— Після Великодня, 15 травня 1954 року, поблизу казахського селища Кенгір колона в’язнів-чоловіків під конвоєм поверталася після трудової зміни в табір, — розповідає співробітник Інституту національної пам’яті кандидат історичних наук Леся Бондарук. — Назустріч йшла на роботу на цегельний завод колона ув’язнених жінок. Більшість невільників були із Західної України. Чоловіки привітали землячок: «Христос Воскрес!». Жінки відповіли: «Воістину Воскрес!» (так слід вітатися сім тижнів від Пасхи до Трійці). За «неположенные разговоры» один із конвоїрів на прізвище Калімудін полоснув по чоловіках довгою чергою з автомата. Тринадцять людей вбив на місці, 33 поранив. Згодом п’ятеро поранених померли в лікарні. Цей звірячий вчинок став поштовхом до Кенгірського повстання, одного з найбільших в історії ГУЛАГу. У ньому взяли участь понад 6 тисяч в’язнів. Протягом 42 днів у їхніх руках була влада в таборі (офіційно він звався третє відділення «Степлагу» і складався з трьох зон — двох чоловічих і жіночої). Невільники висунули до радянських органів перелік вимог і домоглися приїзду комісії з Москви. На чолі повстання стали ув’язнені воїни ОУН-УПА, «лісові брати» з окупованих країн Прибалтики, кавказці. З самого початку повстанці підтримували в таборі дисципліну, організували систему управління, чесний розподіл харчів, цілодобову охорону, виробництво найнеобхідніших речей, навіть хор і аматорський театр. Зона була оточена військами. Повстанці робили повітряних зміїв, кріпили до них пачки саморобних листівок і відправляли далеко за межі табору, щоб про їхні вимоги дізналося якомога більше людей. Створили групу «рупорників», які роз’яснювали солдатам і їх командирам, чому в’язні вдалися до акції непокори. У таборі було чимало молоді. За півтора місяці повстання багато закоханих хлопців і дівчат обвінчалися, адже в зоні були священники. Я, до речі, знайома з декількома людьми, які є дітьми учасників Кенгірського повстання.