Тетяна Василівна Цимбал — легендарна дикторка і ведуча програм вітчизняного телебачення, педагог, академік Телевізійної академії України. Свій шлях на телебачення розпочала ще студенткою наприкінці 60-х років минулого століття. Народна артистка України. Нині викладає журналістику у Національному університеті біоресурсів та природокористування. Професорка. Нагороджена нагрудним знаком «Ветеран Національного телебачення України». Має двох дітей та п’ятьох онуків.
Друкуємо сповідь Тетяни Цимбал про перші дні війни та спустошений Київ, про єднання та віру в перемогу, про тимчасову евакуацію до Канади та повернення додому. А ще — про свою канадську родину, яка невпинно допомагає Україні з перших днів війни.
— Вечір 23 лютого 2024 року закарбувався в моїй пам'яті назавжди, — розповідає Тетяна Цимбал. — Я працювала на запису ток-шоу на телеканалі «Інтер». Серед гостей була моя давня знайома Дар’я Касьянова, програмна директорка організації «СОС Дитячі містечка Україна». Я звернула увагу на те, що Дар’я була якоюсь знервованою — раз по раз кудись телефонувала, постійно сама відповідала на дзвінки. Врешті, я не витримала й запитала її: «Дашо, що трапилося?» І вона коротко відповіла: «Ми вивозимо дітей з Маріуполя». Я тоді навіть уявити не могла, що це означає, не надала цьому значення. Лише згодом, коли вже розпочалася війна, зрозуміла, про що йшлося.
Наступного ранку, ще до світанку, мене розбудив телефонний дзвінок. Я страшенно хотіла спати, не відразу навіть прокинулась. Беру телефон, бачу, то зять із Канади. Перші слова, які чую, були: «Тетяно Василівно, війна». Я різко відповіла: «Андрію, не мороч мені голову, у нас тихо, а я дуже хочу спати». І тут раптом… пролунали вибухи. Спочатку не зрозуміла, що відбувається, навіть спіймала себе на думці, що то спросоння мені так почулося… На жаль, ні, не почулося. За першим вибухом пролунав другий. Потім третій… Ті вибухи й досі у моїй пам'яті.
- Перші дні війни в Києві були справжнім потрясінням, — каже Тетяна Василівна. — Але мене вразила не сама війна, як це не дивно, а люди — їхня стійкість, взаємодопомога, підтримка. Київ став одним організмом, де кожен підтримував і допомагав іншому. Мости були перекриті, транспорт не працював, магазини спорожніли. Зникли продукти, навіть хліб було важко знайти. А про бензин годі було й говорити.
Я мешкаю у самісінькому центрі Києва, але навіть там було безлюдно. Пам'ятаю, якось йшла абсолютно порожньою вулицею, коли з маленької крамнички вибіг хлопець, тримаючи в руках лаваш, і звернувся до мене: «Візьміть, ми щойно спекли, він ще теплий!». Навіть наші місцеві безхатьки розповідали, де можна знайти корм для тварин. Це було неймовірне єднання, такий собі сюр для звичайного життя, але дуже реальний для нас тоді.
— Київ у перші тижні війни він був моторошно порожнім, — згадує співрозмовниця. — Лише тиша, розрізана вибухами. Пам’ятаю, в мене закінчився хліб, і ми домовилися зустрітися з моїм давнім другом Борисом Куріциним, завлітом Театру імені Лесі Українки. Борис пообіцяв поділитися своїми запасами хліба. Телефонний зв'язок тоді був вкрай поганим, тож ми домовилися просто йти один одному назустріч, бо в порожньому місті неважко було перетнутися. Вийшла з дому — лютневе повітря різко вдарило в обличчя. Стою на площі Богдана Хмельницького, і переді мною — оголений Київ, немов на долоні. Чорні гілки дерев тягнуться в небо, пам’ятник Хмельницькому застиг у тиші, а золоті бані Софії Київської відсвічують на холодному сонці. І та тиша була не просто тишею, а відчуттям тривожного затишшя перед невідомим. Я подумала, що Богдан Хмельницький ніби сховав нас від цієї біди. Це було як момент перед великим боєм, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть.
— Ще один момент глибоко врізався в мою пам'ять, — продовжує Тетяна Цимбал. — На Майдані Незалежності є аптека, де працювала жінка з окупованого Севастополя. Після анексії Криму вона переїхала до Гостомеля. Але коли почалися воєнні дії, повернутися туди було неможливо. Тож вона зі своєю донькою та котом Вельветом жили прямо в приміщенні аптеки. Якось ми розговорилися, і я запитала, чи потрібна їм якась допомога.
Жінка зізналася, що вони з донькою шукають, де могли б… помити голову. Я запросила їх до себе додому. Спочатку вони соромилися, попросили лише душем скористатися, але згодом залишилися на деякий час пожити. І ці, зовсім незнайомі люди, швидко стали мені рідними. Ми разом готували їжу для хлопців на блокпосту, допомагали волонтерам, підтримували одне одного, як тільки могли.
Якось, пам’ятаю, по дорозі додому, вийшла з тролейбуса, і слідом за мною — незнайома жінка. Вона підійшла ближче і тихо сказала: «Перепрошую. Я просто хочу вам сказати, що ми вас пам'ятаємо». Ці слова були настільки зворушливими, що я відчула, як сльози підступили до горла. Тоді я зрозуміла, що на мить я стала для неї тією тонкою ниточкою, яка з'єднує те минуле, коли все було спокійно і зрозуміло, із цим теперішнім, коли так тривожно сьогодні і невідомо, що буде завтра.
Моя донька Ольга постійно телефонувала з Канади, де мешкала, переживала дуже. Вона наполягала, щоб я завжди йшла до метро під час повітряних тривог. Одного разу я таки пішла, але людей там було так багато, що я вирішила повернутися до своєї квартири. Сказала потім Олі, що мій будинок старий, йому понад сто років, стіни товсті й міцні. До того ж він розташований у так званому «святому трикутнику» Києва — між трьома архангелами: на Майдані, у Софійській брамі та у Михайлівському соборі. Так себе та її заспокоювала.
— Я не хотіла залишати Київ, — зізнається Тетяна Василівна. — Незважаючи на небезпеку, у своїй квартирі я відчувала себе абсолютно спокійно. Але діти наполягали, і мій зять Андрій прилетів з Канади за мною і за деякими іншими родичами. Виїжджали важко. Так, у Вінниці ми не встигли дістатися до готелю до початку комендантської години. І тоді зовсім незнайомий чоловік запросив нас переночувати у себе. Він приготував картоплю — найсмачнішу, яку я коли-небудь куштувала, — а також запросив сусідів. Ми всі сиділи за столом, спілкувалися, і складалося враження, що знаємо одне одного вже багато років. Наступною зупинкою був Івано-Франківськ. Місто було переповнене, біженці зі всієї країни шукали притулку. Нам пощастило — директор драматичного театру дозволив переночувати в гримерці та ще й нагодував нас.
У Канаді я не могла просто сидіти склавши руки. Моя подруга керувала волонтерським фондом, і я допомагала їй усіма можливими способами. Ми збирали гуманітарну допомогу, організовували благодійні заходи для підтримки України. Це давало відчуття причетності, хоча б на відстані. Коли Національний університет біоресурсів і природокористування відновив роботу, я повернулася до викладання та проводила онлайн-лекції з журналістики. Починати доводилося о третій ранку через різницю в часі, але це було справжнім щастям — знову відчувати себе потрібною і мати змогу працювати. Мої студенти підключалися звідусіль: хтось з окупованих територій, хтось із-за кордону. Пам'ятаю, одного разу студент так тихо відповідав, що я взагалі його не чула. Я попросила говорити голосніше, а він сказав: «У мене зараз друга година ночі, всі сплять». Обличчя студентів передавали втому й біль, вони рідко усміхалися, були пригнічені. Але ми разом знаходили сили рухатися вперед, підтримували одне одного.
— У Торонто в оточенні своїх рідних та нових знайомих я була огорнута любов'ю та турботою, — згадує співрозмовниця. — Але з кожним наступним днем все гостріше відчувала, що маю повернутися до Києва. Бо саме там моя душа, моє серце, моє коріння. І я повернулася. Намагаюся бути корисною вдома. Що ж до моїх рідних, то донька, зять і онуки як допомагали з перших днів війни Україні, так і продовжують це робити. І я пишаюся за це ними.
У Канаді найрідніші люди Тетяни Василівни Цимбал — донька Ольга, зять Андрій Лізогубенко і троє онуків: Микита, Дмитро та Маша — мешкають вже понад два десятиліття. Дмитро вже у шлюбі, має дружину Олександру. З початком війни вони розгорнули доволі масштабну, як для однієї родини, діяльність на підтримку України. Ольга за освітою психолог, але неабиякі успіхи має і в тенісі — навіть до збірної країни у своїй віковій категорії потрапила. Андрій працює у сфері IT, він інженер із програмного забезпечення.
— Ми почали допомагати ЗСУ буквально з перших днів війни, — ділиться спогадами Ольга. — Спочатку це були теплі речі. Командир бригади, яку ми підтримували, надсилав список найнеобхіднішого. Список той був, зазначу, величезним. Ми відправляли в бригаду берці, термобілизну, біноклі. Купували, упаковували в коробки, і з часом наша квартира перетворилася на справжній склад. Потім Андрій відвозив ці пакунки до посилкової компанії, яка, дізнавшись про адресата, запропонувала нам знижки. Згодом до справи долучилися й наші друзі та знайомі. Зрозуміло, що все робилося власними силами та за власний кошт, без будь-яких інших джерел фінансування. Але було то все щиро, від душі, бо ми знали, кому допомагаємо…
— Згодом спектр наших донатів розширився й на один із підрозділів тероборони, — додає Андрій. — Наближалося літо, й запити стосувалися переважно літнього одягу. Ми відправляли навіть спідню білизну, оскільки на фронті не було можливості прати речі, а потреби були величезні. Літнє взуття замінило зимові берці. У вересні ми зосередилися на підтримці військових на Харківському напрямку, яким були потрібні набори першої допомоги та комплекти для переливання крові.
У січні 2023 року ми відправляли ліхтарі та буржуйки до Бахмута і Краматорська. Коли рашистські терористи підірвали Каховську ГЕС, ми передавали ліки постраждалим людям, а також допомагали притулкам для тварин, куди останні були переправлені з постраждалих районів Херсонщини.
Ми розуміли масштаби трагедії як всієї України, так і для кожного українця. Тож не могли залишитися осторонь. Пам'ятаю одну історію з Херсонщини: у літнього чоловіка загинула вся родина, і у відчаї він хотів покінчити життя самогубством. Але його односелиця принесла покинутих тварин, які потребували догляду, і він почав піклуватися про них. Це дало йому сили жити далі та повернуло його до життя. Ми їм теж допомогли.
На жаль, поштова компанія невдовзі чомусь скасувала надані нею раніше знижки на пересилку донатів в Україну. Відтак вартість доставки стала вищою за самі речі, що відправлялися. Тому подружжя вирішило просто надсилати гроші друзям у Київ, мовляв, там, на місці, розберуться, що і для якого військового підрозділу насамперед потрібно придбати.
— Якось ми отримали пропозицію фінансово підтримати програму для людей з вадами зору, які постраждали під час війни, зокрема, й цивільних. Проєкту не вистачало коштів для запуску, тому ми долучилися і перерахували необхідну суму. Наш син Микита теж не залишався осторонь — він безкоштовно проводив онлайн-уроки англійської мови для дітей-переселенців, — розповідає Ольга.
Читайте також: «Батьки втратили все й змушені були тікати в невідомість»: зірка «Козаків» та «Батя» Олександр Мельник про життя під час великої війни
Також родина брала активну участь у благодійних концертах та акціях на підтримку України.
— У певний момент я відчув, що допомога українцям з боку канадців, та й не лише канадців, почала вщухати, і що потреба знову привернути увагу до війни в Україні стала нагальною, — ділиться спогадами Андрій. — Саме тоді дуже вчасно було організовано всесвітню акцію, серію мітингів та концертів з метою відновити таку увагу міжнародної спільноти. Ми були в США, там до акції приєдналося понад 50 міст, і ці заходи принесли результат — усе помітно зрушило з мертвої точки.
За словами Ольги, з шанувальниками «руZького міра», які мешкають у Канаді, вони припинили спілкування. Проте решта, хто залишився поруч, а серед них чимало представників різних національностей, допомагають Україні як тільки можуть.
— Один наш знайомий молдаванин летів до Польщі, і українці вмовили його взяти з собою бронежилети загальною вагою — уявіть тільки собі — 360 кг! Це був звичайний тариф на багаж, але йому вдалося провезти все без проблем, — пригадує Ольга.
Коли біженці почали прибувати до Канади, родина активно допомагала з розміщенням. Деякі люди жили у них по кілька місяців.
Також чимала кількість знайомих Ольги та Андрія, як, власне, і вони самі, взяли участь у масштабній кампанії проти показу в Торонто документального фільму «Росіяни на війні» ('Russians at War') російської пропагандистки Анастасії Трофімової, рупору кремлівського каналу Russia Today. Протестні акції та петиції закликали заборонити фільм. І хоча стрічку показали на Венеційському кінофестивалі, завдяки протестам її демонстрацію в Торонто обмежили. Після першого ж сеансу фільм зняли з програми.
— Ми допомагаємо і будемо допомагати й надалі, але завжди відчуваємо, що цього недостатньо, що треба робити ще більше, — каже Ольга. — Україна в наших серцях, це наша рідна земля, і ми віримо — перемога обов’язково настане.
Читайте також: «За 4 кілометри від нашого будинку зупинилися російські війська»: головна художниця Національної опери про страхи під час великої війни
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.