Цьогоріч «Ігри Нескорених» (Invictus Games) знову збирають військових героїв зі всього світу. У цих змаганнях Україна буде представлена потужною командою. Наші ветерани, які пройшли через найскладніші випробування, не просто відновлюються після поранень, а й доводять, що можливості для нового життя — безмежні.
Один з героїв, що представлятиме Україну у Канаді — Ярослав Шаркий. З чого розпочалася його історія, що врятувало йому життя та які нові спортивні можливості відкрилися перед бійцем, захисник розповів «ФАКТАМ».
Ярославу Шаркому 27 років. Сам він з Полтави. До повномасштабного вторгнення він працював фельдшером у «швидкій допомозі». Коли ж російські війська були стягнуті до кордонів білорусі, хлопець зрозумів, що «велика» війна цілком можлива.
«Все виглядало зовсім не так, як говорили — що це нібито навчання. Там було дуже багато техніки та особового складу. Але, якщо чесно, я до останнього сподівався, що війни не буде. Було важко уявити, що в наш час може статися така масштабна війна», — ділиться боєць.
Тож коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав, як і багато інших чоловіків, пішов до військкомату. Проте, через його молодий вік та достатню кількість добровольців, прийняли до ЗСУ його не одразу.
«Тоді людей вистачало, і мене ніхто не брав, бо мені було всього 25 років. Сказали, що зателефонують. Так тривало місяць. Я чекав, але дзвінків не було. Після місяця пішов до них ще раз, і знову сказали, що перетелефонують. Це затяглося аж до жовтня», — розповідає боєць.
То ж хлопець вирішив діяти рішучіше.
«Прийшов до військкомату і сказав: „Коротше, давайте мені повістку і кажіть, коли збирати речі“. Мені відповіли, що через мій вік потрібно підписати контракт. Я погодився, бо розумів, що війна швидко не закінчиться — ні через рік, ні через два. Наприкінці жовтня сів в автобус і поїхав в навчальний центр. Саме там я і підписав контракт», — згадує Ярослав.
В родині ніхто не знав про рішення хлопця стати добровольцем. За тиждень до відправки Ярослав просто поставив батьків перед фактом, втім, це не зіпсувало стосунки в родині, а навпаки покращило їх.
«Стосунки з батьками змінилися, коли я пішов на війну. До цього у нас були класичні конфлікти батьків і дітей: вони мене не розуміли, я їх теж. Особливо складно було з татом, який теж військовий і ветеран АТО. До війни він хотів, щоб я пішов на строкову службу, а я категорично відмовлявся. Через це у нас були серйозні сварки», — пояснив чоловік.
Ярослав боронив Україну на Луганщині. Разом з побратимами ходив на бойові завдання. По суті, він був бійцем, але таким, який міг ще й рятувати життя. Там, на сході, в липні 2023 року військовий і отримав важке поранення.
«Під час одного із завдань нас побачили з дронів. Ми витягували бійця із зони бойових дій. Він уже був „на щиті“, але, попри це, його треба було забрати. Нас обстріляли 152 снарядами, коли ми відходили. До точки евакуації залишалося ще понад п'ять кілометрів», — розповідає боєць, пригадуючи день поранення.
Військові зупинилися перепочити, бо були на ногах понад 12 годин, і в усіх вже просто не залишалося сил. Бійці сховалися під деревами, думаючи, що ворожі дрони їх не «бачать», та сталося інакше.
«Мені прилетів мінометний снаряд прямо в ногу. Нога в один бік, каска — в інший, автомат — у третій», — каже військовий.
Чоловік самотужки наклав собі турнікет, але той… луснув.
«Снаряд влучив мені в стопу, а нога відірвалася приблизно посередині гомілки. Потім я наклав собі ще один турнікет. Він також порвався, розтягнувся, зламався… Лише третій турнікет вдалося закріпити на найвищій точці ноги. Так і залишив його. Думав: якщо виріжуть, то нехай, а поки що хай буде. На адреналіні, схоже, я його перетягнув, і він не витримав», — говорить боєць.
Читайте також: На «Азовсталі» ми всі себе вже поховали: морпіх про оборону Маріуполя, полон та два поранення
Разом з Ярославом ще двоє побратимів отримали поранення.
«Один був у тяжкому стані, я — теж тяжкий, а ще один — середнього ступеню», — каже Ярослав.
Той побратим, що був у тяжкому стані, намагався першим дістатися точки евакуації, але не вижив. У нього було дуже серйозне поранення: його пробило наскрізь в області нирки, яка буквально випала з нього. Дієздатних залишилося тільки двоє, а до точки евакуації — понад п'ять кілометрів.
«За хвилину після першого обстрілу прилетіли ще снаряди. Мені рознесло другу ногу. Уламки сильно пошкодили стегно. Я розумів, що навряд чи виберуся з лісу, адже двоє бійців не змогли б винести мене, враховуючи, що я важив понад 70 кг, ще плюс броня — загалом до ста кілограмів», — говорить ветеран.
Та сталося практично диво: на позиції зайшла 25-та бригада ДШВ, і хлопці допомогли витягнути Ярослава. Вісім чоловік несли бійця понад п’ять кілометрів.
«Під час евакуації почався штурм. К*цапи пішли в атаку, розносячи все навколо. Снаряди летіли, земля здіймалася вгору, кулі свистіли з усіх боків. Я чув, як на 360 градусів працювали автомати й кулемети. Це було пекло. Попри все, мене витягли», — каже він.
Під час тієї пекельної евакуації, яка тривала близько двох годин, Ярослав отримав ще три кулі у стегно.
«Я пам’ятаю весь шлях, як мене тягли. Іноді я втрачав свідомість, але швидко приходив до тями», — згадує чоловік.
Ярославу перелили кров, стабілізували стан, «накачали» анальгетиками і перевезли у мобільний госпіталь в Ізюмі, де лікарі ампутувати бійцю ногу. В цьому ж місті провели реампутацію.
«Хірург залишив мені близько 5 сантиметрів гомілкової кістки й 10 сантиметрів м'яса від гомілки, хоча, як на мене, можна було б залишити більше. Я хоч і не хірург, але в медицині трохи розбираюся. Це б полегшило ходьбу на протезі. Але зробили, як зробили. Тому хірургу щастить, що він не потрапляє мені на очі», — жартує військовий.
Далі був Харківський шпиталь, де бійцю провели операцію, витягши з тіла дві кулі й два уламки. Ще одна куля залишилася в тілі.
Потім чоловіка перевели до шпиталю в Ірпені. Вже тут, на Київщині, і тривало лікування і реабілітація захисника.
За словами військового, він досить стійко сприйняв втрату кінцівки і не мав депресії.
«Побачив, що ноги немає, і подумав: „Ну, що ж, будемо жити далі. Поставлю протез“. Так само я заспокоював свою маму, коли вона хвилювалася. Собі жартував, що наліплю наклейку Maserati, і, коли домовлятимусь із дівчатами про побачення, казатиму, що приїду на Maserati», — жартує хлопець.
З психологом чоловік не займався, бо не відчував такої потреби. Втім, моментами Ярослава все ж наздоганяли важкі думки.
«У мене настрій був поганий, але більше через постійний біль. Просто уявіть двадцять чотири на сім, кожну секунду, кожну мить… Я пройшов через 20 операцій! Єдине, коли міг заснути — це під наркозом. Але навіть у таких умовах, коли приходили люди, я намагався спілкуватися з ними нормально», — говорить він.
Більше за всіх за Ярослава переймалася мама. Вона впала в депресію, плакала, запитувала: «Як ти тепер житимеш?» А Ярослав їй відповідав: «Мамо, все нормально. Все інше на місці, ну з ким не буває».
Читайте також: Чоловік ампутував дружині ногу, коли в їхній будинок влучив снаряд: життя подружжю врятував собака Річард
Реабілітація військового була важкою і тривалою.
«Відновлення зайняло багато часу, особливо відновлення лівої ноги. Правої ноги у мене половини немає, а от ліва була сильно пошкоджена: вирвало шмат м’яса зі стегна. То ж реабілітація була виснажливою, але я дуже хотів знову ходити», — згадує молодий чоловік.
Коли ж Ярославу нарешті вдалося стати на ноги за допомогою милиць, то перше, що він зробив — пішов до магазину за госпіталем. Просто прогулявся і відчув свободу.
Згодом рани загоїлися і постало питання вибору клініки для протезування. Військового внесли до державного реєстру, та з’ясувалося, що існує багато протезних підприємств.
«І, на жаль, серед них є чимало недобросовісних, які просто намагаються заробити гроші. Як це виглядає? Приходить військовий, йому швидко роблять протез, але потім починаються проблеми: натирає, незручно, боляче. Куксоприймач (частина протеза, що прилягає до ампутованої кінцівки) — дуже індивідуальна річ, її потрібно постійно підганяти. Але такі компанії кажуть: „Ми вже зробили, якщо хочеш щось змінити — плати“. Тому лікарі й реабілітологи не можуть рекомендувати конкретні підприємства, щоб уникнути скарг. Усе залежить від того, наскільки поранений сам вивчить питання», — пояснює ветеран.
Врешті-решт, захисник отримав свою нову кінцівку у центрі «Без обмежень» і не пошкодував про це.
«Коли я отримав тимчасовий протез, постійно приїжджав на підгонку: тут натирає, там незручно. Жодного разу мені не сказали: „Ти нас уже заїв“. Навпаки, завжди підправляли, допоки все не стало ідеально. Коли тимчасовий протез став зручним, замовили деталі з Америки для постійного. Усі витрати покрила держава, я за це не заплатив ні копійки», — розповідає ветеран.
Коли військовий вже зміг опанувати ходьбу на протезі, то й рідні, які раніше занадто хвилювалися, стали почувати себе краще.
«Зараз моя мама бачить, що я справляюся навіть з протезом, роблю більше, ніж деякі люди з повною мобільністю. Коли я виписався з госпіталю, потрапив до збірної „Invictus“, подолав 15 кілометрів у горах, здобув медаль і пробіг „Спартан“ на 5 кілометрів — вона зрозуміла, що життя продовжується, і я не здаюся», — говорить герой.
Читайте також: Не послухав нікого й пішов на війну: боєць ЗСУ про 100 днів оточення, сльози після поранення та своє відродження
Зараз у Ярослава досі є фантомні болі. Це відчуття виникають щодня — і на погоду, і без неї. Хтось описує цей біль, як цвях у ступні, інші як дзижчання бджолиного вулика.
«У мене ж усе залежить від обставин. Іноді здається, що ніби щось смикає нерв: „смик-смик-смик“. Та й на погоду „крутить“ обидві ноги. Іноді виникає свербіж у великому пальці тієї ноги, якої вже немає. Свербить так сильно, що хочеться почухати, але ж це неможливо», — пояснює чоловік.
Що ж стосується життя з протезом, то захисник відчуває себе з ним по-різному. Іноді він йому подобається, іноді — дратує.
«Влітку ходжу у шортах, щоб не приховувати протез. А взимку підкочую штанину, щоб уникнути дискомфорту. Окрім того, я помітив, що люди звертають увагу. Особливо чоловіки 30+. Це викликає різні емоції, але я звик. Протез — частина мене, і я не приховую його», — говорить ветеран.
За його словами він влився у ветеранську спільноту і підтримує зв’язок з побратимами.
«Зрештою з партнерами ми заснували ветеранський спортивний клуб „Iron Warriors club“. Ми залучаємо ветеранів до спорту: баскетбол на кріслах колісних, волейбол сидячи, бокс тощо. Зараз активно тренуємося та формуємо збірні для участі в змаганнях в Україні і за кордоном. Хочеться розвивати ветеранські спортивні команди та показувати, що спорт — це реабілітація, мотивація і шанс на нове життя. Наприклад, до поранення я навіть не знав, що існує такий вид спорту як баскетбол у кріслах колісних. Тому зараз відчуваю, що треба надолужувати, щоб досягти кращих результатів», — говорить він.
Цього року Ярослав поїде у Канаду на Invictus Games.
«Від України на „Іграх Нескорених“ буде повноцінна збірна. У нас є команди з баскетболу, волейболу та керлінгу. Навіть більше — охочих стати частиною цих команд виявилось багато», — каже військовий.
За словами Ярослава, військові, що отримали важкі поранення мають всі шанси повернутися до активного життя.
«Найперше — варто уникати шкідливих звичок, таких як алкоголь чи препарати на кшталт прегабаліну (лікарський засіб, що приймається для полегшення симптомів фантомного болю — Авт.). Я бачив багатьох, хто „зліз“ на них, коли був у госпіталі. Важливо не допускати цього, бо такі речі лише погіршують стан. Головне — не закриватися в собі. Не боятися, бути відкритим і продовжувати рухатися вперед. Коли ти замикаєшся, здається, що всі від тебе відвернулись. Але це не так», — резюмував Ярослав Шаркий.
Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь бійця ЗСУ про евакуацію мінним полем та кулю снайпера у грудях: «Я вже брав до рук автомат, щоб застрелитись».
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Фото надав Ярослав Шаркий