Герой України, автор Акта проголошення незалежності України, дисидент, політик, колишній політв’язень, громадський діяч, народний депутат кількох скликань Верховної Ради Левко Григорович Лук’яненко помер 7 липня. За півтора місяця до свого 90-річного ювілею…
Для багатьох Левко Лук’яненко був символом незалежності, людиною, яка залишила пам’ятний слід в історії держави, справжнім патріотом, що пройшов дуже складні випробування (26 років провів в ув’язненні) заради України, яку він любив понад усе.
Левко Григорович народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка Чернігівської області. З 1944 по 1953 рік служив в армії. Після закінчення юридичного факультету Московського державного університету працював у Радехівському райкомі КПРС, а потім в адвокатурі Глинянського району Львівської області. Тоді ж створив опозиційну Українську робітничо-селянську спілку, яка виступала за конституційне відокремлення України від СРСР.
У 1961-му його виключили з партії і віддали під суд, який виніс вирок — розстріл (!) за антирадянську агітацію і пропаганду. Провів 72 дні в камері смертників, проте кару замінили ув’язненням на 15 років.
Вийшовши на свободу в 1976 році, Лук’яненко став одним із засновників Української Гельсінської групи. Через рік його знову заарештували і засудили на десять років в’язниці і п’ять років заслання, але в 1988-му помилували.
Одразу як тільки повернувся на батьківщину, він почав вести активну громадську діяльність. Боротьба за суверенітет України, партійна (у 1990 році був обраний головою Української республіканської партії) і парламентська робота, численні зустрічі з однодумцями, написання статей і книг…
Кожний його крок підтримувала вірна дружина Надія Іванівна Лук’яненко, яка розповіла «ФАКТАМ» про життя з «вічним бунтарем».
— Надіє Іванівно, як зазвичай у вашій родині святкували день народження Левка Григоровича?
— Мій чоловік завжди чекав цього дня. Ми дуже святково відзначали, до нас приходило багато друзів. Не менше 80 чоловік. До речі, минулого року приходили привітати хлопці з АТО, подарували Левку прапор батальйону Кульчицького…
— Де збиралися?
— Тільки вдома — тут, у Хотові (село в Київської області. — Авт.). Страви в основному готувала сама. Трошки допомагали діти і подруги.
Все було тепло, дружньо, душевно, по-домашньому. Ніхто нікуди ніколи не спішив. Це була обстановка, в якій хотілося сидіти, спілкуватися.
— Про що говорили?
— Про все: про політику, майбутнє, минуле, що зробили не так, чому сьогодні країна не така, про яку мріяли і за яку мій чоловік боровся.
— Як Левку Григоровичу більше подобалося — говорити самому чи слухати?
— Знаєте, він слухав і чув людей, але вони приходили здебільшого, щоб послухати його. У Левка Григоровича була добра пам’ять. Він дуже багато читав і багато знав. З ним завжди було цікаво.
— Як він ставився до такого дивовижного збігу — дня його народження і Дня незалежності?
— Звичайно, Левку було приємно, що так сталося.
У 1991-му він навіть забув про день народження. Було багато клопотів. Тільки-но завершився путч. 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. На вулицях Києва збиралися люди. На Софійській площі відбувся багатолюдний мітинг, який закінчився дуже пізно. Там Лук’яненко зачитував акт.
Ми з його довіреною особою Наталкою щось нашвидкуруч приготували та сіли біля телевізора. Такі ж бо події! А Левко з товаришами був там, у парламенті.
Десь близько півночі прийшов до хати. Запитала: «Ти що, сам?»
Бо ж ми стіл накрили. А він в тому шумі навіть забувся, що це ж іще і його свято. Але потім до нас зайшли хлопці з Республіканської партії. Ми довго сиділи.
*24 серпня 1991 року. Так вітали Левка Лук’яненка після прийняття Акта проголошення незалежності України, автором якого він був
— Звідки у нього, простого сільського хлопця, таке державне мислення?
— Якийсь революційний дух був у нього змалечку. Думаю, що взагалі патріотичні риси — із сім’ї. Мати Левка Наталя Олександрівна в останні роки свого життя згадувала: «Ми колись співали пісню…» Вона після інсульту не дуже добре могла висловлюватися. Ми питали: «Яку? «Ще не вмерла Україна»? А вона: «Так, так».
Мати завжди цікавилася всім. Коли Левко приїжджав з армії у відпустку, просила: «Кидай все, сідай і розказуй». А батько Григор Максимович був трудягою. Вмів усе робити, селянам багато допомагав: покривати хати, ще щось по господарству.
Левкові ще вдалося покрутитися у колах старої московської інтелігенції. Його дядько, материн брат, жив там. І Левко, коли вчився в університеті, спілкувався з ними. Це теж на нього вплинуло.
До речі, щоб ви знали, коли в 1988 році його випустили на волю, в Томську місцева інтелігенція влаштувала Левку прощальний вечір. Вони зібрали чималу суму (три з половиною тисячі рублів чи більше) на дорогу, а він не хотів брати. Тобто були люди, які його розуміли навіть у Росії.
На Донбасі теж добре відносилися. У 2013 році він там був. Повернувся задоволений: «Донбас — український. Мене всі слухали, мене чули, мене розуміли». Левко потім скрізь підкреслював, що у нас мало на Крим і на Донбас зважали.
Щодо волелюбності, то, коли він служив в армії, йому попалася книжка про Северина Наливайка. Він захопився цією історією боротьби… Ще любив «Овод» Войніч. От ці книжки дали йому поштовх глибоко вивчити справжню історію.
Левко згадував, як мама співала російську пісню: «Сижу за решеткой в темнице сырой». Дуже любив цю пісню. Але і близько не знав, що доля так повернеться, що буде й сам сидіти за ґратами.
— Ви казали, що його батько був дуже трудящий. А Левко Григорович?
— Також. Коли він потрапив у лікарню в останній раз, у нас зіпсувалася газонокосарка. Кажу йому: «Ти мені дуже потрібен, нема кому полагодити». Він би полагодив…
Левко міг замок поремонтувати, всю електрику — розетки, вимикачі — дома справити, бо в тюрмі був електриком.
Коли ми ще не були одружені, я приїхала до нього. Хотіла м’яса посмажити, а сковорідки нема. Він каже: «Я тобі зараз зроблю». Десь знайшов метал, попідрізав з боків, позагинав, поклепав — і зробив мені сковорідку! Потім дуже довго нею користувалася.
Він усе умів руками робити. І це було добре, тому що фактично ми не користувалися нічиїми послугами.
Левко від батька взяв роботящість, а від мами — розум. Вона була мудра і авторитетна жінка, тому в селі її називали «адвокаткою». Люди йшли до неї за порадою. Це відзначають усі.
Колись, у 1991 році, ми з ним були в Городні (це райцентр на Чернігівщині). Там вчителька з Хрипівки розповідала, що знала дядька Грицька і тітку Наталю: «То надзвичайно хороші люди, їх поважали в селі».
— Перейдемо до іншої теми. Ви ж зустрілися вже у дорослому віці?
— Ми познайомилися в 1989 році. Мені було 46 років. Я жила на Івано-Франківщині, працювала начальником експериментального цеху на швейній фабриці.
У мене дві дочки. Старша після закінчення Московського інституту електронної техніки працювала на заводі. Їй відразу дали двокімнатний гуртожиток. Тоді вона мала двох дітей, третім була вагітна. А молодша вчилася в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого.
Ми з першим чоловіком були розлучені, але жили в одному домі. То так вийшло.
— А у Левка Григоровича були діти?
— Своїх — ні.
Так ось, я була дуже активною. Мені було мало лише одної фабрики, завжди хотілося ще щось робити. У лютому 1989 року я вступила до Української Гельсінської спілки. З того все і почалося.
У вересні 1989 року поїхала на з’їзд РУХу, де почула виступ Лук’яненка з трибуни. А на початку листопада він до нас приїхав. Ми готувалися ставити питання про його висунення в депутати від Івано-Франківщини, було багато організаційних питань.
Оскільки працювала до шостої години, трохи запізнилася. Увійшла, сидять наші і Левко. Якщо чесно, подумала: симпатичний, але трохи старий. Так ми познайомилися.
Потім він приїжджав ще. У мене — абсолютно ніяких симпатій чи емоцій, просто повага до нього.
— Він тоді був одружений?
— Ні, розлучений. Перша жінка подала на розлучення у 1967 році, коли він відсидів шість років за ґратами. Левко не любив згадувати цю історію.
Але в нього ще до мене була якась жінка. Він її привіз з Сибіру. Підозрювали, що вона має відношення до КДБ, — там хотіли, щоб вона його ганьбила. Вони вміють таке робити…
4 березня 1990 року Лук’яненко вибори виграв. Ми багато працювали на нього, бо супротив був шалений.
Потім він почав дуже часто телефонувати мені. Ніби давав якісь завдання: піти в міську раду, ще щось. Це були приводи. Коли у Верховній Раді оголошували перерву, мене на фабриці починали гукати: «Надіє Іванівно, Київ». Щось тягнуло його до мене весь час. Якісь розмови про політику, про справи були нібито суттєво чисто ділові. Хоча десь просочувались все-таки більші почуття.
Якось приїхала у київський будинок моделей по роботі та в главк з документами якимись. І Левку Григоровичу документи везла. Він пообіцяв: «Вас зустрінуть».
— На «ви» спілкувались?
— Так. Тоді я перший раз приїхала в Хотів. Ненадовго. Просто в гості. Тої жінки вже не було. Він її прогнав.
— Надіє Іванівно, а чому Левко Григорович мешкав у селі?
— Тому що після визволення з тюрми йому не можна було в столиці поселятися. Він знайшов тут хату. Був довгий процес купівлі-продажу, юридичних тонкощів.
Але продовжу про наші стосунки. Він дуже часто телефонував. Потім ми зустрілися в Хусті на якихось урочистостях, куди запросили багато відомих людей і делегації з областей. Левко побачив мене з трибуни. До нього йдуть кореспонденти інтерв’ю брати, а він до мене просувається скрізь натовп. Не знаю, про що ми вже там говорили…
Потім, вже в кафе аеропорту, він відкрився: «Я би хотів, щоб ви переїхали до мене». Відповіла, що не знаю. Почав просити: «Приїдьте, подивіться». Якщо чесно, він не вмів дуже ласкаво спілкуватися.
На початку червня ненадовго приїхала в Хотів. А тут був кореспондент з Дрогобича. Питає: «Це ваша дружина?» А Левко: «Так». Не отримавши моєї згоди!
Газета вийшла. І тоді почався розголос про нас з Лук’яненком.
30 червня я взяла відпустку, щоб провести її в Хотові. Картина була такою: вікна хати обклеєні пожовтілими газетами, стоять чемодан з речами та меблева стінка, яку лишили господарі, які хату продали. І в кімнаті матрац, на якому Левко спав. Дивлюсь на той матрац, а у ньому миші дірку проїли. Я аж злякалася.
— Він був таким аскетом, що навіть ліжка не мав?
— Ні, просто не встиг підготуватися. Почала все приводити до ладу. Познімала ті газети, помила вікна, купила тюль. Сусіди сказали: «Все, є господиня. Вже відчувається, що тут буде життя».
Незабаром «швидка» його забрала в кардіологію. Йду в лікарню і думаю: все тут чуже, необжите, а я ж такий комфорт лишила, таку роботу гарну…
Казала Левку: «Хата не твоя (на той час вона була оформлена на підставну людину). Навіть ти незаконно тут живеш. А що я тут роблю?» Він: «Все буде добре. Напиши заяву на розрахунок». Зателефонувала на фабрику: «Точно вже не повернусь».
Часто думала: як залишу фабрику, як без мене обійдуться? Але тільки написала заяву і розрахувалась, стало так легко. З дому забрала документи і сумку з речами. Залишила там все: хату, машину, кришталь, меблі.
Потім почалася епопея з пропискою. Він же був не прописаний ніде, і я не прописана.
— Тобто два бомжі?
— На жаль.
Одружились ми 1 вересня.
— Як вас сприйняло коло близьких Левка Григоровича, а його — ваші рідні?
— Гарно, але сестра — трошечки якось обережно, може, з ревністю. Мама добре відносилась.
— А ваші дівчата?
— Вони були задоволені. Хотіли, щоб мені було добре.
Левко дуже любив мене. Ми прожили 28 років як один день. Така міцна сім’я створена була.
Він був чудовий дідусь. Діти та онуки мене не питали, як моє здоров’я. А завжди: «Як дідусь? Що у нього болить? Куди він пішов?»
— Чоловік був суворий до вас?
— Ні. Коли йому казала: «Левко, тобі костюм треба купити», він завжди відповідав: «Не треба, вистачить одного. Давай тобі щось краще купимо». Щось одягну, каже: «Не одягай, це тебе так старить». Він мені був перший порадник. Ніколи не ревнував, ніколи не казав: «Туди не йди, те не роби».
— Сварилися?
— Майже ні. Були суперечки, що він когось підтримував як політик або ще щось.
До речі, стільки провокаторів приходило до Левка, що я мусила постійно «чистити» його від них. Слава Богу, що завжди була біля нього, чесно вам кажу.
Але для сварки навіть причин не було. Чоловік завжди казав: «У мене є все. У мене добра хата, у мене є добра жінка. Мені нічого не треба, мені дуже добре».
За місяць до смерті, 8 червня, він написав у щоденнику, який вів з 1988 року: «Велике сімейне свято — 75 років дружині Надії».
А ось дуже сумний запис. Це про те, як Левко в квітні минулого року торгував на «Книжковому арсеналі»: «Підходили деякі добрі колеги, привітались та перекинулися парою добрих слів. Підходила маса таких, які мене знають: із ЗМІ чи колишніх мітингів, на яких я часто виступав. Хотіли почути мої відповіді на їхні питання про владу, Україну і таке інше. Докучав біль (у нього нога боліла), а ще більше почуття приниження — продавець книжок…»
Ми продавали книжки для того, щоб далі ще друкувати, бо робили це за свої гроші. Жодної книги Левко не видав за державні кошти. Хіба десь якийсь спонсор трошки щось дасть. В мене пенсія невелика, у нього більше, нема ніякого бізнесу.
Книжки, написані за 27 років, зібрали в 13-томник «Шлях до відродження», який у 2016 році отримав Шевченківську премію. Нинішнього року вийшла нова книжка. В кінці Левко написав: «Дякую дружині, вона є першою читачкою і першим критиком багатьох моїх заяв, листів, різних політичних текстів. Вона людина з літературним смаком, і її критичні зауваження часом примушували мене щось викинути, часом щось переписати і тим явно покращували текст». Я все читала і друкувала весь час.
— Найвідомішою є книга «Сповідь у камері смертників». Що він вам розповідав про тюрму?
— Декілька разів Левко був під таким пресом, в такій небезпеці. Якби не інтуїція…
Був такий епізод. До камери зайшла медсестра: «Буду вам робити укол». Тоді він трохи кашляв. Але Левко побачив, що у неї рука труситься, бо ж вбити людину не так легко, навіть якщо перед тобою ворог. Він відчув, що в шприці якась отрута і що це може бути кінець. Шарпнув її руку і не дав колоти. Жінка зблідла і почала кричати… Левко був впевнений, що тоді врятувався.
Потім дали один раз борщ. «Я попробував — щось не таке, і я вилив його. Краще вже бути голодним».
— Левко Григорович розумів, що йде з життя, коли потрапив у лікарню в останній раз?
— Ні, сподівався, що його врятують. Вірив у те, що буде жити. 90 років хотів відсвяткувати. Було багато планів.
У нього був хронічний мієлолейкоз з 2012 року. Довго лікувався. Але потім досить непогано себе почував.
24 січня минулого року зламав ногу, а потім йому поміняли суглоб. Нога дуже боліла.
Коли стало погано (одна нога опухла і почервоніла, а та, яку зламав, стала синьою — це через тромб), «швидка» відвезла в лікарню. Там зробили аналіз крові. Були дуже погані показники, тобто почався рецидив.
Лікарі дуже старалися. Коли була потрібна кров (бо низький гемоглобін), я кажу лікарю: «Не маю донорів, але готова заплатити». А він: «Я дам Лук’яненку свою кров». На жаль, все рівно вже нічого не помогло.
В останню добу Левко вже нічого не пам’ятав, не відреагував навіть на дзвінок онука з армії, якого дуже любив і дуже ним пишався. Кажу: «Антон телефонував, Левко. Він питає, як твоє здоров’я. Чуєш мене?» Тримаю за руку, а він уже не реагує. Мені стало страшно. Просила: «Ну потисни мені руку, я тебе прошу». Я вже зрозуміла, що це кінець…
Потім почалося запалення легенів, була підозра на інсульт. Після МРТ нейрохірурги відмовились щось робити.
Я з реанімації зателефонувала Яворівському, він був з нами в близьких стосунках. Він перший написав в соцмережах: «Помоліться за Лук’яненка». Люди відгукнулися, але…
Завершу ось чим. Левко неодноразово говорив, що українець — це людина, яка по духу усвідомлює себе українцем. Він завжди протестував проти несправедливості, проти того, що не входило в його систему координат. Він був бунтарем.
Ранее в «ФАКТАХ»: Учрежденная президентом Петром Порошенко стипендия имени известного диссидента Левка Лукьяненко предназначена для политических узников, незаконно задержанных Россией, удерживаемых в РФ или оккупационной администрацией Кремля.