— Під час експедиції по збиранню свідчень людей, що пережили Голодомор, мене особливо вразила історія, яку розповіла 92-річна Тетяна Іванівна Кротова, — говорить куратор проекту «Голодомор: мозаїка історії» науковий співробітник Національного музею Голодомору Лариса Артеменко. — Мешканців її села Травневе (в 1932—1933 роках це був хутір Шевченко) на Кіровоградщині врятував від голодної смерті голова колгоспу, ризикуючи власним життям. Тетяна Іванівна в свої поважні роки зберегла ясний розум і чудову пам’ять (прочитала по пам’яті чималий уривок з Шевченкової віршованої комедії «Сон»).
Тетяна Кротова під час Голодомору була ще малою, вона 1928 року народження. Тому здебільшого від матері знає, що тоді відбувалося. Хоча й сама дещо пам’ятає.
— В 1932—1933 роках на нашому хуторі Шевченко жодна людина від голоду не померла завдяки голові колгоспу Романенку Никифору Нестеровичу, — розповіла Тетяна Іванівна науковцям. — Як зібрали врожай, хліб чомусь лишився на хуторі — зерно просто звезли в одну хату, в якій ніхто не жив. Голова колгоспу щовечора давав комірникові список — кому видати пшениці і скільки. В наступні дні хліб видавав іншим сім’ям. Все це негласно. З точки зору радянського закону він був злочинцем. Якби дійшло до влади, голову колгоспу розстріляли б. Але ніхто його не видав.
Що ми робили з тим зерном? Про те, щоб везти на млин, й мови не могло бути. А будеш його у ступці товкти, може якраз на хутір начальство з району з перевіркою нагрянути або хтось з іншого села нагодиться й почують. Тоді біда буде. Тому варили пшеницю цільною. Я як зараз бачу: мама витягає відерний казан з печі, а в ньому розварені, розбухлі зерна. В нас корову не забрали. Вона отелилася, давала молоко. Тоді з тарілок в селі не їли — у нас були глибокі глиняні миски. Мама насипала в них вареної пшениці, заливала молоком. І наша компанія (в сім’ї було шість чоловік) починала їсти.
Не всі знають, що в людському організмі пшениця не дуже добре переварюється — в якому вигляді з’їв, у такому з тебе й виходить. Уявіть: підеш до вітру й лишиш кучку пшениці. А як хтось чужий її побачить? Тому всі на хуторі ходили тоді до вітру або в сарай, або в клуню. Ми — в клуню. А кури за нами все дочиста підбирали. Від тієї пшениці ще й яєчка мали.
У січні 1935 року наша родина переїхала в село Громуха Рівнянського (зараз Новоукраїнський) району Кіровоградської області, бо там у батька багато рідні, а сільрада продавала дешево хату розкуркуленого. То батько й купив. Скоро ми дізналися, що голод у Громусі ще не минув — повз нашу хату люди ходили на скотомогильник по м’ясо коней, що померли від сапу (інфекційне захворювання тварин). А коли настала весна, ми бачили, як місцеві збирають коріння лопуха та й ще нахвалюють: «Таке добре, як картопля». А в нас було, що їсти — привезли з собою з хутора Шевченко городину. І корова молоко давала.
У село привезли чи то чотири, чи то п’ять сімей з Росії. Поселили в хатах, господарі яких повмирали. У росіян був з собою запас картоплі, гороху… Але довго вони в нас не затримались — побачили, що треба працювати, та й повтікали. Тільки одна з них — молода дівка — лишилася, бо вийшла заміж за місцевого. Прожила в нас майже все життя, а по-українськи вивчила лише два слова: «півень» і «кошель» (кошелем наші дядьки називають дерев’яний ящик для інструментів).
Мій сусід, як і я, 1928 року народження, розповідав, що його мама й бабця були вправними майстринями — гарно ткали полотна, рядна. Його батько ходив з цим товаром по селах міняти. Одного разу виміняв на цукровий буряк. Вдома його помили (не чистили, щоб нічого не викидати) і — в піч. Тільки буряк спікся, як нагодились активісти. Чують, їжею пахне. Витягли казанок, поставили на стіл і дочиста з’їли. Дітям (їх в тій сім’ї було п’ятеро) ані шматочка не лишили.
Голова колгоспу в Громусі був такий, що загнав на той світ половину села. Люди там вмирали від голоду й у 1935-му. Двоє досить міцних чоловіків щодня об’їжджали село, заходили в хати, забирали померлих і тих, хто вже ось-ось мав померти. Везли гарбою (високим возом), запряженою двома чорними волами, до братської могили.
Читайте также: Ежедневно по селу ездил на подводе человек и выкрикивал: «Выносите покойников!» — свидетель Голодомора
Перед війною того голову колгоспу за щось арештували. Але згодом відпустили, й він жив собі з дружиною та донькою. Пережив їх, а коли помер, чоловіки зробили труну, закинули її з небіжчиком на причеп трактора й повезли на цвинтар не через село, а крюк зробили лісосмугою — так виказали своє ставлення до померлого. Труну просто кинули в яму. Вона впала чи то сторч, чи то на бік. Ну й засипали землею. Отака йому «шана» від односельців за те, що накоїв. Оце вам два села, і два різних голови колгоспів…
— Порядних, чуйних людей, як голова колгоспу з хутора Шевченко, ми називаємо рятівниками й заносимо в окремий список — щоб зберегти їх імена для історії, — продовжує Лариса Артеменко. — Рятівниками були не тільки деякі голови колгоспів, але й члени так званих буксирних бригад — команд активістів, що ходили по хатах й робили обшуки, забирали їжу, а також жорна, ступки (щоб не було чим молоти зерно), ну й все, що впаде в око. Дехто з цих активістів попереджав людей (як правило, своїх родичів або добрих знайомих), що в них буде обшук, називав, коли чекати на буксирну бригаду. Ми питали під час експедиції й про злочинців, що навпаки забирали все дочиста, знущалися над людьми. Їх імена також фіксуємо.
— Чим влада пояснювала селянам тотальний грабунок харчів?
— Активісти казали людям: «Хочете їсти, йдіть працювати в колгосп. А вдома нічого їстівного мати «не положено». Річ у тім, що в колгоспах організовували харчування в так званих польових кухнях. Селянин мав працювати за миску юшки, яку видавали один раз на день. А ось харчування дітей колгоспників на польовій кухні не було передбачене. Від голови колгоспу (іноді від бригадирів) залежало, що покладуть у котел. В одних селах туди кидали трошки муки й на тому все. В інших, де керівник був порядним і мав змогу виділити припаси, юшка була з крупою, картоплею, навіть з м’ясом. В таких селах і дітей запрошували приходити поїсти на польовій кухні — звичайно, так, щоб не бачили чужі. Так що багато залежало від того, як конкретні представники влади втілювали горезвісну політику партії.
— Тетяна Іванівна Кротова розповіла, що в Голодомор люди призвичаїлись їсти коріння лопуха. А що ще доводилося людям тоді вживати?
— Оладки пекли з листя липи або кори дерев. Кору товкли, потім перетирали, поки вона не ставала як тирса. Олії в селян не було, тому натирали пательню воском і смажили ті оладки. Їли очерет, цвіт акації… Шукали по городах мерзлу картоплю, полювали на пташок, ховрахів й бабаків, збирали гриби та ягоди, де була можливість, ловили рибу. Скажімо, свідки Голодомору з Чернігівщини казали: «Весною 1933 року був сильний паводок, від Носівки до самої Бобровиці стояла вода». Річки й озера розлилися, і скрізь стало багато риби. Це врятувало багатьох місцевих. А от якщо взяти для прикладу село Захарівку на Кіровоградщині, то там ані річки, ані лісу — самий степ. Більшість жителів сіл Захарівської сільської ради померли з голоду.
До речі, Тетяна Іванівна Кротова розповіла й про такий жахливий випадок. Коли її родина жила ще на хуторі Шевченко, в сусідньому селі влада організувала дитячі ясла. Один хлопчик втік звідтіля й сам пішов додому. Потрапив на очі жінці, яка збожеволіла від голоду. Вона дитину вбила й з’їла. В ті страшні часи міліція була змушена порушувати кримінальні справи з огляду на велику кількість подібних випадків.
Читайте также: «Мужик — наш должник»: как Сталин узаконил в СССР «колхозное рабство»
— В дитячих яслах, що створювали тоді колгоспи, малечу годували?
— Колгоспи мали це робити, бо ясла організовувалися (по команді згори) саме для дітей колгоспників. Створювали також сиротинці для дітей, батьки яких померли від голоду. Колгоспи мали забезпечувати їжею і ці дитбудинки. Але де її взяти, якщо в рамках державної хлібозаготівельної кампанії все зерно цілеспрямовано постійно вивозилось, навіть насіннєвий фонд? Тому діти масово вмирали з голоду й в сиротинцях.
Під час експедиції ми просили свідків пригадати імена людей, що померли в ті жахливі часи (щоб внести в реєстр жертв Голодомору), і місця, де знаходяться братські могили, в яких ховали цих селян. Таким чином нам вдалося дізнатися місцезнаходження 66 місць масових поховань, раніше не відомих науковцям. Самим нам знаходити братські могили тих часів вкрай складно, бо їх ніяк не позначали на місцевості, майже ніде не ставили ні хреста, ні пам’ятного знака.
— Скільки років найстаршому свідку, який поділився з вами спогадами про Голодомор?
— Сто один рік. Було заплановано інтерв’ю з 102-річною жінкою, але вона раптом передумала зустрічатися. Нам стало відомо, що вона почувалася добре. Причина відмови, певно, в тому, що ця жінка працювала наглядачкою в тюрмі і їй не хотілося відповідати на запитання про службу в каральних органах. Вона не єдина, хто передумав говорити з нами. Ми здогадуємося, чому. Ці люди були дітьми голів колгоспів, бригадирів, членів буксирних бригад, чиїми руками сталінський режим організував штучний голод.
Деякі свідки чесно казали, що вижили завдяки тому, що пощастило прилаштуватися біля представників влади. Наприклад, 98-річна Масло Ольга Василівна з Прилук розповіла, що доглядала дитину активіста, за це її годували. В нас чимало й інших свідчень про те, що активісти не голодували, забираючи в людей останнє.
Читайте также: Голодомор деморализовал украинскую нацию: выживать пришлось за счет взяток, предательства и воровства
Зауважу, що зазвичай нашому музею вистачає грошей, щоб організувати щороку експедицію лише в одну з областей. Цього разу завдяки фінансуванню від Українського культурного фонду ми змогли вперше поїхати в експедицію дев’ятьма областями, записали свідчення 120 чоловік. Важливо, що з нами була знімальна група медіапроекту Ukraїner. Завдяки цьому відеозаписи інтерв’ю зі свідками Голодомору виконані на найвищому технічному рівні. Збирали ці свідчення не тільки для нашого музею, але для всіх бажаючих з ними ознайомитися. Тому поступово викладаємо їх в Інтернет, а також їх буде використано в майбутній експозиції ІІ черги Музею Голодомору, що зараз будується.
— Російська влада наполягає, що Голодомор 1932—1933 років не був акцією по знищенню українського народу. Бо начебто на всій території колишнього СРСР більшовики забирали у селян весь хліб. Люди, спогади яких ви записали, допомогли вам розібратися в цьому питанні?
— Ще в минулі роки ми зібрали чимало фактів, що беззаперечно свідчать — Голодомор був геноцидом, спрямованим на знищення саме українців, які активно чинили опір політиці (тоталітарному режиму) Сталіна. Під час нинішньої експедиції поповнили доказову базу новими свідченнями. Наприклад, Ніна Валер’янівна Коробкова, яка в 1932—1933 роках жила в Білорусі, розповіла, що в її селі в Мінській області в той страшний час від голоду не вмирали. Більш того, до них приходили селяни з України, приносили речі, щоб обміняти на харчі. Деякі українці зуміли залишитися в цьому білоруському селі. А коли ситуація в Україні стала відносно нормальною, вони повернулися додому.
Свідки з прикордонної Сумщини розповіли, що в перші місяці Голодомору українські селяни ходили в Росію за харчами. Попервах влада їм дозволяла купувати й везти додому по 10 буханок хліба. Потім по п’ять, по три, по одній… А згодом взагалі перекрила кордон.
Читайте также: В разгар Голодомора магазины «Торгсин» скупили за бесценок у умиравших украинцев более 9 тонн золота
На фото в заголовку: Голодна дівчинка з Харкова. Автор Олександр Винербергер