71-річний енергетик, який після катастрофи на ЧАЕС отримав 250 бер і 10 років в'язниці, вважає, що у трагедії винні недоліки конструкції реактора. Влітку 1986 го Віктора Петровича Брюханова зняли з посади директора ЧАЕС, виключили з партії, разом з групою інших керівників станції, визнаних винними в аварії, засудили і дали десять років позбавлення волі. Правда, через п'ять років випустили. Про минуле Брюханов згадувати не любить і «ФАКТАМ» в інтерв'ю спочатку відмовив. Пізніше, в кінці зустрічі, зізнався, що дружина Валентина Михайлівна вмовила. Мовляв, мовчати — означає погоджуватися з брудом і неправдою, якої чимало написали за ці роки окремі «добродії».
- Віктор Петрович! Ви з перших днів перебували в самому пеклі, отримали 250 бер (при річній нормі 5 бер для працівника ЧАЕС) і зараз є інвалідом другої групи. Чи змінилося ваше ставлення до атомної енергетики?
- Ні, не змінилося, — каже Віктор Петрович. — Розмови про альтернативні джерела електроенергії залишаються розмовами, щоб не сказати різкіше. Можна побудувати сто, двісті, тисячу вітряків. Вирішити проблему в селі, мікрорайоні. Але не більше. У масштабах народного господарства такої індустріальної країни, як Україна, потрібні зовсім інші потужності. Навіть при найдосконаліших енергозберігаючих технологіях.
Вугілля, нафти, газу скоро не вистачить. Навіть води вже не вистачає. З термоядерним синтезом возяться років п'ятдесят — а толку ніякого. І поки не відомо, чи вийде.
Хотілося б, звичайно, щоб з'явився геній, який придумав щось нове… Але де він? Реальність така, що нікуди ми від атомної енергетики в найближчому майбутньому не дінемося.
Не забувайте, що і теплові станції не так вже нешкідливі. Я сам теплоенергетик, до ЧАЕС працював на них і знаю, скільки шкідливих речовин вони викидають.
- Пам'ятається, десь на рубежі 80−90-х років екологи раптом виявили, що один з найбільш шанованих районів столиці — Печерськ — мало не весь засипаний шкідливими викидами — як виявилося, Трипільської ГРЕС!
- Ну ось бачите.
- Тоді чому ж ви одного разу сказали, що Чорнобильську АЕС треба було закрити відразу після аварії?
- Так, говорив. Але мав на увазі дещо інше. Навесні-влітку 1986-го на станції змінився практично весь персонал. На зміну тим, хто загинув, захворів чи був виведений із зони по дозиметричних показаннями, прийшли люди різні. Одні — хороші, але погано знають станцію. А адже багато було і інших — яких не цікавило ні-чо-го, крім зарплати, після аварії збільшеною на «брудної» станції в п'ять разів! Люди кинулися за грошима. Вони могли наробити ще більше біди … У мене до таких довіри не було.
І закривати станцію в 2000 році, коли і колектив сформувався, і величезні гроші були витрачені на вдосконалення систем безпеки, було просто нерозумно. Річ у тім, Захід зажадав, пообіцяв допомогу … І де вони тепер, ці обіцянки?
- Незабаром після аварії, коли вас зняли з посади, самопочуття — і фізичне, і моральне — у вас був поганий. Мабуть, можна було піти куди-небудь на інше підприємство. А ви залишилися.
- Треба було рятувати станцію, повертати її працездатність. Адже до аварії чотири працюють блоку ЧАЕС — на той час найновіші і найбільш сучасно обладнані (серед реакторів цього типу) — виробляли 15 відсотків електроенергії, виробленої в Україні, більше, ніж вся енергетика такої серйозної індустріальної країни, як Чехословаччина! Плюс будувалися п'ятий і шостий блоки. Я, можна сказати, міг відкрити ногою будь-які двері в обкомі партії.
Після зняття з посади директора мене перевели на посаду заступника начальника виробничого відділу. Сподівався, що мій досвід стане в нагоді. Адже починав будувати станцію і місто Прип'ять з першого кілочка в чистому полі, знав як свої п'ять пальців не тільки її, але і де яка труба в місті закопана, де який вентиль …
Тут же, на ЧАЕС, працювала моя дружина, теж теплоенергетик. У Прип'яті виросли наші діти.
- Де ви перебували в момент аварії?
- Будинки спав. Напередодні дочка з зятем приїхали на вихідні з Києва, обидва закінчували медичний інститут. Ліля була на п'ятому місяці вагітності. Коли, здається, 27-го, постало питання про евакуацію, я віддав ключі від нашого «Жигулях» зятю Андрію, велів забирати доньку, сина-дев'ятикласника і їхати. Вони не проїхали і п'яти кілометрів, як під селом Копачі (через сильну забрудненість будинків і сараїв його пізніше знесли) довелося пропускати багатокілометрову колону автобусів, що їхали евакуювати Прип'ять.
У машині було душно, відкрили вікна. Після прибуття до Києва пішли до знайомих радіологам. Поміряв — а Лилина одяг з одного боку дзвенить. Вона лежала на боці на задньому сидінні.
- А що з дитинкою? Адже говорили, всім вагітним в ті дні мало не примусово робили аборти …
- У нас, слава Богу, все обійшлося. Внучка народилася. Я її, правда, вперше побачив майже в п'ять років, коли звільнився. Не відразу діда визнала. Зараз навчається в Академії МВС … А син у мене енергетик, працює на Київській ТЕЦ-6, у нього теж сім'я.
- Вибачте, а ви могли б розповісти, як починалася аварія? Передчуття, зловісні прикмети, сни погані були?
- Дружина каже, що за пару тижнів до аварії у неї було якесь тривожне настрій, хоча ніяких неприємностей начебто не сталося. Я ж до пізнього вечора пропадав на роботі, приїжджав ледве живий, щоб поспати. І ніколи було думати про щось таке.
Крім станції, доводилося піклуватися і про нормальної життєдіяльності, розвитку 50-тисячного міста, надавати шефську допомогу сільському господарству. Наприклад, в березні райком поставив завдання побудувати два сіносховища по 400 тонн. Гроші, звичайно, біля станції водилися. Але будівельні потужності були обмежені. А партія вимагала … Побудували ми, скажімо, в Прип'яті п'ять плавальних басейнів для дітлахів, найбільший — 25-метровий. Секретар обкому каже: тепер будуй 50-метровий, щоб міжнародні змагання можна було проводити! Я йому: такі басейни передбачені нормативами тільки в містах-мільйонниках. А він: лбудуй! І будували. І критий каток будували… Розумієте, для райкому не було різниці, хто ти — атомна станція або овочева фабрика. Помри, а виконай. Пізніше, в 90-і роки, побував я якось на західних АЕС і позаздрив їх директорам. Вони займаються тільки експлуатацією свого об'єкта. Не те що у нас…
- Вночі, десь о пів на другу, як тільки це сталося, мені подзвонив начальник хімцеха. Причому не з роботи, а з дому. Він жив на в'їзді в наше місто, вікна виходили прямо на станцію. «Віктор Петрович, — сказав він, — щось трапилося … Схоже, серйозне. Вам не дзвонили? «Дивно, думаю, зазвичай начальник зміни станції доповідає. А якщо ПП, попереджає телефоністку, і вона всіх обдзвонює, кого слід, викликає на станцію. В даному випадку я спробував додзвонитися — марно. Ніхто не відповідав.
Тоді я вийшов, сів на черговий автобус, який повинен був вивозити чергову зміну… Проїжджаючи повз четвертого блоку, побачив, що верхньої будови над реактором… немає! Зрозумів, що стався вибух. Але не думав, що це реактор. Там міг вибухнути водень. Якби заступник начальника електроцеху Олександр Лелеченко НЕ відкачав водень з корпусів генераторів та інші енергетики ціною свого життя не дали аварії перекинутися на інші блоки, було б куди гірше.
Насамперед я дав команду телефоністці скликати всіх керівників аж до завідувачів дитячими садками, що передбачено планом цивільної оборони на випадок такої важкої аварії. Потім доповів начальнику главку в Москві. Ми підкорялися Москві, а не Києву. Потім подзвонив міністру енергетики України, секретарю обкому партії, голові облвиконкому, керівникам Прип'яті… Сказав, що сталася серйозна аварія. Що конкретно — ще не знаємо, розбираємося.
Вночі вийшов у внутрішній двір станції. Дивлюся: під ногами шматки графіту. Але все одно не думав, що реактор зруйнований. Таке в голові не вкладалося. Лише пізніше, коли вертоліт облетів… Але ще вночі, як тільки переконався, що високі рівні радіації, сказав голові Прип'ятського міськвиконкому та першому секретарю міськкому, що треба евакуювати населення. «Ні, почекаємо, — відповіли вони. — Приїде урядова комісія, нехай вона і приймає рішення…»
- В одній з публікацій писали, що експеримент, який привів до аварії, раніше пропонували провести іншим станціям, але їхнє керівництво нібито відмовилося.
- Автор цієї публікації надходить так, як один письменник-депутат, який зробив собі кар'єру на Чорнобилі, не завжди переймаючись достовірністю. Так, свого часу автор цієї статті у нас працював, я навіть взяв його заступником головного інженера, ще до пуску станції. Потім виявилося, що йому теж була потрібна не станція, а кар'єра. Тепле містечко в Москві.
І він, м'яко кажучи, не в курсі. Я ніколи не погоджуся з поняттям «експеримент» стосовно до робіт, що проводилися на четвертому блоці в ту ніч. На будь-якій станції, то чи атомної, то чи теплової, коли блок виводиться в ремонт, проводиться перевірка роботи всіх систем (щоб знати, що треба ремонтувати), в тому числі і систем захисту. І в ту ніч перед фахівцями стояло завдання з'ясувати, як, скільки часу і в якій кількості буде вироблятися електроенергія для головних циркуляційних насосів, що подають воду для охолодження реактора, при відключенні генератора за рахунок вибігу, тобто обертання по інерції його ротора. Розумієте? Припустимо, виникла необхідність терміново вимкнути турбогенератор, що виробляє струм і для народного господарства, і для внутрішніх потреб станції, зокрема подачі води для охолодження реактора. І ось агрегат відключений від мережі, але його ротор якийсь час ще обертається по інерції, тобто може виробляти електрику.
- Виходить, це були звичайні регламентні роботи?
- Звісно! Вони були передбачені проектом реактора! І за рік до цього їх успішно провели на третьому блоці — перед тим, як його виводити в плановий ремонт. А щодо інших станцій — не знаю. Вони старіші, системи там могли відрізнятися від наших, і цілком можливо, що в їх проектах подібні випробування просто не були закладені. На жаль, про якісь технічні нововведення на інших станціях ми часто знали тільки завдяки особистому знайомству з керівниками. Отримувати ж інформацію офіційним шляхом, через міністерство, було не прийнято. Ось це теж була наша біда. Горезвісна закритість.
- У червні вас викликали в Москву, на засідання Політбюро ЦК КПРС…
- Засідання тривало вісім годин без перерви на обід. Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков сказав: «Ми всі разом йшли до цієї аварії, в ній — наша спільна провина …» А член Політбюро, секретар ЦК КПРС Єгор Лігачов почав обурюватися, що будівництво ЧАЕС було розгорнуто під Києвом нібито без відома Політбюро. Цілковита неправда! Жоден такий об'єкт не будувався без відома Політбюро!
Третім виступав я. Михайло Горбачов запитав, чи чув я про аварію на американській АЕС «Тримайл Айленд». Я відповів, що так. Більше він нічого не питав. Міністру енергетики дали догану. Голови Держкомітету з нагляду за атомною енергетикою зняли з роботи. Мене виключили з партії. Я повернувся на станцію.
- Вашу дружину евакуювали разом з іншими жителями Прип'яті.
- Так, тижнів зо два я не знав, де вона знаходиться. А вона повернулася з евакуації на станцію, почала проситися на роботу. Тоді багато наших повернулися. Але влаштовувати їх було вже нікуди. Кажу Вале: «Якщо візьму тебе, то змушений буду влаштовувати і дружин інших співробітників». І вона, бідна, поїхала в Щолкіно, на будівництво Кримської АЕС. Лише пізніше, коли я вже був заарештований, її знову взяли на рідну ЧАЕС.
Багато колег мені співчували, вважали, що винні не ми, експлуатаційники, які все робили правильно, а недосконалість техніки, і на суді намагалися захищати мене, а також опинилися на лаві підсудних головного інженера, його заступника, начальника зміни, начальника цеху і інспектора Держатоменергонагляду. Аргументи тих, хто нас звинувачував, не витримували критики. Тому в день останнього засідання Верховного суду СРСР, що проходив в Чорнобилі, партійна влада організували якусь нараду, на яке в обов'язковому порядку викликали весь керівний склад і провідних фахівців станції, щоб ті, хто міг виступити на наш захист, не потрапили на суд. Нам з головним інженером і його заступником дали по 10 років позбавлення волі. Начальнику зміни — шість, начальнику цеху — три, інспектору — два.
Я розумів, що повинен нести відповідальність за те, що трапилося. Система в нашій країні така. Але вирок здався мені занадто суворим. Сидів в колонії загального режиму в Луганській області п'ять років. Працював слюсарем котельні. Колеги, засуджені зі мною, теж відбули по полсрока. Троє з них — заступник головного інженера, начальник цеху та інспектор — вже померли.
- Що допомогло вам вижити, не спиться, не зійти з розуму? Адже, крім усіх бід, і з зеками доводилося спілкуватися?
- Так, відсотків 95 з тих, кого я там бачив, важко вважати людьми. Але я тримався від них подалі, в їхні ігри не грав, нікого не чіпав, і мене не чіпали. Найбільше мені допомогла підтримка сім'ї і друзів.
Була можливість влаштуватися на роботу на станцію. Але подумав: уже важкувато щотижня їздити туди з Києва. Спасибі, друзі допомогли влаштуватися в компанію «Укрінтеренерго» заступником генерального директора. Був вражений таким випадком. Одного разу мене запросили в Будинок офіцерів в Києві на урочисті збори, присвячені 25-річчю атомної енергетики. Раптом викликають на сцену щось там вручати. І тут весь зал встав і почав аплодувати. Я ледве стримав сльози.
Те ж було потім і на ЧАЕС.
- Ви тоді побували і в Прип'яті?
- Та краще б не їздив. Місто, який сам будував, нікому більше не потрібен. Квартира розграбована, двері вирвана з м'ясом. Навіть старих фотографій на пам'ять не залишилося.
- Яка ж, на ваш погляд, причина аварії?
- Багато хто схиляється до того, що винні недоліки реактора. Коли я, вже перебуваючи в ув'язненні, знайомився зі справою, виявив в ньому копію листа одного співробітника інституту Курчатова Михайлу Горбачову. Вчений скаржився генсеку на академіка Александрова, до якого він двічі письмово звертався з приводу того, що реактор РБМК недосконалий, його не можна експлуатувати. Академік всі ці звернення проігнорував.
- На станцію приїжджали академіки Велихов, Легасов. Ви з ними говорили?
- Ні, мене до них не допустили. Дуже правильно сказав недавно колишній міністр енергетики України Скляров: треба вимагати від МАГАТЕ, щоб дало нарешті офіційний висновок.