Пока украинцы в мирных городах и селах суетились в предновогодних хлопотах, провожали старый и встречали Новый год, для тех, кто сейчас воюет за нашу возможность жить мирно, и оставшихся по разным причинам на оккупированных врагом территориях праздники сейчас не
«Игнор российского Нового года, ждали нашего. Слава Украине!» — рассказал местный житель Сергей, имя которого изменено в целях безопасности.
Некоторым жителям оккупированных территорий удалось найти в эфире украинскую радиостанцию.
«Потом тихо включили наш гимн и загадывали желание о мире. Это главное», — уточнила местная жительница.
По ее словам, в городе достаточно большая часть проукраински настроенного населения. Остальные «приспособились или еще верят, что заберет Рашка».
Как сообщал «Апостроф», некоторые жители оккупированного Россией Крыма встречали 2018 год вместе со всей Украиной, по киевскому времени.
А известный украинский поэт и прозаик Сергей Жадан тоже встретил Новый год в Луганской области. Но на нашей стороне. Он рассказал об этом на сайте «Радио «Свобода»:
Дива не буде
Найменше все це нагадує свята. Попри те, що на кухні, в кутку, стоїть ялинка, з тризубом угорі. Вікна завішані ковдрами, на сходах у коридорі — мішки з піском: казарма лише зовні видається сонною й порожньою, люди всередині воюють четвертий рік, готові до всього. Сама будівля розташована в центрі селища, на першому поверсі — магазин секонду й салон краси, між другим і третім поверхами стоїть автоматник, чужих не пропускає. Та чужі сюди й самі не підуть. Про те, що тут стоять українські військові, з «того» боку чудово знають — коли був останній обстріл Новолуганського, сюди теж били — снаряд летів просто в казарму, але потрапив у сосну, що росте напроти будівлі. Зрізав стовбур, зрикошетив, побив машини військових. Сліди обстрілу можна побачити по всьому селищу — покришений асфальт, розбита вивіска на дитячому майданчику, кілька глибоких ям у парку. Сліди від вогню на церковній стіні. Вибиті вікна в старих хрущовках, деякі вже відремонтовані, з новими склопакетами, деякі й далі чорніють холодними провалами: очевидно, в багатьох квартирах ніхто не живе. В розбитому вікні тріпоче брудно-біла фіранка. Ніби хтось капітулює. Проходимо вуличками, дивимось, власне, куди прилітало. Місцеві на нас не звертають уваги — схоже, звикли. Покинутий дитячий садочок, невеличкий базарчик — чорний блискучий чорнозем пристає до підошов, торішня трава мокра й важка під грудневими опадами, за два дні завершується цей рік — четвертий рік війни.
«Дивіться, — показує військовий на пам’ятник, — бачите там відбиток зірки? Попросили місцевих її прибрати. Там ще стрічка була „георгіївська“. Ми говоримо, стрічка хай лишається, лише пофарбуйте її в жовто-синій колір. Вони не погодились, просто зняли її. Це якщо вам цікаві настрої місцевих».
Про настрої місцевих із військовими говорити взагалі цікаво. Хоча їхні свідчення завжди слід сприймати обережно: не кожен місцевий наважиться з військовими бути відвертим.
«Вони хоч розуміють, хто їх обстрілював?» — вже, сидячи в казармі, на кухні, питаємо в знайомої. Знайома — харків’янка, воює в добровольчому підрозділі, разом зі своїм чоловіком.
«Хтось розуміє, — відповідає вона, — хтось переконаний, що це українці стріляють самі по собі». «Люди різні, — додає. — Місцева, так би мовити, інтелігенція, себто люди з вищою освітою, підтримує Україну. Так ось виходить».
Останні дні в селищі тихо. Лише іноді повітрям струшує. Танк, коментує хтось. Особливої уваги на це ніхто не звертає — стріляють далеко, хвилюватись немає чого. Військові сходяться до столу — приїхали гості, всім хочеться поговорити, кожному є що розповісти. Командир розвідників розповідає, як займали села в «сірій зоні». Згадує про фермера, в якого зупинились. Той, зустрівши військових, з ходу висловився на підтримку ЗСУ, щоправда розкритикував про всяк випадок добровольчі батальйони. Коли дізнався, що перед ним саме добровольці — злякався й приготувався до найгіршого. Тим більше — добровольці вилучили в нього незаконну зброю. Поселив військових в кухні. «На столах стояли запаси домашнього вина. Десять великих баняків, ти уявляєш!» — із захватом розповідає розвідник. Коли добровольці за пару тижнів з’їхали, фермер із подивуванням виявив, що його запаси алкоголю лишились неторканими. Не знаю, чи вплинуло це якось на його настрої.
Воювати за свою країну
На зворотному шляху підбираємо до Харкова одного з бійців. Дорогою розповідає свою історію. Бізнесмен із Макіївки, підтримував майдан. Навесні 14-го їх почали виловлювати. Його попередили знайомі, встиг утекти. Кинув усе, що мав, перебрався до Харкова. Довго намагався потрапити на передову. «Тоді навіть за гроші не хотіли мобілізовувати. Ну ось тому я тут», — говорить про свій батальйон. «Загалом це честь — воювати за свою країну. Не кожному поколінню випадає», — додає.
Говорить насправді без пафосу, видно, довго це все собі обдумував. Говорить російською. Як і всі добровольці, з якими тут бачились. Харків’яни, дніпропетровці, східняки, одне слово — зустрічають на фронті четверту новорічну ніч, воюють за свою країну.
Уже в Бахмуті починаєш звертати увагу на новорічні вогні та прикраси. Ну так — попереду свято, війна лишається позаду. Позаду лишається чорний важкий ґрунт незібраних полів. Позаду лишається холодне низьке небо над «сірою зоною». Позаду лишаються забиті фанерою вікна мирного населення й бійниці армійських казарм. Щодалі більше ялинок та яскравої реклами. Харків загалом тоне в світлі й мішурі. Вулиці забиті привітаннями від президента й мера. В магазинах не проштовхнешся, в ресторанах немає вільних місць. Ну так — всі не можуть жити війною, війна втомлює, війна змучує, виснажує. Особливо тих, хто не має до неї жодного стосунку. Всім хочеться спокою. Всім хочеться затишку. Всі хочуть дива.
Ось тільки дива не буде. Буде війна. І вистояти в ній можна лише всім разом — і східнякам, і західнякам, і військовим, і цивільним. Незалежно від настроїв.
Материалы, опубликованные в рубрике «Блоги», отображают мнение автора и могут не совпадать с позицией редакции.