«ФАКТЫ» пропонують читачам уривки з нової книги Президента України «Своїм шляхом. Роздуми про економiчнi реформи в Українi», яка незабаром з'явиться в книгарнях
Один український полiтичний журналiст якось зауважив, що на посадi Президента я працював, власне, один термiн, а саме -- другий, оскiльки протягом першого термiну працювати, мовляв, не мiг -- боровся з Олександром Морозом. Це, звичайно, не бiльше нiж журналiстський дотеп, оскiльки боротьба з Морозом теж була роботою, i роботою, на мiй погляд, украй важливою i вiдповiдальною, якщо врахувати, що змiст її полягав у тому, щоб Україна знову не стала чимось на зразок Української Радянської Соцiалiстичної республiки.
Треба сказати, що в очах далеко не всiх полiтизованих мешканцiв України та її полiтикiв ми з Морозом перебували по рiзнi сторони барикади або, кажучи м'якше, бар'єру. Були люди, якi вважали, що ми одне одного вартi. В ухвалi П'ятих всеукраїнських зборiв Руху, наприклад, сказано: «Неприпустимим вважається обрання (на посаду Президента. -- Л. К. ) представникiв проiмперських i прокомунiстичних сил -- Леонiда Кучми та Олександра Мороза»…
Представником проiмперських сил був «призначений» я, прокомунiстичних -- Мороз. Друге було не дуже далеке вiд iстини, а в чомусь -- сама iстина, тодi як перше становило собою полiтичний мiф. Тож я по собi знаю, що таке мiф у тому значеннi, яке вкладають у це слово соцiологи, журналiсти та полiтичнi письменники. Це коли твiй портрет творять не з натури i навiть не по пам'ятi, а, так би мовити, з натхнення. Прiзвище залишається твоє, i риси обличчя нiбито схожi, але дихає ця особа зовсiм iншим, не твоїм духом…
… Але повернуся до О. Мороза, до наших стосункiв, до нашої боротьби.
Є такий знiмок: перед мiкрофоном, з пiднятою рукою, як i годиться вождевi i трибуну, Мороз виголошує промову, а над його головою -- плакат з одним з найбiльш вiдомих i дорогих йому гасел: «Торгувати треба хлiбом, а не землею». Вiн завжди вважав i вважає цю позицiю виявом патрiотизму, доблестi, справжньої турботи про селян, про весь народ. А я подiляю те азбучне наукове положення, виведене з практики найуспiшнiших народiв планети, яке свiдчить, що це -- просто неграмотнiсть зi всiх точок зору: економiчної (вистачило б її однiєї), соцiальної, психологiчної, побутової. Якщо говорити близькою Морозовi мовою, то його позицiю можна назвати продуктом утопiчної свiдомостi. Мiй рацiоналiзм зiткнувся з морозiвським утопiзмом.
… Головне звинувачення на мою адресу Мороз завжди формулював абсолютно правильно. Я справдi прагнув i прагну перетворити землю на товар, у предмет купiвлi-продажу. Сьогоднi доводити, що земля має бути товаром -- те ж саме, що доводити, що двiчi два чотири.
Якнайбiльше Мороз боїться (i лякає людей), що земля потрапить не в тi руки. Вiн наперед знає, якi руки -- «тi», а якi -- «не тi». Ще самi руки не знають, чи простягнуться вони до землi (адже одна рука -- до землi, iнша -- в кишеню за грошима, справа ризикована), а вiн уже знає. Вiн хоче, щоб питання про те, кому i по чому продавати землю, вирiшував не її власник, а добрий i «справедливий» дядько зi сторони -- держава. Мов на базарi, вiн iз захопленням розмiрковує, скiльки земля може коштувати «насправдi», почому її намагатимуться купувати всiлякi пройдисвiти, особливо, звичайно, iноземцi, чому цiна має бути такою, а не iншою…
… Менi здається, справа не тiльки в тому, що ми з Морозом люди рiзних свiтоглядiв, вiн -- соцiалiст, а я -- «капiталiст». Справа ще й у рiзницi наших положень. Вiн хотiв би бути главою держави, а я ним є. Вiн, так би мовити, теоретик, фiлософ, поет, утопiст, що рветься до влади, щоб утiлити свої фантазiї в життя. Я -- людина практики, конкретної роботи, реальної справи i реальної влади.
Ось це головне. Я, звичайно, припускався помилок у своїй президентськiй роботi, але надi мною весь час висiла нещадна вимога: не помилитися так, щоб це завдало великої шкоди країнi i тобi особисто. Помилок, напевне, не могло не бути, але права на помилку не було, i це постiйно усвiдомлювалося.
Така природа наших розбiжностей з Морозом, нашої боротьби. Мороз був i залишається далеким вiд життя, вiд землi. Вiн нiколи не був у становищi людини, яка є останньою iнстанцiєю. Йому нiколи не доводилося ухвалювати рiшень, якi безпосередньо впливають на хiд справ, на долi людей, на вiдносини в суспiльствi.
… Якщо випустити з уваги позицiю Мороза iз земельного питання, не буде достатньо зрозумiла його дiяльнiсть на посадi спiкера Верховної Ради -- чому вiн так наполегливо, вмiло, безцеремонно боровся за вiдновлення радянського соцiалiзму в Українi -- мiж iншим, цiлком у вiдповiдностi до програми своєї Соцiалiстичної партiї i за традицiями бiльшовикiв: досягати свого обхiдними стежками, вичiкувати зручний момент, бити в найслабкiше мiсце супротивника, i все це -- пiд димовою завiсою красивих слiв, пропаганди. I, звичайно, не гребувати жодними засобами.
Для iлюстрацiї останньої тези зiшлюся на зiзнання самого Мороза. Йдеться про «конституцiйну нiч» 1996 року. З величезною напругою, у лютiй боротьбi буквально за кожне слово, приймалася Конституцiя, яка, окрiм iншого, повинна була закрiпити повноваження Президента. Одним з представникiв президентської точки зору тодi у Верховнiй Радi був Олександр Ємець. Вiн повинен був «лобiювати» мої пропозицiї i побажання, постiйно погоджуючи зi мною свої дiї. Це й робив вiн у ту нiч. Тепер -- слово Морозу:
«Заважав розглядовi питань О. Ємець -- вiце-прем'єр «по Конституцiї». Вiн сидiв в урядовiй ложi i диригував голосами пропрезидентськи налаштованих депутатiв, консультуючись одразу з адмiнiстрацiєю Президента (за достовiрною iнформацiєю -- з В. Горбулiним) через телефон урядового зв'язку, встановлений у ложi.
-- Олександре Миколайовичу, -- звернувся я до О. Ткаченка (вiце-спiкера. -- Л. К. ), -- зробiть так, щоб телефон «зiпсувався».
Згодом вiн (вiце-прем'єр. -- Ред. ) розповiв, як це було, але важливо, що приблизно опiвночi О. Ємцю за консультацiями доводилось бiгати в приймальню Голови Верховної Ради. На це витрачалося стiльки часу, що пiсля повернення до зали вiце-прем'єр заставав тiльки що проконсультоване питання вже проголосованим. До його честi, приблизно з першої ночi вiн сумлiнно включився в роботу депутатiв, сприяючи прийняттю Конституцiї».
Люди без честi -- так було колись сказано про соцiалiстiв, i сказано не в порядку засудження, а в порядку майже наукового аналiзу. Крадькома обрiжемо казенний телефон, i будемо з гордiстю про це розказувати…
… Водночас зазначу, що навеснi 1994 р. я не був проти того, щоб Мороз став Головою Верховної Ради, казав про це публiчно, робив Морозовi комплiменти, навiть вiддавав йому належне як «полiтиковi здорового глузду». Та тiльки-но вiн зайняв крiсло спiкера, як висунувся кандидатом у Президенти. Мене покоробило, коли Мороз, ставши Головою Верховної Ради не без моєї пiдтримки, не дочекався президентських виборiв i, як я вже писав, провiв через парламент свої «Засади економiчної полiтики», щоб таким чином змусити майбутнього переможця президентських перегонiв виконувати не свою власну програму, яку пiдтримали виборцi, а фактично -- його, морозiвську, програму.
… Не встиг я влаштуватись у президентському крiслi (у 1994 роцi. -- Ред. ), як у Верховнiй Радi з'явилась iдея внести змiни до Конституцiї, якi б обмежували повноваження Президента. Я спробував Мороза переконати, що цього не треба робити, що зараз це невчасно… Я нагадував, що повноважень вимагав ще тодi, коли погоджувався стати прем'єр-мiнiстром i що, доки наданi менi повноваження мене бiльш-менш влаштовували, я працював, а коли перестали влаштовувати -- добровiльно пiшов. Пiдкреслював, що Президентом мене обрали саме як людину, яка збиралась твердо робити свою справу з порятунку країни i потребує для цього достатнiх важелiв. Менi здавалося, що моя полiтична боротьба закiнчилась iз закiнченням президентських виборiв. Я шкiрою полiтика вiдчував, що для моїх виборцiв саме собою розумiлось, що вони обирають робiтника та хазяїна в однiй особi. А виявляється, що вибори пройшли, я обраний, а полiтичну боротьбу за владу треба продовжувати!.. Це було дуже неприємне вiдчуття. Вiдчуття досади -- досади на обставини та осiб, котрi вiдвертають увагу вiд справи, яка не терпить зволiкання i потребує вiд тебе максимальної зосередженостi, вiддачi всiх сил, не допускає їх розпорошеностi.
I ось тепер читайте, яку оцiнку моїм зусиллям виставляють через п'ять рокiв (1999 р. ) апологети Мороза, щиро впевненi у своїй об'єктивностi:
«Леонiд Кучма все iнтенсивнiше розбудовував (мова про 1994--1995 рр. -- Л. К. ) виконавчу вертикаль, а Олександр Мороз все бiльше намагається змiцнити парламентський устрiй (у розваленiй країнi, у розпал найгострiшої економiчної кризи! -- Л. К. ) i пiдпорядкувати собi мiсцевi ради на противагу змiцненню президентської влади». Це, втiм, сказано цiлком об'єктивно. Але далi:
«Виконавчою владою почав формуватися стереотип: Олександр Мороз -- лiдер «червоної» Верховної Ради, яка блокує зусилля Президента-новатора на реформування економiки країни»!
Виявляється, заперечувати проти абсолютно явної спроби реставрацiї соцiалiзму в Українi -- це значить «формувати стереотип» -- неправильне стiйке уявлення про український парламент i його лiдера! А про першу з приведених цитат скажу: чудовий, точний аналiз.
В цих кiлькох словах вичерпно сказано про суть нашого, Мороза й Кучми, протистояння. Саме так i було: з одного боку, вiн воює за парламентаризм, а з другого -- намагається пiдпорядкувати собi мiсцевi влади, тобто створити у країнi справжнє двовладдя, впевнений, що переможе, адже його пропаганда, його демагогiя дуже до вподоби найбiднiшим, найбiльш постраждалим вiд мирної революцiї 1991 р. людям, узагалi всiм, хто найбiльше звик до радянського способу життя. I все це, повторюю, -- пiд час жорстокої кризи, коли об'єктивна необхiднiсть просто волає про єдиноначальнiсть, про створення єдиного центру влади.
Я i мої прихильники, звичайно, не мовчали, у нас не було намiру поступатися в таку годину владою Морозовi з його мiсцевими «совєцькими» радами, ми на кожному кроцi роз'яснювали населенню, що до чого…
… Навеснi 1995 р. Мороз посилає телеграму керiвникам мiсцевих органiв влади, у якiй попереджає їх про «персональну вiдповiдальнiсть за невиконання рiшень Верховної Ради». На дiлi йшлося якраз про те, щоб узяти у свої руки владу на мiсцях. А ти, Президенте, що хочеш, те й роби. Ти нiби є, але насправдi тебе немає. Твоя влада до нижчих щаблiв не доходить. Ти немовби висиш у повiтрi.
… Такими кроками у країнi провокувалася полiтична криза з непередбачуваними наслiдками. Мiсцева влада могла роздiлитися на тих, котрi визнають Мороза першою особою в країнi, i на тих, хто визнає такою особою Президента. Почалося б протистояння. В iсторiї такi повороти подiй призводили до громадянських воєн. А економiка тим часом лежить у руїнах, товариш Мороз i бiльшiсть Верховної Ради приймають самогубнi рiшення -- скажiмо, припинити приватизацiю.
… Вiддам належне Морозовi: врештi-решт вiн визнав свою поразку, вiн зрозумiв, що президентська сторона не жартуватиме, що ми усунемо перешкоди, якi реально заважають нам працювати. Вiн не став продовжувати своє листування з мiсцевими радами й пiдписав Конституцiйний договiр. Про те, що Мороз усе зрозумiв, що вiн вiдклав продовження своєї боротьби не вiд хорошого життя, показала його спроба порозумiтися з суспiльством. Вiн сказав, що пiдписав Конституцiйний договiр «не як юридичний, а як полiтичний акт». I далi -- недвозначно: «Адже в той момент виникла пряма загроза iснуванню парламенту як такого».
Вiн натякав на те, що ми, президентська сторона, могли розiгнати парламент. Iстина ж полягала в тому, що якби парламент пiд керiвництвом Мороза продовжив виборювати собi систему мiсцевої влади, створювати фронт боротьби за всю повноту влади в країнi, то вiн перестав би бути парламентом, а став би штабом заколоту, штабом бунту i… ось та справжня «пряма загроза» його iснуванню.
… Загалом, скажу моєму читачевi на закiнчення так. О. Мороз iз захопленням, завзято захищав вiд мене українську демократiю, як вiн її розумiв, а про мене можна сказати, що я захищав вiд нього українське народне господарство, українського власника, український добробут, український здоровий глузд.