В Instagram на сторінці 35-річного киянина Олександра Чайки написано: «Акробат/Хореограф, який, обороняючи нашу рідну Неньку Україну, втратив кінцівку, але не втратив себе».
Олександр народився й виріс у Сквирі Київської області. Закінчив економічний факультет університету Григорія Сковороди у Переяславі. Пізніше здобув другу освіту — він викладач сучасної хореографії. 12 років працював тренером з акробатики для дітей. Планував присвятити цьому все життя…
6 квітня 2022 року на позиціях в Попасній Олександр отримав надважке поранення, через яке довелося ампутувати ногу. «Коли прокинувся після наркозу і прийшов до тями, усвідомив, що уже немає ноги… У голові, як картинки, промайнуло багато думок і одна з найперших — а як я тепер буду викладати, як же ті діти, які мені стали як рідні й в яких я вкладав кожен раз частинку себе? Бо тренерство, акробатика, спорт це не просто була робота для мене — це моє життя, моє натхнення. … Я взагалі ніколи не уявляв своє життя без стрибків, сальто, фляків, шпагатів і т.д. … Я планував зняти стільки крутих акробатично-танцювальних відео, а зараз це все уже в минулому».
Однак виявилося, що Олександр сильно помилявся. Попри те, що у нього дуже висока ампутація, він повернувся до улюбленої роботи, став героєм кліпу «Люди-Титани» групи Kozak System, бере участь в телевізійних програмах, плаває, опановує нові хобі, а головне — виховує разом з коханою дружиною синочка Марка.
— Олександр, у вашому «Фейсбуці» багато відео та фото з занять з дітьми до повномасштабного вторгнення і зараз. Вони майже однакові: учні задоволені тим, що в них щось виходить, ви — зосереджений і серйозний. Єдина різниця — тепер ви на протезі. Є теорія, що доленосні випробування нам даються для чогось. Напевно, часто думали про це?
— По-перше, я переоцінив своє життя. Зрозумів, що воно може бути занадто коротким. А жити я люблю, в мене багато мрій і бажань. Тому треба діяти, рухатись вперед, якщо дійсно хочу чогось добитися. По-друге, оскільки ще люблю підтримувати інших, вирішив, що буду допомагати адаптуватися тим військовим, в яких схожі історії, проходити всі етапи від ампутації до протезування. Щоб в них була людина, яка зможе їм підказати усі тонкощі й пояснити, з чим доведеться стикатися, і як цей процес полегшити. Мені телефонують кожного дня, крім того, раз або два на тиждень їжджу в лікарню.
— В жодному інтерв’ю ви про це не казали.
— А навіщо? Вважаю, що немає сенсу про це розповідати. Не хочу допомагати на публіку, як деякі. Приїхали — і одразу куча фотозвітів, що вони комусь завезли цукерки й поспілкувалися. Я роблю все від себе. Їжджу до тих хлопців, які самі звертаються, або їх рідних. Зараз з багатьма вже товаришую, з деякими ми вже майже найкращі друзі.
Один хлопець десь півтора року пролежав у Польщі. У нього повністю відбито коліно і було дуже багато інфекцій. Лікарі сказали, що ходити він навряд чи зможе. Можливо, щось з часом вигадають, але нога буде просто бовтатися. Він довго не наважувався її ампутувати, поки не побачив мене по телевізору. Зателефонував, ми поспілкувалися. Розповів, що його доньці сім рочків. Він повернувся до країни, ампутував ногу. Зараз приводить себе у фізичну форму. Я його вів від самого початку.
— Коли почалося вторгнення, ви з сестрою та своєю дівчиною виїхали у Львів. Однак 2 березня пішли у військкомат.
— Міг і не йти. Але мої аргументи були такими. На той момент я був неодружений, в мене не було власних діток. Але дуже багато учнів, братиків, сестричок, племінників. Хто, як не я, повинен їх захищати? Плюс в мене дві вищі освіти. Я розбираюся в бухгалтерії, в економічних питаннях, гарно володію комп’ютером. Також за плечима 13 років занять бойовими мистецтвами. Можливо, якісь мої навички стануть в пригоді.
— Як ваші рідні та кохана сприйняли такий вчинок? Будь-яка доросла людина розуміє, що це може бути квиток в один кінець.
— Я завжди сам вирішую, що мені робити. Рідним нічого не сказав. А Анюта була категорично проти.
Простояв в черзі дві доби. Було дуже холодно, а на мені короткі білі піжамні жіночі штанці у стразиках. Ми забули у потягу сумку, й мої речі поїхали назад в Київ. Всі в тій черзі думали, що я якийсь мажор. Потім вже в частині довго жартували на цю тему. Мабуть, і позивний був би «Мажор», якби не моє прізвище Чайка. Саме таким був і позивний.
Ми всі прийшли у військкомати добровільно. Нас ніхто не викрадав, як зараз, не примушував, повістку не вручав. Так вийшло, що мене одразу забрали на навчання. Я Анюту запевняв, що ніхто мене на фронт не відправить. Насправді й сам так думав. Бо нам сказали, що «вас заберуть на два тижні як резервістів, а потім поїдете по домівках і будете чекати подальших розпоряджень».
Військовій справі навчався з нуля, бо ніколи не тримав в руках зброю. Потрапив у 24-ту механізовану бригаду. Вже через місяць був на передовій на Луганщині. Спочатку нас відправили в Лисичанськ, а потім в Попасну.
— І от ви, суто цивільна людина, потрапили у справжнє пекло. Які були перші враження?
— Про війну часто згадувала бабуся. Її п'ять братів загинули на фронті.
У перші дні було таке відчуття, що це не насправді, що я якийсь кіноактор, який потрапив на зйомки якогось фільму. Бо у ХХІ столітті не може бути такого. Дійсно довелося серйозно адаптуватися. Намагався не допускати якихось негативних думок. Хоч, звичайно, усвідомлював, що можу не повернутися. Але ми з друзями (знайшов там дуже гарних друзів) дали обіцянку один одному: що б не трапилося, завжди триматися разом. Саме тому ми з Лисичанська вирушили в Попасну, бо одного товариша відправили туди раніше, ніж нас. Як тільки дізналися про це, викликалися на другу ходку їхати туди, щоб знайти його й бути поруч.
Поранення отримав 6 квітня. Це був черговий артобстріл наших позицій. Ми в такі моменти завжди лягаємо на підлогу в окопі. Коли все закінчилося, я встав на коліно. І тут раптом крізь землю пройшов різкий удар. Це був снаряд від танку. Коли стріляє танк, спочатку чуєш прихід, а потім вже вихід. Якби я почув вихід, мабуть, ліг би. Хоча, можливо, тоді б зовсім по-іншому все було. А так він влучив в мене, відкинув в іншу сторону і не підірвався. Я десь годину пролежав засипаний землею, лише голова виглядала. І вже почав прощатися з життям. В голові стільки думок. Я хотів велику сім’ю, створити власну студію, реалізувати себе, подорожувати по світу.
Потім подумав: а я ж свідомість не втрачаю. Почав гукати свого товариша (ми були вдвох) — чи з ним все гаразд. Він відповів. Однак побачив, що його сильно контузило, кров йшла з усіх отворів, у нього сильна паніка, він такий незібраний. Попросив його, щоб покликав допомогу, але він відмовлявся мене кидати. Довго умовляв, щоб він пішов. Нарешті він запитав: «Ти не будеш ображатись, якщо я піду?» — «Ні, це буде правильне рішення».
Він відправився до хлопців на базу. Постукав в паркан, вони відкрили, а він лежить на підлозі без тями. Вже потім я дізнався, що в нього було пробите коліно. В такому стані він взагалі не мав рухатись. Але все ж таки добіг. Він пам'ятав лише розмову зі мною, але забув, як подолав шлях. А він був не близький.
Прибігли хлопці. Оскільки той окоп був вузьким, розкопувати мене міг лише хтось один. Коли розкопали, почав відчувати різкий біль у правій ніжці і невеликий у лівій, половина сідниці була сильно посічена. У паховій частині були такі отвори, як ніби кишеньки, що можна було руку туди всунути. Права нога була повністю перебита й жахливо велика. Коли мене витягували, дуже хотілося кричати, однак крик могли почути орки. Тому затискав зубами свою кофту, щоб не підставляти товаришів. Моя проблема, каже дружина, що я більше думаю про когось, ніж про себе. На фронті були різні ситуації, але все одно жартував і підтримував інших. Бо інколи навіть дуже дорослі чоловіки не витримували цього пекла і плакали, коли щось було не так, або починали закриватися в собі.
— Ви дуже сильна людина. За це треба дякувати вашим батькам. Розкажіть про них.
— Мама звичайний продавець, а тато був електриком, але він помер у 2004 році. В нього була епілепсія і, на жаль, лікарі швидкої нічого не зробили для того, щоб врятувати йому життя. Дали укол і поїхали, хоча мали зібрати в лікарню. Йому було 34 роки.
Важко сказати, що мене хтось дійсно виховував. Оскільки нас в родині було троє, а я старший, довелося набагато раніше подорослішати. На жаль, батько не жив з нами, а вітчим їздив на заробітки за кордон, мама багато працювала, тому я часто залишався із маленькою сестричкою. Мені було тоді сім років, а їй ще й року не було. І мені доводилось вставати серед ночі, розігрівати пляшечку з їжею і доглядати за нею та братом.
— Але повертаємось до вашого поранення. Вас витягли. Що було далі?
— Довезли до місця нашого перебування, де штаб знаходився. Потім чекали автомобіль, щоб транспортувати мене. Я періодично втрачав свідомість. Завезли спочатку в лікарню Попасної, хоча там лікарів вже не було. Щось зробили й відправили до Лисичанська. Пам'ятаю, що запитували, чи є щось в кишенях. Все дістали, а потім повністю розрізали одяг. Вони намагалися врятувати ногу — поставили металевий каркас і наклали спиці, щоб зібрати кістки.
А тим часом Анюта, яка на той момент ще не була дружиною, активно шукала мене. Відправляючись на фронт, я спеціально залишив багато номерів на своїх сторінках в соцмережах, щоб в разі чого хтось міг додзвонитися до старших по званню. Колись хотів стати поліцейським, тому в мене є така риса — передбачати кілька кроків наперед. Можна сказати, що це теж врятувало мені життя.
Я Анюті сказав, що, якщо вранці не буде плюсика в повідомленні, значить зі мною щось трапилось. В той день плюсик не поставив, хоча був час, бо о дев’ятій заступив на чергування. Ба більше, коли виходив на позицію, вперше не взяв з собою телефон. Планував повернутися за дві годинки, думав, що він не потрібний. І якраз сталася така трагедія.
Аня вийшла на двох моїх друзів, які тоді очолювали управління СБУ Білої Церкви й Одеси. Вони скооперувалися й знайшли всі точки, де я знаходився.
Мене треба було терміново транспортувати в Дніпро, бо міг померти. Поранення сталося близько десятої години, а в лікарню імені Мечникова я потрапив на наступний день о п'ятій ранку, тобто майже доба минула. Почалася газова гангрена. Ніжка вже була повністю неживою.
Дорога від Лисичанська до Дніпра стала найстрашнішою для мене. Ми їхали без світла. Я відчував кожну вибоїну, кожен камінчик. Машина підскакувала, і ця металічна будова на нозі ворушилася. Оскільки мені ніякі знеболювальні не давали, був такий страшний біль, що хотілося кричати.
Благав двох товаришів, які супроводжували мене: «Якщо у вас є зброя, будь ласка, пристрельте мене». Тому що терпіти було просто неможливо. Тоді один поклав мою голову собі на коліна й почав гладити волосся, а другий гладив долоню лівої руки. Не знаю, від чого втратив свідомість — від болю чи від того, що мені стало якось легко і тепло.
Коли відкрили двері автомобіля у дворі лікарні Мечникова, почув розмову, що треба буде різати. Я ледве розмовляв, але заперечував: «Ні, не потрібно, я можу рухати ніжкою». Дивлюсь, а вона повністю чорна. Мені здавалося, що ніби дійсно нею рухаю, відчуваю її. Але то був фантомний біль.
Приходив до тями, коли мене на рентгени возили, коли просили, щоб сам підняв корпус. Але я вже був настільки знесилений, що навіть не розумів, навіщо лікарі мене будять. В результаті прокинувся вже без ноги.
Якийсь час знаходився на межі між життям та смертю. Мамі сказали, що дуже малі шанси на те, що я витримаю. Лікарі давали 10%-20%: «Якщо в нього сильне серце, то буде жити». Все залежало від мене.
Читайте також: «Один боєць п’ять разів отримав поранення, але повертався в бригаду. А на шостий раз загинув», — військовий медик
— Нова жахлива реальність стала випробуванням не лише для вас, а й для ваших близьких.
— Насправді найбільше за всіх мене підтримували друзі. Вони постійно приїжджали в лікарню.
Мама кілька тижнів була зі мною в реанімації, але вона не могла справитися з якимись певними емоціями. Приходила буквально на кілька хвилин — годувала, з чимось допомагала та йшла. Мені тоді взагалі було дуже важко когось бачити, тому що ледве міг говорити, а мама ще буває недочуває, і мене це сильно злило, було дуже неприємно. Я не міг контролювати емоції. В голові була каша. Вже потім попросив вибачення за якісь свої зриви.
Перший місяць в реанімації — це найжахливіший період для кожного ампутанта. Ти не знаєш, що буде далі. Друзі говорять: «Будеш бігати-стрибати», а лікарі: «Колісне крісло до кінця життя». Для людини, яка з дитинства займалася спортом, не пила, не курила й хотіла бути прикладом для інших, це було дуже прикро.
— Щодо Ані, я її тоді відштовхував, хоча в мене були почуття до неї, — продовжує Олександр. — Планував зробити їй пропозицію 20 березня — на річницю знайомства. Причому на тому місці, де ми познайомилися.
— Як це сталося, до речі? Розкажіть історію вашого кохання.
— Я тоді працював на кількох роботах, тому в мене майже не було вільного часу десь гуляти та з кимось знайомитися. На щастя, існують сайти знайомств. Хоча багато хто їх паплюжить, але саме там я знайшов Анюту. Ми зустрілися 20 березня 2021 року, через три дні після листування.
Якраз був карантин, кафе не працювали. Тому ми просто гуляли містом. Було прохолодно, пройшов пухнастий сніжок. А я такий герой — голі ноги й літні кросівки. Хотів справити враження.
— Судячи з усього, справили.
— Звісно. Враження більше було від спілкування, тому що в нас виявилося багато спільного, ми одразу відчули, що якось доповнили одне одного. Ми гуляли десять годин. Пройшлись від Хрещатику до арки Дружби народів, потім до колеса огляду на Подолі, звідти по набережній аж до жінки з мечем, я так її називаю. Ще встигли там подивитися, як запускають китайські повітряні кульки. Після чого повернулися назад на Хрещатик, де мали викликати таксі, але я не хотів прощатися і запропонував: «Якщо ти ще не втомилася, можу тебе провести до твого дому. Пройдемо, скільки витримаємо». І пішли ще до Дорогожичів пішки. Додому потрапив близько п'ятої години ранку.
— Швидко зрозуміли, що з Анею може вийти щось серйозне?
— Я вже на третій зустрічі запропонував, щоб ми називали себе дівчиною та хлопцем, якщо вона не проти. Це буквально два тижні пройшло. Потім карантин посилили. Було складно зустрічатися. Тому буквально через місяць ми з'їхалися. От зазвичай говорять, що локдаун людей розвів, а нас навпаки звів. Ми тоді працювали дистанційно. Якщо у нас була якась перерва на каву або ще щось, обов'язково проводили її разом — спілкувалися, сміялися, дуркували. Інколи пауза могла затягнутися.
— Як Аня себе поводила, коли це все сталося? Чи побачили в її очах страх та сумніви?
— На той момент вона знаходилася за кордоном, куди я відправив її зі Львова. Мені так було спокійніше.
Я не брав трубку, не відповідав на повідомлення. Коли мама казала, що дзвонить Аня, відмовлявся розмовляти. Одного разу вона записала відеоповідомлення, де все чітко роз’яснила. І порадила: «Якщо тобі щось не зрозуміло, прослухай ще кілька разів». Вона категорично наполягала, що буде зі мною, що готова до всього, що вона в мені вбачає саме того Сашу, з яким познайомилася, що ми поставимо найкращий протез і взагалі разом з усім справимося. Хоча усвідомлювала, що може бути важко.
Аня готова була зірватися й повернутися в Україну, але в Мечникова її просто б не пустили, оскільки вона не дружина. А коли я опинився у Вінниці, приїхала буквально через два дні і зранку до ночі була в лікарні зі мною. Ми знову ані на мить не розлучалися.
Знаєте, я часто спілкуюся з хлопцями. У багатьох сім’ї виїхали за кордон. Вони телефонували, висилали їм гроші, нібито все було нормально. А коли приїжджали туди у відпустку, щоб побачитися, виявлялося, що дружини вже з іншими чоловіками, не пускають в хату і не дають зустрітися з дітьми. Таких випадків, на жаль, чимало. Багатьох дружини просто використовували, бо у сім’ї пільги й все таке. І от у людини все рушиться просто на очах. Це дуже складно і сумно.
Читайте також: «Багатьох хлопців не дочекалися дружини», — боєць, який провів двадцять місяців у полоні
— А що за історія з операцією по YouTube?
— Ну, це не зовсім так. Після реанімації лікарі прийняли рішення відправити мене у Львів для подальшого лікування. Однак по дорозі відкрилася артеріальна кровотеча. У Вінниці мене зняли з поїзда й повезли у місцеву лікарню. Там був дуже класний лікар. Він попросив, щоб я не називав його ім’я та не давав контакти. Він настільки крутий. Навіть у неділю виходив на роботу. Запитав його якось: «Ви хоч колись відпочивайте?» — «А ти на фронті відпочивав?» — «Ні». — «От тобі й відповідь».
Йому років 50, високий, такий живчик. І дуже талановитий. У нього дійсно руки з того місця ростуть, як говорять. Річ у тім, що мене мали транспортувати в опіковий центр, щоб зробити пересадку шкіри. Але всі такі центри були перевантажені, там не було місць. Тобто не могли мене прийняти. А треба було діяти якомога швидше. І цей лікар сказав, що він сам все зробить. І зробив. Потім навіть похвалився: «Прямо як на відео вийшло». Що значить на відео? Думав, що може це якийсь жарт. Коли шкіра прижилася, все ж таки запитав: «А що за відео?» — «Я ж перший раз таку операцію робив. Тому до того дивився відео, як це правильно робиться». І показав мені ролик на YouTube.
Коли він скинув фото і відео моїх поранень в опіковий центр, там були вражені, що після пересадки шкіри 90% ран загоїлися: «В нас останні рази максимум виходило 45−47%. Молодець!»
— Лікарі прогнозували вам інвалідний візок, бо дуже висока ампутація. Яким чином вдалося протезуватися? Хто допоміг?
— Зараз, коли спілкуюся з рідними тих, у кого ампутації, попереджаю: «Старайтесь, щоб хлопці ні про що не думали. Їхня задача — бути на позитиві, ставити якісь нові цілі, якомога швидше вилікуватись і пройти реабілітацію. А ви поки займайтеся документами».
Анюта повністю взяла все на себе. Ще коли я знаходився в лікарні, почала активно стукати в усі двері. В Україні, на жаль, ніхто не хоче брати на протезування з такими важкими ампутаціями. Держава виділяла на три вузли меншу суму, ніж на два або один (зараз, здається, трошки підняли витрати). І протезні центри нічого на цьому не заробляли. Тому вони відмовлялися брати мене. Легше взяти хлопців, у яких немає ноги нижче коліна. Ти їм зараз поставиш протез, вони завтра вже можуть спокійно ходити. Потім треба просто періодично поправляти чашу, яку виготовити набагато легше, ніж мою. В моїй потрібно повністю все підлаштовувати під таз.
Крім того, мені не можна ані худнути, ані гладшати. Якщо схудну, буду провалюватися в чашу і сильно набивати кістки. Погладшаю — не зможу застібнути саму чашу. І також виникнуть проблеми — натирання та сильне здавлювання. Тому треба завжди тримати себе у формі й контролювати вагу. Хоча поїсти дуже люблю, а зараз рухаюсь менш активно, ніж раніше.
— Анюта писала також в різних соцмережах, щоб люди порадили когось, — розповідає Олександр. — І от один український актор (пам'ятаю лише ім’я Федір) скинув їй посилання на волонтерський фонд Future for Ukraine, який допомагає діткам з аутичним спектром, з синдромом Дауна, тобто з особливими потребами. Цей Федір написав, що в них гарні зв'язки: «Можливо, вони вам чимось допоможуть».
Анюта звернулася до них, однак, на жаль, вони не займалися ампутованими. Але їх настільки вразила моя історія, що я, викладач акробатики й хореографії, встав на захист Батьківщини й втратив кінцівку, що вони сказали: «Давайте так. Ми спробуємо щось знайти й допомогти вам, але обіцяти нічого не будемо».
Вони вийшли на протезний центр у Вашингтоні, який існує понад двадцять років. Американці погодились мене взяти. До речі, ми за океан вже летіли втрьох, бо Анюта була вагітна, але ми цього тоді не знали.
Працівники фонду були насторожені, оскільки ми поїхали по програмі U4U для біженців, бо мені не відкривали візу. Всі наші документи були оформлені на американців, які нас туди як би запросили й взяли повністю під опіку. Звичайно, люди переживали. А раптом ми після всього залишимося в Америці, кудись втечемо, щось накоїмо, а відповідальність буде на них?
Однак коли 27 вересня ми приїхали й вони побачили мене, сумнівів вже не було. Мені мали поставити спершу тимчасовий облегшений протез. Але коли я впевнено вийшов до лікарів на двох ліктьових милицях, власник цього центру Майк сказав: «Будемо тобі відразу ставити найкращий протез». Почали виготовляти чашу, потім була примірка. Коли вперше дозволили просто постояти на протезі, ви не уявляєте, який я був радий. Навіть якщо не зможу ходити, але вже можу стояти, рухати руками, ні на що не спиратися. Думав, що все одно с протезом навіть на милицях дострибаю, куди треба.
На другий день протез налаштували під мене, і я почав робити перші кроки. А оскільки все життя дуже швидко ходив, бо хотів повсюди встигнути, мій перший крок був дуже широкий. Майкл зауважив: «Сашо, спокійніше, цей протез не для бігу, а для ходьби. Для початку роби маленькі кроки».
Дуже швидко розібрався, як налаштовувати цей комп’ютеризований механізм. Хоч на той момент мені було дуже складно через те, що від удару снаряда моя права сторона була повністю оніміла. Навіть зараз, коли торкаюся, ще не зовсім відчуваю м'язову тканину у паховій частині, у тазі та в сідниці. Хоча прогрес є.
Вже на першому тижні користування протезом показував непогані результати й навіть на реабілітації ходив без милиць. Майкл сказав, що інші на таких протезах вчаться ходити пів року, а мені знадобився зовсім короткий час.
Зараз у мене вже другий протез. На ньому трошки інше коліно, воно класніше, хоча і важче. І взагалі воно не для мого рівня ампутації. Я в цьому році їздив ще раз в Америку, щоб мені підкоректували протез і замінили чашу. Бо, на жаль, в першій чаші вже не міг ходити, настільки були сильні болі та рани через натертості. Коли прибув до Америки, туди ще приїхали фахівці з німецького заводу, який виготовлює коліна для протезів. Вони привезли кілька зразків на тестування, і Майк запропонував мені протестувати їх. Мало того, що це була моя мрія — спробувати різні коліна і різні функції, так мені за це ще й заплатили. Що було приємно подвійно.
Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»
— Яка ціна цих протезів?
— На жаль, вони дуже дорого коштують. Перший протез разом з обслуговуванням, роботою, чашею та реабілітацією обійшовся в 100 тисяч доларів. Коліно, яке в мене зараз, оцінюють у 90 тисяч. Це без чаші та всього іншого.
— Тепер ви маєте періодично їздити в Штати, щоб коректувати механізм?
— Ні, насправді я вже навчився сам коректувати. Головна проблема саме з чашею. Вона дуже складна. Але, на щастя, ми вже достукалися до держави й найближчим часом в Києві відкриють філіал американського центра, в якому я протезувався. Я хотів допомагати там з реабілітацією. Але вони сказали, що у мене інші задачі — буду обличчям цього закладу.
Я дуже радий, що наші хлопці також зможуть отримати якісні протези, починаючи від чаш. Дуже велику роль грають саме вони. Багато хлопців з високою ампутацією, хто отримав такі протези, ламали ребра. Вони не можуть повноцінно рухатись і часто падають.
Можливо, ви бачили на моїй сторінці у «Фейсбуці» відео, де хлопчина робить сальто на одній нозі. Це мій товариш, якому я допоміг поїхати у Штати протезуватися (ми пізніше з ним перетнулися в Америці). Він перший раз прийшов до мене в такому розпачі. Ми з ним поспілкувалися. Я запитав: «Ти ж танцюрист, так?» — «Так». Він з самого дитинства займався народною хореографією. «А ти робив якісь акробатичні трюки?» — «Намагався, але не довів до кінця». І ми почали займатися.
В акробатиці, щоб подолати страх, є купа приладів. Наприклад, лонжі (це страхувальні мотузки, які прикріплюють до поясу). Виконати фляк, переворот вперед і назад допомагають м’якесенькі циліндрики. Завдяки їм діти краще розуміють, як само їхнє тіло здатне перевертатися в повітрі. Раніше гімнасти стрибали через козла. Тепер є надувні плюшки. Вони замінюють батут, можна стрибати на певну висоту. Також є спеціальні гумки, які укріпляють м’язи рук і спини й допомагають пропрацювати кожну частинку тіла. Є велика тумба, щоб можна було вистрибувати.
Тобто я обладнав зал таким чином, щоб полегшити виконання різноманітних акробатичних трюків, оскільки в мене є дітки різного віку і різної ваги. Беру з будь-якою конституцією тіла, бо хочу, щоб розвивалися всі. У багатьох тренерів відбір, вони не беруть, наприклад, дітей з зайвою вагою. А я ні — беру всіх, у мене індивідуальний підхід до кожної дитини, щоб вона займалася у своєму ритмі й без жодних психологічних навантажень. Я не хочу з них зробити суперспортсменів, оскільки знаю, що всі професіональні спортсмени психологічно нестабільні, до того ж їм доводиться багато чим жертвувати. Моя мета — навчити дітей відчувати й контролювати своє тіло. Щоб вони навіть у цей тяжкий час знайшли нове захоплення, яке їх відверне від того, що відбувається навколо. Часто батьки розказують: «Ми не очікували, що наша п’ятирічна дитина поводитиме себе, як доросла. Її не можна примусити щось зробити, однак вона робить все, що ви кажете. Сьогодні йти на акробатику, вона хвилюється: «Я не зробила домашнє завдання, яке задав Саша», і сідає на шпагат.
Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію»
— Ви неодноразово підкреслювали, що вас вразило ставлення американців до таких людей, як ви.
— Про це треба говорити, оскільки я хочу, щоб українці теж вчилися такого ставлення, й щоб наша держава щось для цього робила.
Таких, як я, вже дуже багато, і буде ще більше, на жаль. Це нові ми. Для нас важливі й підтримка, і щоб навколо все було пристосовано. В Америці, навіть якщо це перший поверх і всього три сходинки, тобто ти на колісному кріслі не зможеш заїхати, то буде ліфт, який тебе підійме. Є спеціальні кнопки, які двері перед тобою розкривають. Тобто все зроблено для того, щоб полегшити життя.
Там дуже цінять військових. Якщо навіть один військовий буде присутній на якомусь фестивалі й про це дізнаються, зупиниться все, його запросять до мікрофона або разом просто гучно подякують. Коли американці бачили на моєму пікселі український прапор, обіймали мене і дякували за мою роботу. Просто незнайомі люди на вулиці.
Розкажу про один випадок. На односторонній дорозі водій пікапа побачив мене на узбіччі, зупинився, відкрив вікно і почав дякувати за те, що ми робимо, що на це здатні лише сильні духом люди. Позаду всі сигналили, а він відмахувався і продовжував говорити. І це було дуже приємно.
У їхніх військових з такою ампутацією мінімальна пенсія чотири тисячі доларів. Їх забезпечують помешканням, де є все для повноцінного життя. В них багато пільг. Їхні діти можуть навчатися де захочуть, в будь-якому елітному закладі.
— Так само має бути й в нас.
— Мене якось запитали на телебаченні: «Як вам допомагає держава?» Відповів, що дала пенсію і не заважає жити. Це і вся допомога. Я ще досі не отримав всіх виплат. Півтора року звільнявся з лав ЗСУ через тяганину з документами. Ви не уявляєте, як нас кидають з одного кабінету в інший. Ніхто нічого не знає. Кажуть: «Йди туди». Приходиш. «Та ні, то там, де ти був».
Оголошували, що має бути один реєстр, щоб, куди б я не звернувся, надавали допомогу. Насправді баз кілька. Іноді, щоб дізнатися якусь інформацію, я об'їжджав, мабуть, більшу частину міста. І це ще з грудним дитям. Тому що дружина завжди була поруч. Бо я тоді не дуже сприймав інформацію. Складно було в перші дні.
— Немає слів. Соромно за нашу державу. Мене дуже вразили кілька відео, де ви плаваєте, займаєтеся серфінгом, стрибаєте на скакалці.
— Коли ми відпочивали за кордоном, бігав за сином по пляжу на одній ніжці (я і вдома переміщаюся так). Там часто чув «ви для нас приклад». Одна жіночка сказала: «Мій дідусь до того тільки сидів на березі. Як побачив вас, почав рухатись і навіть наважився заходити в воду».
Я дуже хочу виконати сальто назад і вперед самостійно. Але для цього треба зміцнити ліву ніжку. Ще є над чим попрацювати, оскільки на ній посттравматичний міозит і не з'єднані перебиті м'язи, бо неправильно прижились. Тому мені й казали, що не зможу ходити, бо при сильному навантаженні коліно просто вилетить.
Звичайно, стараюся берегти цю єдину ногу, але все одно продовжую активно рухатися. Чому почав завзято займатися різними видами спорту? Щоб показати хлопцям, що навколо нас дуже багато можливостей, що вони можуть все, головне, щоб було бажання, а пристосуватися можна. Зараз багато хороших людей, які роблять все для того, щоб полегшити нам життя. Наприклад, для мене хочуть зробити спеціальну дошку для серфінгу, де на правій стороні буде більша вага, щоб можна було краще тримати рівновагу.
— Як ваші учні ставляться до того, що в них трошки незвичайний тренер?
— Я дуже задоволений їхніми батьками, оскільки вони повністю пропрацьовують цю тему зі своїми дітками. Велика шана за це. Коли діти до мене приходять вперше, вони вже все знають. Єдине, що може їх цікавити, чому світиться лампочка, чому тут метал, а там не метал. Я їм дозволяю доторкнутися до протеза й відповідаю на всі запитання.
А от коли — на третій рік повномасштабної війни! — йду вулицею й чую: «Ой, мама, а що це в дяді за ніжка?», стає дуже сумно. Навіть якщо дітки спокійно реагують, а я з посмішкою кажу: «Якщо бажаєте, можу розповісти», починають нервувати мами: «Ні-ні, він все знає, ми самі розберемось». І така мармиза незадоволена, ніби я їм щось зробив. Або коли дітям говорять: «Не запитуй і не дивися, так не можна, це некрасиво». А чому це некрасиво? Звідки ти знаєш, що це некрасиво? Хто це вирішує? Як дитина дізнається, не запитуючи?
— Вас ображає таке ставлення?
— Ні. Просто хочу, щоб батьки більше розповідали дітям про такі проблеми.
Можливо, люди бояться з нами спілкуватися. Наприклад, жінка знайшла мене в соцмережі: «Олександр, вчора я вас бачила в метро. Вибачте, хотіла підійти, допомогти з сумкою, однак засоромилась і не наважилась запитати». Уявіть, як цю людину картала оця думка, що вона не підійшла й не запитала. Але ж вона думала про це, знайшла мене й все-таки вибачилась та поспілкувалася зі мною хоча б так.
Тому постійно повторюю: якщо у вас є бажання допомогти або поспілкуватися, підійдіть, запропонуйте свою допомогу, а погодитись чи ні, людина сама вирішить. Але в будь-якому випадку дуже приємно, що тебе помітили. Це не показує, що ти якийсь слабкий.
Суть в тому, щоб ми були видимі, щоб нас сприймали як звичайних людей. Без жалості, докорів сумління чи ще чогось. Так, я був на фронті, однак я нікого не примушую туди йти, хоча розумію, що скоро може статися, що країну нікому буде обороняти. При цьому я б не хотів, щоб звичайні хлопці, які навіть зброю не тримали в руках, пройшли через те, через що ми там проходили. Де зараз військові, які вчилися цієї справи? Оце запитання виникає у всіх. А їх багато. Або сидять в штабах, або не зрозуміло де. А простих хлопців, які намагаються якось реалізувати себе, можуть призвати.
— У будь-якої людини є хвилини слабкості. Часто жалієте себе?
— Ні. Мені моментами складно. Не всі розуміють, що на заняттях я терплю шалений біль. Тому що протез за сім годин роботи мені натирає настільки, що тяжко стояти. Але все одно я посміхаюся.
Я в залах залишаю милиці. Якщо стає сильно боляче і вже протез ледве переставляю через такий біль, йду додому на них.
Але я дуже радий, що залишився живим, що дав життя своєму синочку. Марку півтора року. Він скоро буде трюки виконувати. Спочатку робив стійку на голові — вставав на голову, прибирав ручки й намагався ніжки відірвати від підлоги. Тепер навчився перекидатися без допомоги рук. Я раз показав, він запам'ятав.
— Ну, з таким татом це не дивно. Зрозуміло, що це щастя і ще одна мотивація рухатися вперед, однак і серйозне фізичне навантаження. Вам важко з синочком?
— На щастя, він мене слухається. Якщо кажу зупинитися, він зупиняється. Зараз він вже більш свідомий. А для прогулянок я купив спеціальний ремінець, який надіваю йому на грудну клітку, і подекуди його трошки пригальмовую таким чином, що йому, звісно, не дуже подобається. Але, на жаль, це єдиний вихід, тому що дійсно на протезі сильно не побігаю.
— У вас дуже багато планів. Паралімпіада не входить в них?
— Не люблю змагання. Як змагатися з хлопцями, які теж покалічені? Якщо змагатись, то зі здоровими людьми й доводити, що ми можемо бути набагато сильнішими, ніж ті, хто має руки та ноги. З такими я готовий змагатися. А з такими, як я, совість не дозволяє. Бо я по всім критеріям фізично краще загартований, ніж та людина, яка раніше взагалі не займалася спортом, а зараз знайшла таке захоплення. Тому хочу, щоб спортом займались ті, кому дійсно це потрібно, в яких є мотивація.
Я мотивуюся викладанням. Це справа мого життя.
В мене є три основні мрії. По-перше, мати трьох діток. Але дружина каже, що ще одного — і все.
По-друге, розвинути нашу студію таким чином, щоб там працювали викладачами військові, які також втратили кінцівки. Серед них багато тих, хто викладав до повномасштабної війни. Хотів би дати їм роботу. Зробити як би родинний бізнес саме з ними. Щоб їм подобалося працювати з дітками в різних напрямках. Щоб ці сильні й вольові люди, які не втратили себе попри те, через що пройшли, могли передати дітям якісь свої знання. Це дуже цінно. Буває, що здорові люди просто сидять в домівках й не знають, чим себе зайняти, ледь справа до суїциду не доходить. А тут люди без ніг, без рук, які прагнуть жити й добиватись гарних результатів. Тому хотів би їх об'єднати.
По-третє, подорожувати зі своєю родиною. Я мріяв з дитинства, що, коли в мене буде сім’я, обійду кожен куточок світу. Хотів би це реалізувати.
— Щиро вам цього бажаю. Ви пройшли через жахливі випробування і зберегли себе як особистість. Ви приклад незламності й мужності. Розповідати вам про втомленість і виснаженість просто соромно. Однак дайте пораду, як не зійти з розуму, коли навколо стільки горя.
— По-перше, вірити в краще. По-друге, ставити якісь реальні цілі і йти до них. По-третє, цінувати те, що ви живі, що поряд рідні люди, що у вас є робота. Тобто треба дивитися на все з кращої сторони.
На жаль, багато людей не відчувають цю війну. Коли я приїхав з фронту, для мене було дико, що люди гуляють по Києву, дітки граються на вулиці. Мабуть, ще місяць переконував себе, що просто опинився не в той час і не в тому місці.
— 3 лютого 2023 року ви написали у «Фейсбуці»: «Повернення до повноцінного життя! Нехай не такий, як всі, але точно не гірший. Немає нічого неможливого, коли ставиш перед собою цілі й попри незручності твого нового тіла ти адаптуєшся і вибудовуєш все під себе». Ви дуже світла людина. Ваша розповідь реально надихає. Не кажу вже про відео та фото.
— Саме таку ціль я й поставив — надихати людей і власним прикладом показувати, що життя продовжується і що ми можемо набагато більше. Звичайно, хочеться після нашої Перемоги змінити в країні багато чого. В першу чергу ставлення до військових, особливо до ампутованих. І щоб люди нас не лякалися, не цуралися й не відводили погляд. Знаєте, яке найжахливіше місце для ампутованого? Це метро.
— Через сходинки на ескалаторі?
— Ні, справа не в них. А в ставленні людей. Нас просто ніхто не помічає. От ти стоїш перший при вході в вагон, а тебе збивають з ніг, щоб обігнати. Ти сідаєш. Побачивши якусь бабусю, кладеш долоньку на сидіння, щоб тримати для неї місце, а молода дівчина нахабно сідає на твою руку. Дуже багато таких нюансів. Тому дійсно хотілося б, щоб люди відкрили очі і якось реально помінялися.
Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов