«ФАКТЫ» при поддержке Управления военно-гражданского сотрудничества CIMIC продолжают конкурс детских рассказов «Война и мир глазами детей». Напомним, что по результатам первого этапа конкурса призы получили более 40 ребят.
Второй тур, итоги которого будут подведены 8 марта, посвящен женщинам: матерям, сестрам, учительницам, волонтерам, врачам, медсестрам, военнослужащим. Всем тем, чьи героические поступки, подвиги и доброта вас поразили.
О многих из них «ФАКТЫ» уже писали. Это и Евдокия Кулинич, жительница поселка Шульгинка Луганской области, которая в 2014 году в течение четырех месяцев каждый день с утра до вечера стояла у дороги с украинским флагом и пирожками и приветствовала проезжающих в зону АТО украинских военных, и Яна Зинкевич, медик-доброволец, возглавившая медицинский батальон «Госпитальеры», которая пострадала в тяжелейшей автоаварии, долго лечилась, родила дочку и недавно вернулась к своим обязанностям, и запорожский волонтер Елена Кунева, усилиями которой вернулся к полноценной жизни 12-летний Коля Нижниковский после того, как взрывом боевого снаряда ему оторвало обе ноги и руку. А о скольких наших девочках, девушках, женщинах и бабушках страна еще не знает. Это они пекут пирожки, лечат и помогают чем могут военным и переселенцам, собирают и отвозят посылки, да просто согревают добрым словом и своим теплом. Напишите нам о них. Сказать им «спасибо» — это самое меньшее, что мы можем.
Уже начали приходить первые работы второго этапа конкурса «Война и мир глазами детей», а мы все еще получаем письма с благодарностями от победителей первого этапа и их одноклассников, которые радуются победам своих друзей.
***
Пише вам учень 11-го класу школи № 12 м. Луцька. На даний час з однієї сторони України у нас іде війна, а з іншої — я спокійно ходжу в школу, допомагаю мамі, читаю газети. Правду кажучи, тільки деякі статті, які порадить мама. От і зараз я пишу з її «подачі». З одного боку, хотілося б виграти приз, а з іншого — зробити добре діло, щоб Україна дізналася, що і в нас в Луцьку є достойні великої поваги люди, які хоч і не на передовій, але наближають перемогу і допомагають нашим захисникам більш ніж я і як, напевно, більшість населення.Якось ми вже звикли до ситуації, що зараз є дуже багато волонтерів: чоловіків, жінок, дітей. Але про жінку-волонтера, якій присвячений мій лист, знають небагато людей. Ця жінка виглядає дивно в цій ролі. Мені здається, що інформація, написана в «ФАКТАХ» відкладеться в головах людей більше, ніж сюжет по телебаченню. Мова піде про моїх земляків з Луцька — подружжя Мазуриків, а точніше, про Валентину Мазурик. Я не знаю, чи дякувала їй міська влада за її подвиг, але думаю, що про неї мають знати люди, а колись і написати в підручниках з історії.
Вони обоє з чоловіком — пенсіонери-інваліди, обоє не бачать, а пані Валентина ще й не чує. Як їм живеться у наш важкий час?! Але з початку АТО пані Валентина допомагає бійцям і плете рукавички. Їх вона зробила понад 600 пар. Ви тільки уявіть цю картину: сліпа, глуха жінка — і плете рукавички. Так, їй допомагає чоловік, але він теж сліпий. Правда ж, ситуація?! Вона казала в інтерв'ю місцевій газеті (я не пам’ятаю вже, якій), що нитки відчуває на дотик, а над однією парою працює біля 4 годин. А чому взялася за таку нелегку як для неї справу? Ви не повірите — син на сході. Такі у нас в Україні закони. Не один раз думав: «От закінчу школу і буду тікати з цієї „безглуздої“ країни». Але… почую ось такі історії, подивлюсь, як мама (теж інвалід) старається для мене, і виникає думка: на кого їх, таких, залишити? Треба вчитись, працювати тут і міняти щось самому".
Пані Валентина за порадою сина плете рукавички без пальців (щоб краще тримати зброю), нитки привозять волонтери, чоловік допомагає і є єдиним зв’язком зі світом. Спілкуються вони на дотик. Ось така у нас у Луцьку є волонтерка, і ви, я думаю, теж погодитесь, що про це треба написати. Це все, що я міг зробити зі свого боку для неї. А вас дуже прошу: вона ні в кого нічого не просить, але, здається, їй теж можна допомогти відновити слух.
Може, хтось подбає і про неї.
Дякую, що прочитали! Можливо, після мого листа зміниться життя людини, а інші задумаються над тим, що вони можуть більше зробити і для солдатів, і для свого ближнього!
Назарій Пархомчук, м. Луцьк
***
Коли ми, шестикласники, дізналися, що газета «ФАКТИ» оголосила конкурс на кращий твір «Війна і мир очима дітей», то вирішили взяти участь у ньому, бо про війну, на жаль, знаємо більше за всіх. Ми чули, як звучить війна з її вибухами, як вона виглядає з її розбитими вікнами, дахами і стінами, ми бачили нашу зруйновану школу. А ще ми вміємо бути вдячними за ту увагу, добро і, звичайно ж, подарунки, які ми отримуємо.За участь у конкурсі Колеснікова Альона отримала фотоапарат і весь наш шостий клас має можливість робити фотознімки для шкільної стінгазети, фотовиставок, конкурсів. А ще нашому однокласнику Маркохаю Віталію подарували форму справжнього футболіста спортивного клубу «Динамо» з автографами всіх футболістів цього клубу.
Так, мрії здійснюються. Але найзаповітнішою нашою мрією є бажання миру на нашій багатостраждальній землі.
І ваша газета «ФАКТИ» (її нам привозять співробітники цивільно-військового співробітництва) робить неоціненний внесок у боротьбу за мир, бо сповідує правду про війну на весь світ.
З повагою ваші читачі,
учні 6-го класу Гранітненської ЗОШ І—ІІІ ст.
Волноваської районної ради Донецької області
Офицеры группы гражданско-военного сотрудничества ВС Украины доставили подарки призерам конкурса в Волновахском районе Донецкой области, которых оказалось довольно много.
На Луганщине призы были вручены четырем юным победительницам нашего конкурса, трое из которых проживают в городе Северодонецке, а еще одна — в Рубежном. Благодаря участию волонтерской организации «Сердца матерей Кировоградщины» дети получили в подарок и мягкие игрушки.
Фильм «Война глазами детей», посвященный нашему конкурсу, смотрите здесь
На первом этапе конкурса «ФАКТОВ» «Война и мир глазами детей» у нас не было писем от ребят из Авдеевки. Но несколько детей, приславших свои сочинения в редакцию, живут в Красногоровке. Это ближайший к обстреливаемой днем и ночью из вражеских орудий многострадальной Авдеевке. «Бой слышен не то слово. По прямой тут расстояние девять километров, — рассказал глава военно-гражданской администрации Красногоровки Олег Леванчук. — А если на девятиэтажку забраться, так и видно хорошо. Страшновато».
Сейчас мы перечитываем письма этих ребят, больше всего мечтавших о том, чтобы в новом году наконец наступил мир. И понимаем, что в эти страшные дни мечта кажется им очень далекой…
***
«Я не знаю, до кого звертаюсь, але як добре, що можна написати листа людям, які можуть мене зрозуміти, яким можна поплакати. Проте не думайте, що я намагаюсь вибити сльозу, ні. Мене звуть Діма, прізвище Коротков. Я життєрадісний, жвавий, активний в діях. Мешкаю в місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області. До війни я не замислювався, що таке родина, я був щасливий і безтурботний.Так сталося, що саме жахлива війна забрала в мене маму.
Ми з мамою, сестричкою Каріною з початку війни багато бідували. Матуся дуже боялася за нас і змушена була шукати безпечне місце. Ми опинилися в Криму. Там на нас очікували лише незгоди й проблеми.
В травні 2016 року ми повернулися додому. Мама захворіла. Через тиждень ми її поховали. Вона все говорила, що для лікування потрібні гроші, а їх не було. Зараз нам дуже її не вистачає. Вона була молода й вродлива, найкраща людина в світі. Я думаю, що, якби не війна, так би не сталося.
Я хочу сказати, що страхіття війни в нашому місті продовжуються й зараз, і тепер мені необхідно піклуватися про дідуся й сестричку. Я більше не хочу нікого втрачати. Хочу, щоб нашу єдину в місті українську школу відновили, щоб ми більше ніколи нічого не боялися".
«Третя година ночі. На небі поодиноко сяють зірки. Зимно і пусто на душі. Я знаю, що інші діти у моєму місті теж зараз не сплять… Так останні три роки проходить майже кожна ніч у моєму місті.
Моє місто — Красногорівка. Місто, яке майже повністю перетворилося на руїни. Але, усупереч поширеній думці, тут все ще живуть люди. Тут працюють декілька шкіл і дитсадків. Працюють декілька магазинів і лікарня. У кого була можливість виїхати — виїхали, але багато людей залишилися у рідних домівках, маючи надію на відновлення міста.
У моєї мами була подруга — Ася. У неї двоє дітей. Але нещодавно її не стало — війна забрала. І у дітей більше немає матері — війна забрала. А у батьків немає дитини — війна забрала. Таких випадків безліч: з кожним днем стає все більше. Люди! Припиніть це! Ми — діти Донбасу. Ми хочемо миру і спокою! І ми хочемо, щоб нас нарешті почули!
…Ранок. Ще чийсь будинок зруйновано. Війна проковтнула ще чиїхось дітей чи батьків. Але ми йдемо до школи вчитися, не дивлячись ні на що. З буханцем хліба в руках прямують дідусь і бабуся. Думаю, вони вже пережили одну війну, але тепер вона повернулася знову. На обличчях, вкритих зморшками, смуток, втома. Дітей у них більше немає — війна вбила. І вони залишились зовсім одні. Він — останнє, що залишилось в неї. Вона — останнє, що залишилося в нього. Разом вони пережили одну війну. Але навряд чи переживуть цю. Я доходжу до школи. Сьогодні першокласників у першу чергу вчать, як правильно падати на підлогу, закриваючи рученятами голови, коли починається обстріл. І як поводитися, щоб під час прогулянки не підірватися на міні. І я розумію, що це ненормально. І я кажу собі: «Досить! Досить! Всі ці діти ні в чому не винні! Ті бідолашні люди, яких я щодня бачу на вулиці, ні в чому не винні! Досить! Вони цього не заслуговують».
Я учениця 8-го класу, мені 14 років. У вільний час я дуже люблю читати книжки і робити різні фото на свій телефон. Фотографувати я люблю з раннього дитинства. Фотографую природу свого рідного краю, фотографую цих прекрасних людей. Насправді всі люди прекрасні. В кожному з нас є щось хороше, потрібно тільки вміти це бачити. На мою думку, поганих людей не існує, існують лише гарні люди, які роблять погані вчинки. Але навіть у цих людей в серці є доброта. Їм потрібно тільки прислухатися до свого серця.
На Різдво у мене є лише одне бажання: я хочу фотографувати мирне небо і щасливих людей. Дорослі, будь ласка, припиніть війну!"
Синидяк Анастасія,
учениця 8-го класу
Красногорівської школи № 3
***
Я хочу розповісти про мою матусю. Моя мама найкраща! Коли наше селище обстрілювали вдень і вночі, ми нікуди не виїздили. У моєї улюбленої мами дуже важлива робота. Вона завідуюча господарством в лікарні. Навіть коли стріляли з гармат, мама ходила на роботу.Коли через обстріл не можна було проїхати додому на машині, вона залишала її у друзів і йшла пішки через ліс. Їй було дуже страшно.
І на роботі і вдома моя мама всім потрібна. Я її дуже люблю. Я вважаю, що вона справжній Герой!
Одинцов Ілля, 10 років, 3-Б клас,
Станично-Луганська ЗОШ № 1,
смт Станиця Луганська, Луганська область
***
Доброго дня!Нещодавно дізналася про конкурс «ФАКТІВ» «Війна і мир очима дітей». Плакала, коли читала, що переживають діти, які живуть у зоні військових дій.
Наші діти знають про війну небагато. Інколи дорослі читають їм оповідання про війну, вони грають в комп’ютерні «стрілялки» та у «війнушку», приходять до нас волонтери, учасники АТО.
На щастя, у нас не стріляють і наші діти спокійно ходять до дитсадка. Але вчора мама Насті розповіла про медсестру, яка не боялася, рятувала поранених бійців, і її вбили. Дівчинка зі сльозами на очах розповідала про це іншим дітям групи. Ніхто з дітей не залишився байдужим і просили мене розповісти їм про цю мужню жінку — справжнього героя. Я дізналася, що мова йшла про санінструктора Наталію Хоружу, яка загинула 2 лютого під вогнем терористів, коли рятувала поранених бійців на передовій. Знахабнілий ворог прицільно розстріляв машину з Червоним хрестом. На тій війні вона була лише 5 місяців, але зуміла спасти багато життів. Була доброю, лагідною, завжди допомагала слушною порадою. Наталя не встигла отримати свою нагороду за відвагу, до якої була представлена, отримає її вже посмертно. У неї залишилась дочка, яка може гордитися такою мамою! Вічна пам’ять та слава цій героїчній жінці!
А ще в Україні понад 2000 жінок визнані учасниками бойових дій. Справді кажуть, коли в інших народів героїчні жінки лише трапляються, то в Україні тільки такі і народжуються.
Ніколи не сподівалась на таку реакцію своїх маленьких вихованців, коли розповідала їм про цю мужню жінку. Їм було не лише цікаво, вони пропустили цю історію через свої маленькі сердечка. «Що ж ми можемо зробити, ми ж не вміємо писати?» — хвилювалися вони. Тоді мудрі дівчатка запропонували привітати дочку мужньої Наталі з жіночим святом подаруночком, зробленим своїми руками, та ще раз нагадати, що вона може пишатися такою героїчною мамою. Добре було б, якби ця дівчина дізналась про подарунок від наших дітей.
Не знаю, чи потрібно розповідати дошкільнятам про справжню війну? Як, не травмуючи ніжні дитячі душі, розповісти дітям про війну? Відповідь підказує саме життя.
Вихователь Наталія Олександрівна
та діти старшої групи ДНЗ № 3
м. Прилуки Чернігівської області
***
Доброго дня, шановна редакціє! Я довго думав над тим, про яку саме жінку вам написати, да так й не визначився. Спочатку хотів розповісти про Тіну Кароль, вона моя улюблена співачка, але ви і так все про неї знаєте. Мама сказала, що потрібно розповісти про якусь героїню сучасну, але я таких не знаю. Це я так спочатку думав. Мені вважалось, що все, що роблять мої близькі, знайомі жінки, так буденно, так звичайно. Я ніколи до цього не замислювався над цим. Ваш конкурс став для мене як своєрідний «пінок», я почав вдивлятися в справи та дії моїх жінок і так здивувався. Які ж вони працьовиті, хоробрі, завзяті, наполегливі, щедрі, лагідні, кохаючі, віддані — справжні сучасні героїні.Я живу в місті Краматорськ — перлині машинобудування та металургії України. Вже майже три роки наше місто переживає не найкращі часи. Спочатку була війна у нас в місті. Я тоді ходив до дитячого садочку. Ніхто не міг повірити, що це можливо в центрі Європи та в двадцять першому столітті. Коли нам дзвонили рідні та знайомі з різних міст і мама їм казала, що Краматорськ бомблять, усі казали, що це казки. А нам було не до казок. Хоча в садочку наші вихователі, чарівні жінки, нас заспокоювали саме казками та посмішками. Коли щось вило на вулиці, вони грали з нами в гру «хованки» та ховали всіх під всіма поверхами та в підвалі. Виховательки та няні нас обіймали і знов розповідали добрі казки, як феї. Потім моя мама вперше відправила мене до бабусі в Горлівку на декілька днів. Я ще ніколи не залишався на ніч без батьків. Але ці декілька днів дуже розтягнулися, і мама їздила з Краматорську до Горлівки через день. Бо в Горлівці був я, а в Краматорську — батько на НКМЗ (Новокраматорський машинобудівний завод. — Ред.) та мамина робота. Їй було дуже страшно, але вона їздила та їздила, бо любить нашу родину. Тому мені вже було і не страшно. Моя бабуся прийняла у себе ще одну родину з Краматорська, біля їх дому було лихо. В домі у бабусі на той час стало п’ятеро дітей, троє дорослих та старенька її мама, моя прабабуся. І на всіх вистачало любові, уваги та смаколиків. Ввечері всі збиралися на великому дивані та обіймалися. Але лихо прийшло до Горлівки. Мама вивозила мене до Краматорську через Донецьк, бо всі дороги до рідного міста були одразу перекриті. Я пам’ятаю, що, коли ми вже їхали з Донецька до Краматорська, під'їхали до якогось моста, який нависав над нами, а з нього звисав потяг. Але іншого шляху не було. Мама закрила мене собою, щоб я не злякався. А вона вся аж тремтіла. Додому ми доїхали далі без пригод. Коли я прийшов до садочку, то дізнався, що наша вихователька звільнилась та пішла працювати до військових на аеродром. Ми так нею пишались, що вона буде допомагати не тільки нам, а всій Україні.
Кожен день моя мама, бабусі, вчителька, вихователі дарують мені частинку себе, навчають, кохають, захищають — і це безумовно та безкорисливо, не дивлячись на важкі часи та інші якісь події. Озирніться. Такі жінки навколо кожного. Милі, красиві, ніжні, відважні, хоробрі — наші сучасні героїні. Вони згодні на все, щоб було добре їх родинам і країні — милій Україні. І як обрати, про яку саме героїню писати? Наша країна — жінка Україна — сама героїня.
Я пишаюсь, що я українець, моя країна — жіночна Україна, а жінки її — найжіночніші в світі — милі, красиві, ніжні, відважні, хоробрі…
Валера Кабельков, учень 2-го класу
Краматорської загальноосвітньої школи-інтернату,
7 років, місто Краматорськ
***
Я Артем, учень 2-го класу з міста Краматорська. Мені хочеться розповісти про давню подругу моєї мами, жінку на ім'я Анна. Вона дуже добра і гарно освічена людина, яка має багато різноманітних захоплень. Але головна її мрія — це мир на рідній Україні. Саме заради цього вона разом зі своєю матусею вже протягом двох років кожної суботи готують смачну домашню їжу і передають її українським захисникам на передову. Солдати дуже вдячні їм за це і особливо полюбляють вареники з вишнею. Заради цієї страви жінки прокидаються о четвертій ранку і замішують великий таз тіста. А вишні вони дбайливо назбирали і наморозили для цього влітку.Наліпити велику кількість вареників — дуже тяжка справа, але жінки вірять, що їхня праця допоможе нашим захисникам вистояти в бою. І спільна мета — встановлення миру в нашій країні — буде досягнена.
Артем Мерзляков,
2-й клас, ЗСШ № 10, м. Краматорськ
***
Я дуже хочу, щоб закінчилась війна. Щоб наші любі матусі жили в мирній країні. Ми їм дуже вдячні за допомогу: матусі-лікарі спасають воїнів від поранень, матусі-волонтери допомагають вижити. Матусі і сестри ждуть вояків додому. Я хочу, щоб настав мир.Марія Єщенко,
2-й клас, ЗСШ № 10, м. Краматорськ
***
Я думав, що волонтер — це професія, але ні. Волонтер, як мені зауважив тато, — покликання. За своїм бажанням, вони ладні допомогти кожному, хто цього потребує. У них є свої обов’язки. Так, наприклад, вони збирають добровільні пожертвування та доставляють їх тим, кому це потрібно. Вони організовують благодійні концерти або ж аукціони, щоб зібрати кошти на лікування поранених бійців або хворих людей. Також є волонтери, що слідкують за екологічним станом міста або регіону.Тимофій Рибаков, учень 2-го класу,
м. Краматорськ Донецької області
***
Коли це починалося, люди від страху бігли ховатися у підвали. Невідомість і страх панували в серцях всіх людей…Моя мама не хотіла виїжджати з міста без тата. Тато не міг поїхати через роботу. А я не хотів нікуди їхати без моїх батьків, бо боявся, що вже ніколи їх не побачу…
Я не хочу боятися! Я не хочу війни!
З перших днів трагічних подій в Донецькій і Луганській областях євангельські церкви узяли на себе відповідальність допомагати людям, що живуть у безвиході на лінії фронту. Ще у травні 2015 року в християнському центрі «Добра звістка» міста Слов’янська була відкрита перша місіонерська школа для прифронтових міст, в якій навчалися присвячені Богу студенти з різних куточків України і Європи.
Серед місіонерів чимало жінок, які нарівні з чоловіками узяли на себе весь тягар місіонерської роботи. Цей щоденний подвиг звичайних жінок мало хто помічає. У спеку і в холод, під обстрілами вони допомагають місцевому населенню. Вони відвідують сім'ї інвалідів, тяжкохворим везуть медикаменти, голодним — продукти, замерзлим — дрова і буржуйки, сім'ям з дітьми — памперси і гігієнічні набори. А хто гостро потребує — і те і інше. У епіцентрі горя, яке принесла війна, з Божою допомогою саме місіонери-жінки стали джерелом порятунку для тих, хто був приречений на загибель. У серцях людей, з якими вони стикалися, депресія поступалася місцем вірі в краще, надія витісняла розчарування, а думки про смерть змінювалися на оптимізм і радість.
Тимофій Поляков (писав разом із батьками),
2-й клас школи № 10, місто Краматорськ
contest@fakty.ua. Телефоны (044) 486−54−30 и (044) 482−32−01.
Для победителей второго этапа конкурса «Война и мир глазами детей» выделены 10 главных призов, а для лауреатов — 10 поощрительных.
Наш конкурс поддержали:
— благотворительная организация «Благотворительный фонд «Мир и Ко», предоставляющая помощь украинским военным и гражданам, пострадавшим вследствие войны на Донбассе, а также информационно поддерживающая ВСУ;
— компания «Аййа», занимающаяся дизайнерской промопродукцией;
— Федерация футбола Украины.
Желающие присоединиться к нашему конкурсу могут звонить в редакцию «ФАКТОВ» с конкретными предложениями.