Ох, і повозила ж свого часу доля Миколу Ярошенка! Я познайомився з ним понад двадцять років тому, коли писав статтю про загадкову кримінальну справу про безслідне зникнення жінки разом із трьома дітьми (їх так досі й не знайшли). Отож Микола — тоді пастир євангелістської церкви в селі Старе Бориспільського району Київської області, колишній міліціонер, став фігурантом цієї кримінальної справи. Слідство чомусь вирішило, що Ярошенко якимось чином міг бути причетним до зникнення цілої родини. Але вина його не була доведена, а сам він був повністю виправданий.
Через якийсь час Микола Ярошенко влаштувався працювати контролером у Лук'янівському слідчому ізоляторі в Києві. Потім був активним учасником Помаранчевої революції, а також намагався вести власний бізнес.
Все змінилося з початком російської агресії у 2014 році, після того, як окупанти захопили Крим та частину українського Донбасу. Микола, не довго думаючи, пішов захищати свою батьківщину з автоматом у руках, попри те, що як батько чотирьох неповнолітніх синів мав повне право на відстрочку. І ось на сьогодні Микола Ярошенко із позивним «Капелан» перебуває на війні з невеликими перервами вже одинадцятий рік. Воюють і троє його синів, що підросли.
- Здебільшого я служив саме на Донбасі, — розповідає Микола Ярошенко. — Хоча у різний час наш підрозділ перекидали то на Сумщину, то в Харківську область. Бог мене береже. За неповних 11 років війни я лише двічі отримав осколкові поранення. Причому в одну й ту саму ногу. А так, слава Богу, все обходилося незначними подряпинами — здебільшого Бог мене милував. Одного разу ворожий дрон просто над головою завис, так подув сильний вітер, і його знесло вбік. Не встиг скинути на мене бомбу.
— Спочатку ти виконував обов'язки виключно військового священика — капелана. Але нещодавно, буквально перед тим боєм, за який ти днями отримав високу нагороду, я побачив у соцмережі, як тебе вчать стріляти.
— Це війна. Усі солдати повинні вміти стріляти. Те відео, яке ти бачив на моїй сторінці — зі стрільбами — це я вдосконалив свої навички. А так, незважаючи на те, що я виконував обов'язки капелана у своєму підрозділі, автомат був завжди зі мною. За роки, що я перебуваю на війні, ми в такі халепи потрапляли. Росіяни не шкодують ні снарядів, ні своїх людей. Коли перебуваєш на позиції — тебе майже цілодобово накривають вогнем. Іноді навалювалася така втома, що просто валився з ніг і засинав під гуркіт снарядів. Так, ми все робили під шквальним вогнем — і відпочивали, і їли. Рашисти рідко коли давали нам перепочинок.
Ну і для Божого слова знаходився час. Побратими завжди з цікавістю слухали, коли я їм читав Біблію. На війні атеїстів майже не залишається.
У вересні цього року «Капеллан» разом із двома побратимами «Реєм» і «Жекою» на Куп'янському напрямі протягом тижня утримували позиції ЗСУ. Противник, який у кілька разів перевищував за кількістю особового складу загін наших хлопців, так і не зміг просунутися вперед.
- Я за званням — старший сержант. І в цьому невеликому загоні був старший, — згадує Микола Ярошенко. — Спочатку нас було п'ятеро. Один із побратимів отримав поранення в перший же день. Йому перебило гомілку. Удень евакуювати пораненого не було жодної можливості. Ворог стріляв з усього чого тільки можна. Наш побратим мучився від болю. Підтримували його, як могли. Чекали хоч невеликого затишшя. О четвертій ранку ворог, мабуть, втомився, і в нас, нарешті, з'явилася можливість вивести товариша з позиції в безпечніше місце, де за ним незабаром прийшли медики.
Друга доба — знову втрата. Ще один із нашої п'ятірки отримав поранення в спину. Теж евакуювали. Слава Богу, обидва поранених зараз живі.
Так ми залишилися втрьох. Я, «Рей» і «Жека».
— Розкажи про хлопців, з якими ти майже тиждень утримував позицію.
— Звичайні роботяги. Один 88 року народження, другий 1979-го. Для обох це був перший такий серйозний бій. Щойно їх відправили в наш підрозділ після чотирьох місяців у навчальній школі. І одразу — в таку халепу.
— Як хлопці поводилися в тому бою?
— Спочатку були помітно налякані. І я як старший розумів усю свою відповідальність за їхнє життя. Вони дивилися на мене, я казав, що їм робити. Хлопці в точності виконували мої накази. Я б міг сказати, що вели вони себе як справжні герої. Так ми і протрималися.
— Як вам вдалося стільки часу утримувати позицію втрьох?
— У нас було краще місце — на підвищенні, за деревами. Ми непогано укріпилися — у кожного з нас був свій індивідуальний окоп. Ми їх бачили, вони нас ні. В окупантів було завдання всіма способами видавити нас із посадки, що вони й робили майже цілодобово. Навіть складно уявити, скільки тонн заліза було скинуто на наші голови. Внизу, де намагалися закріпитися росіяни, теж раніше були дерева. Але вони ж самі все випалили запальною сумішшю. Тому, коли вороги йшли на нас, вони були як на долоні.
— Поспати вдавалося хоч інколи?
— На сон на добу найчастіше йшла лише година. Їжу нам підвозили на певне місце. Їли, можна сказати, не випускаючи автоматів із рук.
Під кінець тижня росіяни нас так сильно поливали вогнем, що голови не можна було підняти. Напевно, тоді вони навіть самі повірили, що з нами покінчено. Ну не могли, на їхню думку, люди вижити після тижня таких потужних обстрілів. Та й ми трохи притихли, щоб окупанти подумали, що нарешті вони впоралися зі своїм завданням і змогли розкритися.
Тиша після останнього обстрілу наших позицій тривала досить довго. І ось я чую, що кілька росіян наближаються до нас. Спочатку я почув їхні голоси. Росіяни йшли не поспішаючи, як на прогулянці, про щось перемовляючись між собою. Розібрати, про що вони говорили, було складно. Але з усього було видно, що вони були абсолютно впевнені в тому, що нас уже немає в живих. Я жестами віддав своїм хлопцям наказ не стріляти без команди. Потрібно було підпустити їх якомога ближче. Коли вони підійшли до нас метрів на двадцять — я встав на повний зріст і випустив у ворогів усю обойму. Усіх вклав наповал. Зізнаюся чесно, що за час війни це був перший випадок, коли я стріляв у людей, фактично бачачи їхні очі.
— Не було моторошно?
— Це ж війна. Не вистрілив би я — вони б розстрілювали нас впритул.
Саме в цьому крайньому бою Микола Ярошенко й отримав поранення.
— Осколки від касетної міни. Права нога і права рука. Кілька років тому в мене вже було поранення в ту ж саму праву ногу. Слава Богу, вчасно приспіла підмога. Кілька днів я провів у госпіталі, залікував рани і знову повернувся у свій підрозділ.
Днями Микола Ярошенко із позивним «Капеллан» отримав нагороду з рук президента. Володимир Зеленський на День сержанта приїжджав до Куп'янська, де особисто вручив Миколі орден «За мужність» 3-го ступеня.
Нині Микола перебуває у короткостроковій відпустці вдома. Скоро йому знову в бій.
P.S. В одному з боїв у кулеметному взводі, в якому воює Микола Ярошенко, поламався автомобіль. Автомеханік узявся його полагодити безкоштовно, але самі запчастини, особливо двигун, коштують грошей «Капеллан» попросив розмістити номери рахунків, на які можна вислати гроші, необхідні нашим захисникам на ремонт авто:
https://send.monobank.ua/jar/6TDrU3TWvi
5375 4112 1858 2687 моно
https://www.privat24.ua/send/dy8z1
5 168 752 109 053 705 приват
4 149 629 352 265 508 приват
5 168 745 022 659 111 приват у $
PayPal nikolayaroshenko@gmail.com
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з українським письменником, автором сценарію популярного українського фільму «Позивний „Бандерас“» Сергієм Дзюбою, який зараз перебуває на фронті.