Знаменитая актриса презентовала свою книгу воспоминаний о муже, народном артисте СССР Константине Степанкове «Мій Костя»
На презентации, которая проходила в одной из учебных аудиторий Киевского национального университета физического воспитания и спорта Украины, собралось все семейство Роговцевых-Степанковых: Ада Николаевна, дочь Катя, сын Костя с женой Ольгой, внуки Алеша и Даша. Не было только Костя Петровича…
Знаменитая артистка была в элегантном длинном черном кардигане, туфлях на десятисантиметровой шпильке. Из украшений — кольца и длинная массивная цепочка из серебра. «Когда мы собирались на эту презентацию, мне постоянно казалось, что Костя вдруг выйдет из своей комнаты, начнет ругаться, что мы, как всегда, опаздываем, давать наставления, чтобы не забыли ключи… » — поделилась Ада Роговцева с почитателями своего таланта, собравшимися в зале.
С Константином Степанковым Ада Роговцева прожила 46 лет.
- Когда Кости не стало, в дом пришло горе и отчаяние, — рассказывает народная артистка Украины Ада Роговцева. — Я поняла: если не буду что-то делать, сойду с ума. И мы с дочерью начали писать о нем книгу — я от руки, она за компьютером. Катерина нашла на даче наши письма, которые много лет назад мы писали друг другу. Я спросила ее: «А стоит ли их обнародовать? Это же такое личное!» Катя посмотрела на меня: «Разве лучше будет, если они сгниют?»
Мы высушили эти письма утюгом… В них голос Костя Петровича, его интонации. По молодости мы обращались друг к другу: «Птаха!»
Из письма, написанного жене на гастролях в Полтаве (1959 год).
«Пташенька, родненькая моя, девочка! Жена моя милая!
Домой хочу. Надоело мне обслуживать передовых людей, современных построителей и т. д. Хочу немножко не для передовиков жить и с тобой быть.
Открывая дверь в гостиничный номер, таким духом тебя обдает — забываешь все, даже то, что вымпел нашей державы уже на Луне! Пожалей меня немножечко, птичка моя, бедненький я у тебя.
Целую тебя много, любимая моя, хорошая. Кот»
По словам актрисы, муж никогда не дарил ей драгоценностей.
Из книги «Мій Костя». «Ми обоє з голодного дитинства, але у Кості завжди залишався страх, що все те може повернутись… Він, як і я, не вмів припасати, відкладати, приберігати, готовий був віддати останнє за принципом: якщо в когось немах необхідного, я не маю права на зайве.
А зайвого в нього ніколи майже не було. Коли мені треба було виходити у «высший свет», я, не соромлячись, зверталась до своїх багатих подруг і з'являлась на прийомах у діамантах, узятих у борг. Костя тремтів від страху: а що коли загублю? і був правий. Одного разу в Німеччині залишила в готелі у попільничці чужі сережки і браслет. Згадала, виїхавши, за кілька годин і… Диво! Мені їх повернули!..
Колись вирішив, що на тридцятиріччя я маю отримати від нього персня з діамантом. Будучи людиною пунктуальною і старанною, як вирішив, то почав відкладати із заробітків, потай від мене. Збирав майже рік. На день народження урочисто простягнув мені конверт з грішми — з досить значною для нашої сім'ї сумою. Я питаю: «Що це?» Костя сміється: «Чверть твого персня з діамантом, якщо хочеш — дозбируй сама».
На обложке книги — кинопленка. Кинематограф стал частью их жизни. А жизнь получилась не менее интересной, чем фильмы, в которых сыграли супруги.
Полюбив женатого Степанкова, на одном из театральных капустников Роговцева сказала во всеуслышание: «Полюбила Степанкова — и не надо мне другого!»
Из книги «Мій Костя». «Все було важко. Все було проти. Всі були проти нашого кохання. Тоді, здавалося, страшнішої, безвихіднішої ситуації, ніж наша, не може бути на світі».
Очередное испытание — туберкулез, которым Степанков заболел в 1959 году.
Из книги «Мій Костя». «Коли виявилося, що у Кості відкритий процес туберкульозу, йому перестали подавати руку, вітаючись, навіть досить близькі люди. А я ніколи — ні до того, ні після — так не цілувала його, як у той час, щоб вселити впевненість, зняти людську жорстокість. Я дуже гидлива. Навіть за своїми маленькими дітьми не могла доїдати. А ось під час Костиної хвороби доїдала за ним, облизуючи ложку. Моя мати божеволіла від страху за мене. Але розуміла. І обійшлося, не заразилась, хоча з дитинства була у групі ризику по туберкульозу».
Сколько сплетен, недоброжелательности, зависти пришлось вынести Роговцевой и Степанкову!
Из книги «Мій Костя». «Люди бувають дуже злими і несправедливими. Сусідка, яка кидала важку праску в двері, за якими ми збиралися з Костею зустрічати Новий рік… Я забрала його з лікарні на одну ніч, хотіла відігріти… А сусідка кричала: «Йди звідси геть, заразний!» І ми пішли і зустріли Новий рік на вулиці… »
- Ада Николаевна, какой эпизод вошел в книгу после долгих сомнений? — интересуюсь у актрисы.
- Измена, — говорит Ада Роговцева. — Измена Костя Петровича. Мы не любили об этом вспоминать с ним и особенно не обговаривали, когда это случилось. Я сама сомневалась: стоит ли писать об этом. А потом вдруг поняла: стоит! Иначе книга о нашей любви будет похожа на поздравительную открытку: «люблю, люблю, люблю!» У нас было все, как у каждого. Но любовь была настоящей и долгой.
Из книги «Мій Костя». «Кості було сорок років. Небезпечний вік. А партнерці — двадцять. Дивиться широко відкритими, захопленими очима… Костю занесло. А тут приїхав до нас друг Костин, і очі дівчинки з любов'ю і захопленням повернулися на іншого. Мелодрама. Трикутник. «Напряженка». У все це я не могла вписатись. Перехопивши нетверезий, трагічно-закоханий погляд Петровича… я зібрала речі й вирішила негайно повернутись до Києва. Він прибіг, став вимагати пояснень моїє поведінки… Трилітрова банка з кислим молоком, на жаль, опинилась у мене під рукою. На якесь непереконливе п'яненьке бурмотіння полетіла банка в стіну.
Останнє, що я бачила у цій хаті, що пролетіла вона повз голову мого коханого чоловіка. Вийшла з маленьким Костиком на дорогу — речі важкі, грошей ні копійки. Пішла до директора картини, взяла в борг зовсім трішки і на попутках майже вночі дібралися ми в Коломию, до Василя Симчича (Костiн старший товариш).
Нас помили, нагодували, поклали спати, а перед сном дружина Симчича підсіла до мене, розговорила і на всі мої переживання сказала: «Повір мені, коли-небудь ти сама з посмішкою будеш згадувати про це». Заспокоїла. Але я все ж таки кипіла праведним гнівом: «Зрадник. Холодна, чужа людина. Все скінчено». Ранком ми сіли на поїзд до Львова. Симчич поїхав з нами і у Львові посадив на літак до Києва.
Повернулися додому, а Петрович уже там. Прилетів на добу раніше за нас. Важка була розмова. Я не прощала, і довелося мені ловити його за брюки, бо пішов у вікно з сьомого поверху. Поплакали. і вирішили, що жити одне без одного не зможемо».
Рассказывая о замысле книги, Ада Николаевна говорит, что писала ее прежде всего для внуков, чтобы они знали «бабине ставлення до дчда». Была и еще одна причина, стимулирующая творчество.
- Знаете, очень многие в наших кругах любят вспоминать, как выпивали с Костем Петровичем, — продолжает актриса. -- Иногда все воспоминания сводятся к тому, что он пил! Да, пил. Но только я знаю, как, когда и почему. Точнее, почему — этого до конца и я не знаю. Это большая беда больших личностей. Часто корю себя за то, что ничего не смогла с этим сделать… Но хотелось бы прекратить болтовню.
В книге «Мій Костя» есть и воспоминания Константина Степанкова о себе, которые много проясняют.
«Мого батька розстріляли — він був священником. «Враг народа» — що поробиш?..
Все життя я брехав, брехав, щоб вижити. Правду про свою родину я нікому сказати не міг, не знала Ада, не знали діти… Я й їм брехав. А от на сцену виходив, не брехав. і в кіно в своїх ролях — не брехав… »
Может быть, в этом и кроется причина того, что пил? Но знаменитая актриса просила не делать из книги никаких выводов…
P. S. В материале использованы фрагменты и фото из книги «Мій Костя» издательства «Альтерпрес».