разом з тим шалений героїзм. Кринки стали останнім місцем служби Анатолія, його життя обірвалось 21 квітня 2024 року внаслідок артилерійського обстрілу росіян, коли він рятував свого побратима… Вдома на захисника чекали батьки, сестра та племінники, яких він любив понад життя.
- Анатолій зростав дуже жвавим хлопчиком. Добрим, ввічливим та турботливим сином, братом. А ще він був справжнім патріотом України та дійсно мужнім воїном. Будучи навіть на війні піклувався про рідних, — із сльозами на очах розповіла «ФАКТАМ» сестра героя Валентина Кулиній. — Пригадую випадок, коли Анатолій повернувся з бойового завдання через пару днів після маминого дня народження, та одразу перетелефонував до неї, аби повідомити, що його поміняли. То найперше, що він зробив — привітав маму та попросив вибачення, що не зміг зробити це вчасно. Навіть під час виконання тяжких бойових завдань він знайшов час для того, щоб записати відеопривітання з днем народження племінниці, яка була для нього похресницею. Але, на жаль, ми його побачили після загибелі брата. Ось такий був наш Толік, таким він і залишиться в нашій пам’яті та наших серцях. На жаль, власної сім’ї він не встиг створити, хоча дуже про це мріяв.
Читайте також: «Я не прошу нагород, прошу лише людського ставлення», — мати бійця про його поневіряння після полону
На війну Анатолій Доманський потрапив по мобілізації, отримав повістку. Рідним про це нічого не сказав.
- Думав, що не мобілізують, бо мав вроджену ваду серця. На ВЛК надав усі необхідні документи, які це підтверджували. Але попри це, його направили на дообстеження, щоб переконатися в цьому. Після підтвердження даного діагнозу, брата все рівно визнали придатним та з ВЛК вже не відпустили навіть для того, щоб зібрати якісь речі, — додає співрозмовниця. — Першою про це дізналася я. Толік мені перетелефонував і повідомив всі деталі. Від цієї новини в мене аж ноги підкосилися. Як виявилось, в нього був уже був складений рюкзак на випадок, якщо його мобілізують. По телефону брат розказав, де заховав того рюкзака і попросив підвезти йому. Мамі цю новину я повідомила, коли прийшла за речами брата. Для неї це був шок, вона дуже довго плакала. Відмовляли Анатолія неодноразово. За станом здоров’я мами брат також мав можливість оформити документи за доглядом та звільнитися від служби. Але він відмовлявся від цього.
Боєць проходив службу у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. Бойовий шлях розпочався на Донеччині. Згодом Анатолій Доманський пройшов набір на навчання медиків у Великій Британії.
- Після того як брату запропонували це, він погодився, не вагаючись. Навчання тривало 6 тижнів. Хоча відношення до медицини у нього не було, попри все Толік здав всі екзамени, теорію та практику на відмінно. В результаті чого отримав кваліфікацію «Бойового медика взводу». Пам’ятаю, він нам з мамою подзвонив та сказав: «Ви уявляєте, мені дали бойового медика, ще й взводу». Він був дуже радий цьому. Після повернення з-за кордону, брат повторно здавали з хлопцями ще в Україні екзамени, де також все було на відмінно, за що і отримав звання молодшого сержанта. Про бої нічого не хотів розказувати, аби не засмучувати нас. Тільки знаю один випадок, як були ще у Донецькій області, і після штурму Анатолій трохи ліг в бліндажі відпочити, їм повідомили, що по них працює артилерія. В хлопців були секунди, щоб врятуватися. Толік сказав, що встиг тільки схопити зброю та медичний рюкзак, не встиг навіть взутися, біг босий.
Читайте також: «Освіти вихователя не маю, роблю все інтуїтивно»: єдиний в Україні ветеран-вихователь працює в дитсадочку Житомира
Невдовзі його батальйон перевели на оборону Херсонщини, де форсуючи Дніпро, бійці звільняли лівобережжя від окупантів. 13 грудня 2023 року брат отримав своє перше поранення уламками та контузію. Їхав на реабілітацію, і вночі по дорозі в нього зламався автомобіль за 500 кілометрів від дому. Дочекавшись ранку, брат написав мені, що не дзвонив, бо не знав чи я вже прокинулась, і попросив забрати його. Я його набрала і запитала чому одразу не зробив цього. А він відповів: «Не хотів будити». Навіть в такій ситуації Анатолій думав не про себе, свою втому і стан, а про мене. Був вдома тоді майже місяць. Цей місяць для нас, можна сказати, був найспокійніший. Хоча знали, що прийде день, і він знову поїде. Ми з мамою за цей час його просили, щоб скористався можливістю і оформив документи по догляду за мамою. Він погодився. Тоді ми зготували весь пакет, брат взяв все з собою. 21 січня 2024 року Толік повернувся до виконання своїх обов’язків, та обіцяв нам, що як тільки доїде, то відразу на КСП напише рапорт. Ми відпускали його з спокійною душею. Але, на жаль, в той вечір бачили його востаннє.
Коли 25 січня він нам зателефонував і повідомив, що їде на завдання, то сказав, що не написав рапорт, бо не може лишити хлопців. Що інші медики там вже довго і їм потрібна заміна. Казав, що їде тільки на 10 днів у Кринки на Херсонщину. Це була остання телефонна розмова мами з сином. Цих 10 днів розтягнулися на три пекельні місяці для нас і для нього також. До мене Толік дзвонив 14 лютого. Була місцевість, де з’явилась мережа, він з телефону побратима мене набрав сказати, що живий та здоровий, і що буде там ще довго.
Періодично до мене дзвонили хлопці, яких міняли, брат давав мій номер, щоб вони передали привіт та повідомили, що з ним все добре. Також до мами 8 березня дзвонив командир брата, Анатолій попросив від його імені привітати її зі святом, тому, що в нього самому зробити це не було можливості. Весь цей час ми з мамою щодня телефонували на гарячу лінію батальйону, щоб дізнатися, чи все гаразд з братом. Я долучилася до всіх можливих груп в соцмережах, підтримувала спілкування з родинами, в кого близькі також були у Кринках. 5 квітня на моє прохання нам записали голосове по рації від брата. Перші слова які він сказав були: «Привіт всім, я вас дуже сильно люблю», більше його голосу ми вже не почули. Щовечора ми лягали з надією, що зранку він подзвонить і скаже як завжди: «Я вийшов, мене поміняли». Не судилось…
Читайте також: Машинка для набивання гільз не витримує: пенсіонер з Полтавщини налагодив удома виробництво «товарів спецпризначення» для бійців ЗСУ
Про те, що Анатолій Доманський загинув, його сестра дізналась, коли була на роботі. Це було 25 квітня.
- В одній із груп у вайбері дружина військового написала: «Є інформація про „Емігранта“, відгукніться, хто питався». «Емігрант» це був позивний брата. Згодом в особисті повідомлення вона написала, що мій брат загинув на переправі. Про це вона дізналася в лікарні, коли була у свого чоловіка, від хлопців, яких привезли з пораненнями. Казала, що по коридорах тільки всі і говорили про «Емігранта», дуже плакали та казали, що коли гине медик, то це дуже велика втрата для всіх. Після цих слів в мене почалася істерика, словами цього стану не описати. Мені не хотілося в це вірити. Я не знала, що я маю робити, куди дзвонити і до кого, щоб мені сказали, що це не той «Емігрант», що з моїм братом все добре, і він живий та здоровий. І головне — як про це сказати мамі.
Я довго не наважувалася сказати їй про це, хотіла дочекатися ранку і тоді повідомити. Але материнське серце передчувало біду, в той час вона дзвонила до мене і питала, чи все добре, казала, що на душі в неї не спокійно, що якась тривога цілий день. Тому я вирішила все ж таки піти до неї та розказати цю трагічну новину. Після почутого серце мами розривалося від розпачу та болю, це був нестерпний крик душі. ЇЇ стан того вечора був дуже важкий, мені доводилось двічі викликати бригаду швидкої допомоги. Наступного дня мамі принесли сповіщення, яке підтвердило, що 21 квітня наш Анатолій загинув.
Читайте також: «Міг спокійно працювати фельдшером у лікарні»: рятуючи поранених, героїчно загинув 19-річний військовий медик з Харківщини
Поховали ми його на кладовищі села Вовчинець, що неподалік від нашого дому. Цю втрату ми переживаємо дуже важко. Щодня відвідуємо його могилку. Не можемо змиритися та прийняти той факт, що більше не побачимо та не почуємо його. На душі порожнеча, на серці — сильна туга за ним. Хочеться, щоб зранку братик подзвонив, розбудив і сказав, що це все просто страшний сон, що скоро війна закінчиться і він повернеться до дому.
Важко переживають втрату бійця і його побратими. Його командир Слава (просив не афішувати прізвища в цілях безпеки) розповів «ФАКТАМ», що Анатолій був дійсно кваліфікований бойовий медик.
- У Кринках йому неодноразово приходилось рятувати життя побратимів, а також довготривало іх підтримувати до моменту евакуації. Завдяки його зусиллям було евакуйовано багато поранених, про котрих казали, що вони вже не виживуть, — каже командир. — Так, одного дня, коли в позицію потрапив танковий снаряд, та уламком хлопцю перебило брюшну черевину, то Анатолій не розгубився. Він наче високо кваліфікований хірург провів операцію по збору органів назад та зшиття черевини, завдяки цьому вдалось стабілізувати хлопця та через три дні його евакуювати та передати лікарям. Були тяжкі випадки, коли Анатолій падав духом, але не лишав інших та підбадьорював. Багато його побратимів дякують йому за врятоване життя. На жаль, за весь довготривалий час, проведений у Кринках, Анатолій також отримував неодноразовоно поранення, але продовжував працювати з більш важкими пораненими. Під час евакуації Анатолій загинув, прикривши пораненого побратима від уламків. Він отримав смертельне поранення та віддав своє життя заради порятунку пораненого. Вічна слава герою…
Ще один побратим полеглого — Костянтин — пригадує Анатолія як завжди позитивну та світлу людину.
- Ніколи нікому не відмовляв. Завжди поводив себе гідно, з ним було приємно працювати. Одного разу відмовився від евакуації, бо не хотів лишати мене там самого. Наших хлопців тоді вже вивели, лишився я, він і ще двоє, які були на підстраховці на евакуацію. Дуже важко мені про це говорити, тому що багато пройшли разом складних моментів. Про службу з «Емігрантом» можна говорити багато та довго. Це дуже важка втрата для нас.
Читайте також: «Коли дізнались, що син зник безвісти, у його тата стався інсульт»: російські окупанти розстріляли військовополоненого Івана Григуса
Після загибелі Анатолія Доманського представили до нагороди «За мужність» ІІІ ступеня, він нагороджений відзнакою «За честь та звитягу» (посмертно) від міського голови Івано- Франківська. А нещодавно родина бійця зареєструвала петицію до глави держави, в якій просить присвоїти бойовому медику звання Героя України. Вони будуть вдячні всім за підтримку та підписи.
- Ініціатором створення петиції була я, — додає сестра воїна. — Тому що мій брат зробив героїчний вчинок. Ціною власного життя зберіг життя побратиму. І загалом, я вважаю, що звання Герой України заслуговує кожен військовий, який стоїть на захисті нашої Батьківщини, без створення петиції.
Раніше «ФАКТИ» писали про загибель на Донбасі лейтенанта спецпідрозділу «Омега» Віталія Гардта, який врятував життя сотням бійців.
Фото надала сестра полеглого воїна Валентина Кулиній