Пiдтримую кожне слово, сказане музикантом у вiдкритому листi до вiце-прем'єра України М. Томенка
Шановний головний редакторе!
Взятися за перо мене змусив вiдкритий лист улюбленого музиканта мiльйонiв українцiв Яна Табачника вiце-прем'єровi Миколi Томенку, опублiкований 22 лютого у Вашому виданнi. Мене просто гнiтить те, що, обiймаючи таку високу посаду, М. Томенко дозволяє собi видавати за думку всього українського суспiльства власнi вподобання i заяви, що говорить про його недалекогляднiсть та елементарну невихованiсть. Оскiльки Ваше видання декларує факти i лише єх, то спробую навести те, у чому переконаний особисто, адже був очевидцем тих подiй. Слава Богу, менi, українцевi, щастило на вчителiв, якi назавжди прищепили золоте правило: розрiзняти людей не за нацiональнiстю, а за поряднiстю.
До речi, кумир українства всього свiту i один з основоположникiв сучасної української естради Василь Зiнкевич Яна Петровича визнає своєм братом i вважає, що «Табачник — людина-свято» (дослiвно наводжу слова спiвака). Хотiв би спецiально для вiце-прем'єра навести слова зi щоденника Назарiя Яремчука: «Тепер ми держава. Любi українцi, народе Украєни — це i українцi, бiлоруси, росiяни, євреє, нiмцi, болгари, румуни i всi-всi, всi будьте пильнi! Нас хочуть знову уярмити, нас хочуть порiзнити, розсварити. Невже нас зловiща iсторiя нiчого не навчила? Будьмо уважнi!» (10-15 червня 1995 року). Може, схаменеться пан Томенко вiд слiв, написаних видатним спiваком-українцем за два тижнi до передчасноє смертi. (Пане Томенку, 30 червня мине вже 10 лiт без Назарiя. ) А як гадаєте, хто першим з українцiв перерахував грошi на пам'ятник Великому Буковинцевi? Його земляк Ян Табачник. А хто упродовж останнiх рокiв матерiально допомагав батьковi «Черемшини» Василевi Михайлюку, який перенiс чотири iнсульти й один iнфаркт? Ян Табачник! Вiн єдиний з корифеєв естради перерахував кошти на пам'ятник Василевi Пилиповичу, який зведений у його рiдному селищi Вашкiвцях. Ї про це знає вузьке коло людей. Навiть дружина Яна буде вражена цим фактом, адже вiн не з тих, хто афiшує добро i прагне неодмiнно сказати про це на всiх телеканалах. До речi, «Черемшину» переспiвали чи не всi знанi українськi спiваки, а на похоронi автора пiснi, яку, сподiваюся, спiватимуть доти, доки на землi житимуть українцi, не було жодного (!) нашого популярного спiвака.
Я був свiдком того, як уперше Ян зустрiвся з Михайлюком незадовго до його смертi. Композитор хотiв поцiлувати руку Табачниковi. Той просив: «Не робiть цього, я вас благаю!» «Якби не ти, Яне, не твоя пiдтримка, я б уже давно був на тому свiтi!» — зi сльозами на очах мовив Михайлюк. «Це я вам повинен цiлувати руки за вашу «Черемшину», — просльозився i Ян. Ї вони обнялися — два буковинцi, яких усе життя об'єднувала єє величнiсть Музика. Тодi вони зустрiлися вперше. А в усi попереднi роки Табачник фiнансово пiдтримував В. Михайлюка через мене. Так, про це знало лише троє людей… (Знову ж для пана Томенка: на початку травня цього року «Черемшинi» виповниться 40 рокiв. )
Лише декiлька людей знають, що лише Ян Табачник великою сумою пiдтримав сiм'ю Iгоря Бiлозiра. (У записничок вiце-прем'єровi: 24 березня видатному українському композиторовi, засновнику найпопулярнiшого ВЇА Украєни 1980-х рокiв «Ватра» виповнилося б 50 рокiв. ) Хотiв би Вас, пане Миколо, просити негайно втрутитися в ситуацiю стосовно музею Ї. Бiлозiра. Ось уже п'ятий рiк квартира композитора має невизначений статус: житло викуплено пiд музей, а обласна влада не спромоглася вивести його з житлового фонду i надати необхiдне фiнансування. Може, Ви не знаєте, пане Миколо, що Ян Петрович одним iз перших поїхав до Чорнобиля i заробленi тодi величезнi грошi перерахував у Чорнобильський фонд. Нiколи не користувався пiльгами, не випрошував єх. Заробив усе своєми руками. Творчий шлях почав у 1963 роцi. Свiдомо допомагаючи своєм колегам, вiн хоч колись запитав, якої вони нацiональностi? Нi! I ще раз нi!
Проте, вколоти i щоразу нагадати Яновi, хто вiн є i якої кровi, може собi дозволити кожен. Як же тодi Ви, пане Миколо, декларуєте християнськi заповiдi, вклоняючись великому євреєвi Iсусу Христу?
I як тут не згадати слова Великого Каменяра, сказанi понад сто рокiв тому:
Як трапиться тобi
в громадськiм дiлi
Здобути голос, вплив
якийсь i значнiсть,
Народ вести, снувати
пляни смiлi, — То пам'ятай i все май
ту обачнiсть
Не вiрити i не дуфать нiколи
На княжу ласку й
на народу вдячнiсть.
Не вiр, що люд твоє
заслуги пощитає,
Що задля них одну
дрiбну провину
Тобi простить! Вiн судить — не питає.
Невже нiчого не змiнилося з того часу? Невже iсторiя нас нiчого не навчила? Це правда, не вчить вона нас, українцiв, та й ми єє не вчимо. Повторюємо тi самi помилки вiд Києвськоє Русi. Те, що робила Центральна Рада у 1918 роцi, маємо й нинi. Центральна Рада пiд своє ж оплески приймала тi закони, якi не виконувалися. Щось змiнилося?
«Не потоком шумних i галасливих фраз, а тихою i невтомною працею любiть Украєну», — писав Великий Украєнець Андрей Шептицький. Варто би командi новоє влади i якнайбiльше Вам, пане Миколо, прислухатися до цих слiв i почати саме за таким принципом жити i працювати.
Як би ми того не хотiли, як би не вертiли, життя мусить бути i в кiно, i в театрi, i в лiтературi. Ї на естрадi. У всьому. Життя, а не «понти», пiдробленi пiд життя.
Ї на завершення переповiм ще один цiкавий факт. Нещодавно минуло два роки з дня смертi пiсняра номер один Володимира Мулявiна. Бiльше нiж вiсiм мiсяцiв вiн був прикутий до лiкарняного лiжка. Лiкування коштувало великих грошей. Дивно, що майже 60 чоловiк у рiзнi роки працювали у «Пiснярах» i нiхто з них навiть не навiдався до людини, яка прославляла єх i давала змогу заробляти на бiлий хлiб з маслом та iкрою. Допомiг матерiально Ян Табачник. «Великий єврей великого українського народу», як казав про нього Володимир Мулявiн — росiянин за нацiональнiстю, бiлорус за покликанням, єврей за благороднiстю, добротою та станом душi, українець за зовнiшнiстю. Неодноразово пiсля його гастролей в Украєнi люди скандували «Мулявiн наш! Мулявiн — український Шевченко!» Може, ви не знаєте, пане Миколо, але з ним дружив колись сам Володя Ївасюк, i «Пiсняри» у рiзнi роки спiвали шiсть пiсень Ївасюка. З рiзних причин Ян Табачник не зумiв при життi вiддати належне Ївасюковi, зате вчасно допомiг його друговi-пiсняревi. Маю глибокий сумнiв, що Вас не мiг не схвилювати цей факт! Адже не можете не спiвати самi «Алєксандрину», «Касiв Ясь канюшину», «За полчаса до вєсны» чи «Алєсю»… Значить, ще не зачерствiла Ваша душа. Хто з нас не помиляється? Особливо у досить молодому вiцi. Та вчасно вибачитися i визнати власнi помилки дано не кожному. Я чомусь вiрю у Вашу мужнiсть i мудрiсть. Маєте рiдкiсний шанс, тож не проiавте його.
З повагою Михайло Маслiй,
на велике щастя
незалежний журналiст