28 січня 2021 року Віктору Януковичу повідомлено про підозру в державній зраді через підписання ним Харківських угод. А 11 березня Рада національної безпеки і оборони України доручила СБУ перевірити обставини підготовки й ратифікації у 2010 році угод, якими базування російського Чорноморського флоту в Криму продовжувалось до 2042 року — чи було це державною зрадою. Зокрема — з боку 236 нардепів, чиї голоси «за» врахувала система «Рада».
Нагадаємо, 21 квітня 2010 року президенти Віктор Янукович та Дмитро Медведєв підписали угоду, яку домовились ратифікувати в парламентах одночасно 27 квітня. В Росії ратифікація пройшла без ексцесів. В Україні опозиція виступила проти. Але попри мітинги й протести, попри те, що Комітети Ради рекомендували відхилити закон про ратифікацію як неконституційний — документ винесли на голосування. Доступ опозиціонерам до трибуни був заблокований членами фракції Партії регіонів. У залі зареєструвались 211 парламентарів, ще 11 «регіоналів» перед голосуванням прийняли присягу. Спроби опозиції завадити цьому соратники Януковича подавили фізично — побитого народного депутата Олеся Донія на два місяці відправили до лікарні зі струсом мозку, Володимиру Карпуку зламали ніс, постраждали й інші парламентарі. Перед голосуванням за угоду провели ще одну реєстрацію нардепів. Табло показало 216 присутніх. Але під час голосування «за» ратифікацію набралось 236 голосів (свої голоси за неї віддало й півтора десятка членів опозиційних фракцій). Щоправда, невдовзі зʼясувалось, що частини з цих депутатів не було у залі, а деякі в той час взагалі знаходились за межами України.
14 років — від розпаду СРСР до 2005 року — Росія продавала Україні газ спочатку по 80, а потім і по 50 доларів за тисячу кубометрів. Врешті ціна почала рости і 2009 року склала 360 дол./куб. м. 2010 року Росія завдяки угодам все ж «скинула» 100 доларів. Але вже наступного року ціна голубого палива для України знову почала рости і 2012 перевищила середньоєвропейську, склавши 426 доларів. 2014-го російський природний газ Україна купувала за 485 доларів, але надалі ціну вдалось знизити удвічі, а 2016 року — відмовитись від купівлі газу у Росії і перейти на імпорт його з країн Євросоюзу.
Також читайте у «ФАКТАХ»: «Якою буде ціна газу після карантину, перспективи стати прем’єром і звільнення Коболєва: ексклюзивно Юрій Вітренко»
Керівництво України пояснювало необхідність Харківських угод тим, що без них Україна не в змозі була сплатити за споживаний російський газ. Орендна плата за перебування флоту встановлювалась у 100 мільйонів доларів на рік (з травня 2017 року), також Росія надавала 30-відсоткову знижку на природний газ (але не більше 100 доларів за тисячу куб. м). Національно орієнтована частина суспільства назвала ці умови зрадою національних інтересів України, яка надалі сприяла анексії Криму. Проте багато учасників підготовки й ратифікації Харківських угод і понині перебувають у владі.
Так, Олесь Доній підтримує покарання організаторів угод, але не впевнений, що цю справу повністю розслідують. На його думку, ті події були узгоджені між владою і керівництвом опозиції. На таку думку його наводить і те, що керівництво опозиції не захотіло доводити до судової тяжби його побиття.
— Україна зробила велику, катастрофічну помилку, коли з самого початку не наполягла на виводі зі своєї території всіх російських військових підрозділів, — розказав «ФАКТАМ» Олесь Доній. — Росія, принаймні її агресивні кола, розглядала Україну як тимчасове утворення. А російський Чорноморський флот — як форпост для подальшої агресії в Україну. Тому потрібно було розуміти, що пролонгація перебування ЧФ на нашій території уможливлювала таку агресію. Що, власне, і сталось.
Харківські угоди — результат змови тодішнього керівництва України з Росією. І всі, хто був зацікавлений у ній, хто брав участь і хто потім виправдовував, у тій чи іншій мірі несуть або кримінальну, або політичну відповідальність.
Чому були підписані Харківські угоди і чи можливо когось за це притягти до відповідальності «ФАКТАМ» розповів політик, лідер громадського руху «Рідна країна», Микола Томенко — віцеспікер Верховної Ради від опозиції під час ратифікації угод.
Угода готувалась таємним шляхом, ніхто не знав, як це все відбувалось. Власне, інформація просочилася тільки коли відповідно до Конституції цей міжнародний договір треба було ратифікувати у Верховній Раді.
— Зараз дехто виправдовує Харківські угоди тим, що Юлія Тимошенко у 2009 році підписала договір з Росією про постачу газу на таких кабальних умовах, які ніяк, ніж Харківськими угодами, не можна було змінити. Хоча, як показала історія, вже через пару років Україна знову платила майже найвищу ціну за російський газ у Європі.
— Я думаю, що угода, яка підписана Тимошенко, — це був привід, а не причина. Відносини між Україною і Росією мають багато складових. І при системному підході, якщо виходити з того, що Україна — самостійний суб’єкт міжнародних відносин, існували механізми стримування і впливу, можна було забезпечити поетапне звільнення Севастополя й Криму від російських військових формувань, використовуючи, наприклад, залежність Росії від транзиту.
Мова про те, що ментально команда Януковича, яка в 2010 році прийшла до влади, це люди, які були творцями України, як складової російського світу. Наведу один приклад. Ви могли б уявити, що у XXI столітті уряд української держави іде покладати квіти в Києво-Печерську лавру до могили Столипіна, який українців і євреїв вважав недонаціями, що не мають права на самостійну державу, на самостійну культуру, на самостійну мову? Столипін казав, що він ніколи не допустить, щоб пам’ятник Шевченку державним коштом поставили. І керівники держави Україна йдуть вшановувати людину, яка не просто ненавиділа, а «по-фашистськи» ставилась до українців та євреїв. Тому що в голові у команди Януковича було те, що ми малороси, складова Росії. Вони майже пишались тим, що змогли виторгувати сто доларів знижки на газ, якісь митні платежі. І не розуміли, що насправді національні інтереси важливіші, ніж одноразова знижка.
Сьогодні, зрозуміло, ситуація змінилася. А люди, звинувачені у державній зраді, пояснюють, що вони — зрадники, але зрадники тому, що так склалася ситуація.
— Щодо заяви РНБО про розслідування законності прийняття Харківських угод. На вашу думку, ці спроби реальні, вони зможуть закінчитися вироками?
— Сто відсотків нереальні. Я людина, яка активно займалася ухваленням Конституції, а потім дискусією стосовно того, які треба внести зміни до Основного закону. І я був у великій кількості міжнародних і українських експертних груп, які дебатували вдовж і поперек нашу 80-ту статтю Конституції. («Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». — Авт.) Я був серед тих, які однозначно говорили: європейська традиція свідчить, що ми повинні скасувати депутатську недоторканність, але зберегти так званий депутатський індемнітет. Депутатський індемнітет — це традиція європейських країн, коли члени парламентів не несуть юридичної відповідальності за своє голосування, висловлювання в парламенті і таке інше.
Тому абсолютно очевидно, що просто депутат, який проголосував, коли приймалося рішення, відповідно до статті 80-ї і всього чинного законодавства України не може бути притягнений до відповідальності. До відповідальності можуть бути притягнені, скажімо, організатори або група людей, яка всупереч законам, національним інтересам, зловживаючи своїм службовим становищем допустили рішення, які заподіяли шкоду національним інтересам, економіці, території і т.ін. Тобто мова може йти про президента, міністра закордонних справ, голову Верховної Ради — тих посадових осіб, які прямо чи опосередковано вчиняли дії, пов’язані з державною зрадою або порушенням законодавства.
Тому так званий «список 236» я називаю політичним тролінгом. Сьогодні для влади важливо показати, що дуже багато політиків, які критикують чинну владу, допускали не просто промахи, а і антидержавні, антинародні рішення. Починаючи від Партії регіонів (а тепер певної частини ОПЗЖ), й закінчуючи Литвином і Порошенком, який пояснив, що це був необхідний компроміс і адекватне, виходячи з ситуації, рішення. Тобто в даному випадку влада завдає політичного інформаційного удару по своїх опонентах.
Але тут вони так само не продумали момент, я б сказав, моральний. Бо серед тих людей, які готували угоду, які голосували, є люди, яких президент Зеленський призначав на посади. Скажімо Руслан Демченко, який був одним з очільників МЗС (відповідав за російський напрямок), а сьогодні — заступник секретаря РНБО. Наприклад, Сергій Гриневецький, який був одним з керівників фракції Блоку Литвина (у повному складі проголосувала за ратифікацію. — Авт.), призначений президентом головою Одеської обладміністрації.
СБУ, на мою думку, нічого не зможе. Ми маємо прецедент стосовно цього, який безуспішно закінчився — розслідування по так званому голосуванню за «диктаторські закони». Мене як свідка викликало НАБУ по цій справі, оскільки я був головую Комітету з питань свободи слова і заявляв про незаконність розгляду «диктаторських законів» з порушенням регламенту. І я тоді говорив, що в історії з «диктаторськими законами» можна звинувачувати тих, хто вів засідання Верховної Ради, хто виніс на розгляд в сесійну залу документи, які не пройшли наші комітети. На крайняк можна ініціатора чи доповідача, який всупереч вимогам регламенту це доповідав. А тих людей, які підіймали руки, їх притягти до відповідальності нереально.
— Це щодо державної зради. Але є не тільки звичайне кнопкодавство — є фальсифікації, коли «голосували» люди, яких не було в Україні. Є побиття народних депутатів. Хоча б ці обставини можна розслідувати?
— За кнопкодавство, на жаль, тоді не було відповідальності. Чинний наразі закон зворотної сили не має. Можуть бути якісь дрібні речі, пов’язані, наприклад, з хуліганством. До речі, ці факти ми використовували. Я в тому числі, коли був свідком у Конституційному суді по справі стосовно порушення регламенту і визнанні незаконності так званого законопроекту Колесниченка-Ківалова.
Тобто ці факти важливі, і вони могли б бути застосовані, коли нам треба було анулювати і визнати незаконним факт ратифікації. От тоді те, що ви сказали, однозначно підпадає під розгляд в Конституційному суді. Але це стосовно власне закону. Стосовно конкретних дій, на мою думку, щось вагоме буде важко знайти. Тому що і час збіг, і як би посил РНБО не пов’язаний з тим, щоб повернутись до законності чи незаконності угод. Він пов’язаний з тим, що багато з теперішніх політиків з правової і морально-політичної точки зору не мають права бути в політиці, бо вони зрадили державні інтереси в цьому конкретному випадку. І в цьому сенсі РНБО зіграла свою роль, і правильно зробила. Але в сенсі імперативно-правовому, думаю, це стосується, можливо, одного-двох осіб: голови Верховної Ради, ще когось, і напевно не стосується решти депутатів.
— Харківські угоди вплинули на те, що Росія забрала Крим, чи вона б це зробила і без їх існування?
— Я думаю, це одна з багатьох причин або підстав. Оскільки угоди були підписані в розширеній диспозиції, що дозволило Кремлю збільшити в Криму кількість військових, техніки, пересування, військових навчань, — все це Росія могла робити, фактично не зважаючи на українську сторону. І так звані «ввічливі люди» і військова спецоперація на території Криму в 2014 році — це вже був наслідок використання того військового і людського ресурсу, який Росія отримала після Харківських угод. Тому можна вважати, що це одна з багатьох, але вагома причина, яка спричинила такі дії по окупації Криму.
— Можна було завадити ратифікації цих угод?
— Якщо мова йшла про законний, регламентний механізм, то фактично завадили. Але владна установка була така… Якщо завдання було проголосувати, то 70 парламентарів могли натиснути по пʼять кнопок. Ресурс влади був достатній, щоб найти формулу ратифікації. Ну якщо вже димові шашки в сесійній залі підривалися, — які ще методи можна було б опозиції застосувати?
Аргументи тодішньої влади, що, мовляв, опозиції треба було активніше боротися — вони цинічні. Вони знали, що ці рішення антидержавні і їх проводили, били голови і кнопкодавили, а опозиції треба було активніше палити Верховну Раду, щоб зірвати голосування? Тому аргумент, що опозиція винна, бо не заблокувала, я як віцеспікер тоді від опозиції, вважаю цинічним і маразматичним.
Єдиний момент, який можна закинути лідерам тодішніх опозиційних фракцій — і в «Батьківщині», і в «Нашій Україні — Народній самообороні» були люди, які голосували за Харківські угоди. Це, звичайно, кидає тінь на те, як керівники партій підбирали депутатів. І тут від цього нікуди не дінешся.
Після розпаду СРСР в 1991 році однією з проблем україно-російських відносин став Чорноморський флот ВМФ СРСР. Який, до речі, був також і складовою російських претензій на півострів. Командування флотом розташовувалось у Севастополі, в бухтах якого були розміщені майже всі кораблі ЧФ. Бази флоту були також у Грузії, Краснодарському краї РФ, Сирії та Таганрозі, але більша частина інфраструктури — в українському Криму.
Ще 24 серпня 1991 року Верховна Рада підпорядкувала собі всі військові формування на території України і розпорядилась створити українське Міноборони. А вже по виході з СРСР, 2 січня 1992 року, відбулась нарада президента Кравчука з командуванням розташованих в Україні військових округів. Бувши впевненим в її результатах, командувач чи то ще «радянським», чи вже «російським» (бо був призначений наказом Єльцина) ЧФ віцеадмірал Ігор Касатонов видав наказ про перепідпорядкування флоту від московського Генштабу — Міністерству оборони України. 3 січня він поїхав до Києва — відрапортувати про це президенту на призначеній на 9 січня Всеукраїнській нараді з військового будівництва — і, певно, сподівався на призначення командувачем Військово-Морськими силами України. Але зустрітися з Кравчуком Касатонову не довелось, хоч він тиждень добивався цього в Києві. На нараду адмірала не пустили.
Сам же президент Кравчук 3 січня звернувся до військовиків, заявивши, що до 20 січня вони повинні або прийняти присягу Україні, або звільнитись, або ж перевестись до збройних сил у інші пострадянські країни. Цей процес хоч і не так швидко, як планувалось, але пішов. Та на флоті він знов загальмувався — вже 10 січня, не дочекавшись пропозицій зайняти високу посаду в Україні, Касатонов скасував свій наказ. І надалі чітко дотримувався наказу першого заступника головнокомандувача ВМФ СРСР Івана Капітанця — вважати тих, хто хоче прийняти присягу Україні, схильними до зради і звільняти їх з посад і зі служби. Надалі значна частина флоту прийняла присягу на вірність Росії, а Касатонов з осені 1992 до пенсії обіймав посаду першого заступника головнокомандувача ВМФ Росії.
16 січня 1992 на зустрічі глав держав СНД щодо створення Стратегічних збройних сил було вирішено, що до України відійде лише частина ЧФ, а «питання її передачі Україні буде вирішене на підставі двосторонньої угоди між Україною і Російською Федерацією». Після чого і Кравчук, і Єльцин заявили, що Чорноморський флот не ділиться і належить, відповідно, їх державам. Цю міждержавну кризу намагались вирішити на кількох зустрічах глав України та Росії. Врешті 3 серпня 1992 року Єльцин та Кравчук підписали Ялтинську угоду, а 17 червня 1993-го Московську, згідно з якими кораблі, літаки та рухоме майно флоту планувалось поділити пополам, а на перехідний період до 1995 року ЧФ повинен був функціонувати під обʼєднаним командуванням.
Також читайте в «ФАКТАХ»: «В 1992 году россияне попытались высадить группу захвата на сторожевое судно, поднявшее украинский флаг»
9 липня 1993 року російський парламент прийняв невизнану світовою громадськістю і особисто Борисом Єльциним постанову про належність Севастополя до РФ. А 3 вересня на зустрічі української та російської делегацій на вищому рівні у Масандрі, де міністр оборони України Костянтин Морозов заявив про цілковиту українську належність ЧФ, росіяни поставили ультиматум: або Україна повністю виплачує борг за спожитий у 1992−1993 роках газ, або віддає Чорноморський флот. Кравчук погодився віддати Росії весь флот та його інфраструктуру з урахуванням того, «що російська сторона буде здійснювати відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, включаючи й інфраструктуру, що у чинність попередніх домовленостей мала б відійти Україні».
Але вже 15 квітня 1994 була підписана інша угода, згідно з якою «Україні залишається 15 — 20% кораблів і суден Чорноморського флоту». А наступного року 9 червня в Сочі президенти Леонід Кучма і Борис Єльцин підписали чергову угоду — при розділі флоту Україні передавалось 18,3%, Російській Федерації — 81,7% кораблів та суден. Решта майна ділилась порівну. Базою ЧФ Росії лишався Севастополь, росіяни продовжували користуватися інфраструктурою флоту в Криму.
Нарешті, 28 травня 1997 року премʼєри Павло Лазаренко та Віктор Черномирдін в Києві підписали ще пакет угод, згідно з якими було завершено розподіл ЧФ СРСР, а також вказано строк базування російського флоту в Криму — 20 років, — і погоджено орендну плату за це — 97,75 млн дол./рік, яка йшла на погашення держборгу України перед Росією. 1999 року угоду ратифікували парламенти обох країн.
В результаті домовленостей було списано більше мільярда доларів з трьохмільярдного боргу України — у залік пішла компенсація за передані Росії кораблі (більше пів мільярда), ядерні матеріали (200 тисяч) та чотирирічна орендна плата. Також, зокрема, вказувалось, що особовий склад флоту на території України не повинен перевищувати 25 тисяч, в тому числі — не більше 1987 осіб — у частинах морської піхоти та авіації наземного базування.
Варто вказати, що Україна недоотримала при цьому мільярди доларів. Так, під час перемовин робочих груп по розподілу флоту спочатку українська сторона оперувала балансовою вартістю флоту з його інфраструктурою в 60 мільярдів доларів мінімум (на 1991 рік). Але росіяни навʼязали оцінку в 26,1 млрд доларів. 1996 року урядова комісія оцінила кораблі, що передавались Росії, майже в три мільярди доларів, а оренду земельних ділянок, акваторії та берегової інфраструктури — майже у 2,5 млрд дол/рік. Водночас Росія постійно порушувала умови угод, самовільно займала землі, та не завжди дотримувалась граничної кількості розміщуваних в Криму техніки, озброєнь та особового складу. Такі ціни тодішній президент Леонід Кучма пояснив тим, що Україна була на грані дефолту і вибору у нас не було.
У матеріалах тимчасової слідчої комісії ВР України вказано, що зі 137 кораблів та суден, що відійшли до України, дві третини були списані через незадовільний стан протягом кількох наступних років, а деякі зовсім не були включені в бойовий склад ВМСУ. Більшість же з отриманих Росією — несуть службу і зараз. Також звіти ТСК ВРУ містять інформацію СБУ про продаж 13 кораблів ще до розподілу флоту україно-російському підприємству АО «Україна-Ахтіар», заснованому при Міноборони України. Згідно з ними, держава отримала менше 120 тисяч доларів. Підприємство ж реалізувало їх майже за 2,5 мільйони, а ще понад 25 млн доларів готівкою за це отримали «невстановлені особи». До того ж за 131 подібну «плаводиницю», що були списані в той же період, Росія компенсувала Україні всього 5,45 млн доларів — таким чином Україна втратила ще більш чверті мільярда доларів. Ще 95 кораблів і суден Росія просто вкрала, перевівши їх з Чорного моря. Мільярди доларів втратила Україна і пізніше — наслідок списання і реалізації за ціною металолому в 2000—2004 роках ряду кораблів та суден (більшість з яких — унікальні), що надалі були перепродані й успішно функціонують і понині.
2008 року РНБО України прийняла рішення про розробку Кабміном законопроєкту про виведення російських військ з Криму. Але воно так і не було виконане. А вже 21 квітня 2010 року новообраний президент Віктор Янукович підписав зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим Харківські угоди. Менш ніж за чотири роки російські війська, дислоковані на орендованих базах, захопили Крим, Чорноморський флот РФ блокував наші кораблі. Сенсу в Харківських угодах більше не було, і Держдума Росії в односторонньому порядку денонсувала їх 31 березня 2014 року.
Також читайте в «ФАКТАХ»: «Когда киевское руководство спросило, что происходит, я ответил: «Происходит планомерная сдача Крыма»