Як тільки він дізнався про повномасштабне російське вторгнення в Україну, одразу повернувся додому з Франції та пішов до військкомату, щоб у лавах ЗСУ боронити рідну країну. Сержант Владислав Терентяк з Діброви, що у Чернівецькій області, з квітня 2022 року сміливо воював з окупантами. За життя воїна з позивним «Румин» нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Але отримати його він так і не встиг, адже взимку 2022 року загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. У захисника залишились батьки, сестра з родиною та дівчина.
— У грудні буде вже два роки, як Владислава нема, але з кожним днем стає все важче. Ось ділюсь з вами спогадами, а біль та сльози душать, — розповідає «ФАКТАМ» мати бійця Марія Терентяк. — Ви б знали, якою щасливою я була, маючи такого сина! Золотого! А тепер у серці пустка.
Владислав з дитинства захоплювався гирьовим спортом, брав участь у змаганнях та посідав призові місця. Був противником шкідливих звичок. Син закінчив місцеву школу, потім навчався в обласному центрі у ПТУ, отримав фах автослюсаря. Далі проходив строкову військову службу у Збройних силах України, там теж виступав на змаганнях і посідав призові місця. Після демобілізації Влад вирушив до Чехії на заробітки, займався будівництвом мостів. Фізично важка робота, але син не скаржився. Він казав, що хоче нам допомогти, зробити вдома ремонт, купити собі позашляховик BMW X5. Потім Владислав повернувся додому, десь місяць попрацював у Чернівцях і в листопаді 2021 року вирушив до Франції на роботу. Але недовго там пробув, бо почалась велика війна. Пам’ятаю, як подзвонив нам, бо дуже переживав за нас, казав, що повернеться додому. Я благала його залишитись. Мовляв, пройде місяць і може все змінитися. Але через три дні Влад уже був в Україні, поки інші, навпаки, звідси тікали. Зокрема, й чоловіки. Пробув до кінця березня з нами, про війну навіть не згадував. Єдине, що наголошував: багато його друзів вже на фронті… Потім Влад заявив, що місяць минув і він їде до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Своє рішення син обґрунтував тим, що йому боляче дивитись, як вбивають людей, російські нелюди ґвалтують жінок.
У квітні 2022 року Владислав Терентяк вже був у Львові, де пройшов відповідне навчання. Далі його відправили на додатковий вишкіл до Києва. Невдовзі він став бійцем 214-го Окремого спеціального батальйону OPFOR. Отримав посаду командира взводу механізованого відділення. З 9 липня Терентяк воював на Харківщині. За відмінну службу буковинця нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Як розповів «ФАКТАМ» командир воїна Павло Ангельський, «Румин» завжди йшов першим. При цьому воював не зі звіриною жадобою до крові, а через любов до своєї держави та родини.
— Коли я дізнався, що Владислав приїхав з-за кордону, щоб боронити країну, зрозумів, наскільки це вмотивована людина. Додам, що у нашому другому взводі були й хлопці з Австрії, Польщі та інших країн. Всі були боєздатні, сміливі, дійсно найкращі, — додає Павло. — Влад заслужено мав авторитет серед особового складу. Фізично підготовлений, локомотив нашого підрозділу. Перше бойове завдання в нас було на Бахмутському напрямку. Ми заїхали у посадку, почався важкий бій. Один наш воїн загинув, Влад зумів відстрілятись та відкотитись назад. Я знаходився у паралельній посадці. Зник зв'язок, йому потрібно було приймати якесь рішення. Я поїхав у Бахмут, забравши з собою загиблих. Коли Владислав побачив, що люди йдуть вперед, не чекаючи мого наказу, бо була задача закріпитись та окопатись, він пішов вперед разом із бійцями ССО, показавши свою безстрашність. В тому бою він вижив і вже потім доповів, що військовослужбовець з моєї роти загинув. Влад ніколи не відмовлявся від бойових завдань, проявив себе мужньо під час контрнаступу на Харківщині. На одній БМП першими увірвалися на околиці села Вербівка, тоді рушили дружні підрозділи. Але під час руху їхню колону обстріляли вороги. Влад вчасно виявив, звідки ведеться вогонь, знищив влучним пострілом одного окупанта. Ще одного, який підняв руки, взяв в полон, бо це тільки росіяни вбивають наших полонених захисників.
Коли ми зайняли позиції у Вербівці, я підійшов до нього й сказав: «Із мертвими не воюють, треба поховати», Владислав, розуміючи, що це ворог, сам викопав окупанту яму, щоби собаки й лиси не розтягнули. Після чого поставив табличку й повідомив місцевих, бо з собою ворог не мав документів. Цей вчинок показав, наскільки людяним був Влад. Я представив його до ордена «За мужність» ІІІ ступеня, але наказ про надання вийшов, на жаль, уже після загибелі воїна…
Після боїв на Харківщині захисники повернулись на Бахмутський напрямок. Командир воїна пригадує: Владислав сильно турбувався про рідних.
— Боявся, щоб мама не знала, в якому пеклі він насправді знаходиться. Казав їй, що оберігає якийсь аеропорт або на навчаннях, — додає Павло Ангельський. - Ми знаходились на КСП, а він — у посадці десь за метрів 500. Три рази він міг пробігти з одного місця в інше у броні, щоби добігти до старлінка, дочекатись тиші й мати можливість подзвонити мамі.
У листопаді 2022 року «Румин» востаннє провідав сім'ю, бо маму саме забрали до лікарні. Про війну мало що казав, оскільки оберігав рідних.
Читайте також: «Я винищу ворога і привезу мир»: в бою у Серебрянському лісі загинув 24-річний герой
— Син попрощався з дівчиною, з якою мріяв після перемоги побратись, сів у машину й потім знову підбіг до неї. Довго не випускав з обіймів. Такого ще ніколи не було, — пригадує мати героя. — Може, щось відчував недобре.
Напередодні Владиславу Терентяку пропонували обійняти посаду головного сержанта роти, бо він користувався повагою серед підлеглих, мав досвід. Боєць проходив спільні чергування з командиром, який багато чого його навчав. Але, на жаль, 18 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання у Кліщіївці воїн отримав смертельні поранення.
— Десять секунд минуло, як Влад вийшов на зв'язок, і тут його вбили. Він сів за кулемет, й коли кидав гранату та встав з окопу, йому в голову поцілив ворог. Я достеменно не знаю, що саме це було, можливо, постріл снайпера, — із сумом додає Павло. - Потім була проведена складна евакуація під прикриттям артилерії, щоб забрати тіло воїна. Я досі болісно приймаю цю втрату, поховав багатьох друзів, але ця, може, неправильно звучить, найважча. Мені вдалось провести Влада в останню дорогу, побратими несли домовину із ним, віддаючи останню честь. Нагороду «За мужність» ІІІ ступеня викарбували вже на пам’ятнику героя. Для нас він назавжди у строю та буде прикладом незламного, відважного та професійного воїна. А головне — Людини…
Рідні Владислава Терентяка зареєстрували петицію та зібрали 25 тисяч необхідних голосів для отримання звання «Герой України». Поки вона на розгляді.
— Але для нас синочок і так герой, — додає, плачучи, мама захисника. — Час геть не лікує, тільки більше починаєш розуміти, що дива не станеться, не повернеться наш Влад, не обійме та не скаже, як завше, з усмішкою на обличчі: «Люблю тебе, матусю». Не було й дня, коли не йшла на могилу до сина. Він же, перебуваючи на службі, під обстрілами біг, щоби подзвонити нам і сказати теплі слова. Тепер і я ходжу двічі на день, щоби промовити: «Рідненький мій, доброго ранку» та «Добраніч».
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію іншого героя — 43-річного захисника Мирослава Тішкова, який загинув на Донеччині. Молодшого сержанта посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.