Бізнес-тренерка зі Львова Людмила Калабуха є авторкою трьох книг — «Почніть говорити «Ні», «Почніть говорити «Так» та «Зробіть навпаки: життя та продажі до і під час війни». Остання книга визнана найкращою книгою України — у 2023 та 2024 роках. А ще перемогла одразу у трьох літературних конкурсах. «Зробіть навпаки» — це перша українська книга про війну, котра в англійському перекладі продається на Amazon. А нещодавно вперше на здобуття Шевченківської премії України 2025 року цю книгу висунуто у жанрі бізнес-літератури про продажі в умовах війни. Винагороди, отримані з літературних премій, Людмила Калабуха завжди передає на потреби армії.
В ексклюзивному інтерв’ю з «ФАКТАМИ» відома письменниця поділилась тим, як реалізовувати свій бізнес в час війни, та розповіла про волонтерську діяльність. Нагадаємо, раніше «ФАКТИ» розповідали про те, що ветерани відкрили у Києві перше кафе для військових.
- Встигнути дописати та видати було моїм головним мотивом, коли в квітні 2022 із завмиранням серця я писала книгу про своїх друзів — українських підприємців. Ці герої — реальні люди, яким можна написати в соцмережах, — каже Людмила Калабуха. — Вони, попри всі виклики воєнного часу, змогли врятувати та розвинути свій бізнес, волонтерять та продовжують працювати на перемогу. Коли зі всіх куточків світу, куди в тривожних валізах повезли мої книги читачі, полетіли відгуки, наскільки вона їх підтримує та мотивує, вирішила представити її англомовній аудиторії та подаватися на літературні конкурси. У разі перемоги дала собі слово всі кошти 100% переказувати на підтримку ЗСУ.
— На вашу думку — чи реально реалізувати себе в умовах війни, та ще й успішно?
— А у нас нема іншого виходу. Це як тоді, у 90-ті, коли я вийшла на вулицю, щоб заробити гроші на ліки для хворої мами. А зараз мова йде про існування нас як нації та держави. І ми маємо встояти, навчитися не тільки виживати, а й створювати та розвиватися в тих умовах, в яких опинилися. Наше майбутнє невизначене. Але в нас наше безцінне зараз, в яке треба вмістити все. Й скільки ми бачимо прикладів тих, хто давно мріяв щось нарешті зробити (до прикладу, почати писати картини або книги), і як саме зараз вони це реалізували.
Чому так? На превеликий жаль, багато бізнесів та експертів припинили свою роботу через війну, тому вивільнилася велика частина ринку, яка просто потребує нових експертів, нових бізнесів, нових товарів та послуг. І якщо ви в собі відчуваєте потенціал, обов'язково починайте нову справу. Зараз. Як експерт державної програми «Дія.Бізнес» можу сказати, що зараз є багато грантових програм підтримки тих, хто попри все працює, релакував свій бізнес або тих, хто тільки його починає. Ви не самі, вам є, кому допомогти.
— Чи погоджуєтесь ви з думкою, що чоловікам легше реалізувати себе і знайти роботу?
— Як людина, яка працювала на багатьох роботах і 20 років займалася власним бізнесом, я жодного разу не стикалася з якоюсь дискримінацією за гендерною ознакою. І я знаю величезну кількість жінок-підприємиць, які зробили успішну карʼєру й щодня продовжують створювати нові проєкти.
Читайте також: Кулеметник може вести вогонь, перебуваючи за 200 метрів від кулемета: створено унікальну систему «Цвях», що зберігає життя воїнів
— Як ви ставитесь до того, що жінки опановують професії, де раніше переважно працювали чоловіки?
- Зараз всі ми опинилися в епіцентрі творення історії. Так, про це будуть писати книги та знімати фільми нащадки, але ми зараз живемо в реальності, де саме жінки — каріатиди цієї війни.
Наші чоловіки-атланти на фронті тримають над нами небо, а ми маємо зробити все, щоб їм допомогти. Тому закономірно, що жінки тепер опановують професії, що раніше вважалися суто чоловічими. І роблять це добре. Жінки взагалі мають здібність швидко адаптуватися майже до будь-яких умов, знайти там себе й стати успішними.
— Пані Людмило, яким для вас було 24 лютого? Чи було бажання поїхати з країни?
— Я ніколи не думала про те, щоб поїхати з країни. Я жила й живу зараз у Львові. Перші дні та тижні були присвячені волонтерству: я приймала людей у себе, допомагала контактами та звʼязками, знайомила, звʼязувала, розселяла знайомих, друзів та зовсім незнайомих по всьому світу, навіть в Ірландії, Великій Британії та Австралії. Саме ця моя активність мене врятувала від розпачу та ступору перших днів великої війни. А вже на 12-й день я відновила свою комерційну діяльність, яку ні на день не припиняю дотепер: допомагаю українському бізнесу та підприємцям. Зараз варто хвалитися не сумами зароблених грошей. А сумами своїх донатів. Крім підтримки певних волонтерських центрів та окремих волонтерів, яким я довіряю, я всі грошові винагороди, отримані від літературних премій, 100% скеровую на допомогу ЗСУ.
— Знаю, що любите мандрувати. В яких країнах, окрім рідної України, почуваєтесь комфортно? За якими враженнями туди їдете?
- Я відвідала 59 країн як мандрівниця. Та й по роботі тільки протягом 2022−24 років я мала офлайн проєкти в 10 країнах світу. Що насамперед я там шукаю, на що звертаю увагу? Як люди пережили та переживають випробування, що їм підкидає доля. Так вже склалося, що моя місія — це надихати, мотивувати та підтримувати інших. І щоб це робити, потрібний ресурс. А де його взяти, коли, як би я не трималася, мене інколи накриває виснаження й вигорання. От тоді я їду в далекі та близькі краї. Що я там роблю? Дивлюся, як живуть люди. Та обов'язково занурююся в історію. І щоразу знаходжу в такий спосіб мотивацію жити і працювати.
Цього року я місяць мандрувала Францією. Поділюся історією про деревʼяну церкву в Нормандії з міста Онфльор часів Столітньої війни. Церкву спалили. На відновлення нема грошей, будівельників також — кого вбили, хто воює. Та як жити без храму? На кого сподіватися, де взяти опори, коли морем годуєшся і навколо війна? Онфльор — містечко рибалок, моряків та кораблів. От і збудували місцеві нову церкву Святої Катерини як уміли — у вигляді перевернутого корабля з дерев із сусіднього лісу.
Читайте також: Що буває, коли військовий береться за яйця: учасник українсько-російської війни створив одну з найбільших гусячих ферм в Україні
Все дерев’яне — вівтар, склепіння, навіть дах — точно як в наших карпатських церквах. Ніхто у Франції раніше так не будував. Та знову прийшли англійці й спалили. Знову відбудували.
І було так ще не раз протягом Столітньої війни (яка, до речі, тривала 116 років). Вороги палили, а вони відновлювали. З того, що було. Так, як могли. А тут — війна закінчилась! Закінчилася перемогою Франції.
От не думала, що знайду такий дороговказ на березі Ла Маншу. Слухала й думала — це ж точно про нас! Це ж про мене! Роби своє, тримайся за те, у що віриш, будуй свій храм — з того, що під рукою, з чого можеш, так, як можеш, з тими, хто поряд, з ким по дорозі. Підіймай стіни, вставляй кольорові скельця в оплавлені вітражі, зводь під звуки своїх органів склепіння замість зруйнованих. Війна закінчиться. Навіть столітня, яка насправді тривала 116 років. А нами збудовані храми залишаться. І будуть через 600 років до нас їздити люди з далеких країв шукати втрачені сенси. Вони знайдуть їх в наших храмах, як в травні 2024 в Нормандії знайшла їх я.
— Що насамперед зробите після нашої перемоги?
- Я людина, яка ніколи не загадує нічого наперед, живу в потоці. Всі цікаві проєкти, люди, подорожі в моє життя приходять з натхненням, приходять вчасно, саме тоді, коли треба. Я по максимуму вкладаюся у сьогодні. Вкладаюся у теперішнє, щоб мати майбутнє. Спробуйте так і ви. Не чекайте понеділка чи «після свят», щоб зробити важливе й правильне. Зробіть це зараз. Скажіть, самі знаєте кому, добрі слова, які дотепер не наважувались сказати. Помиріться з тими, з ким ви посварилися. Прямо сьогодні, зараз задонатьте будь-яку суму, яку ви можете. Підтримайте когось словом та ділом. Щоб думати, як будемо жити після перемоги, її треба наближати всіма можливими способами. А для цього потрібно вкладатися у сьогодні. Саме зараз формується наше завтра.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що внаслідок ракетного удару по Краматорську загинула відома українська письменниця Вікторія Амеліна, яка за кілька днів до трагедії презентувала на Книжковому арсеналі в Києві знайдений нею щоденник розстріляного письменника Володимира Вакуленка.