— Моя велоподорож протяжністю 12 тисяч кілометрів почалася зі спонтанного бажання побачити захід сонця над Атлантичним океаном, — каже підприємець із Дніпра Олег Шишов. — До цього я не мав досвіду подібних подорожей. Тому не дуже уявляв, який велосипед знадобиться, щоб дістатися ним до найзахіднішої точки Європи — мису Рока в Португалії. Просто купив велосипед, який сподобався. І, як виявилось, не помилився у виборі. Новий такий коштує 1300 євро. Я придбав старий, з невеликим пробігом. Оснастив його спеціальними протипрокольними шинами. Сам сконструював багажники. Під ці багажники придбав спеціальні велосипедні сумки для речей. Запасся туристичними піччю, посудом, спальним мішком, наметом… Вага велосипеда з поклажею склала 65 кілограмів. Це дуже багато.
Перші кілька днів подорожі далися мені непросто. З незвички та ще й на наших далеко не ідеальних дорогах боліла п'ята точка. Але потім ця проблема зникла, можна сказати, сама собою — організм пристосувався до багатогодинної їзди. Надалі дискомфорту не відчував, крутив педалі та милувався краєвидами.
Перш ніж потрапити на територію Європейського союзу, довелося проїхати 2 тисячі 700 кілометрів Україною — через ковідні обмеження мене не пустили через польський, словацький та угорський кордон. На щастя, у Румунії правила виявилися не такими жорсткими, і я нарешті зміг заїхати на територію ЄС.
— Заздалегідь я не планував, яким маршрутом поїду, — продовжує Олег Шишов. — Конкретною була лише мета: дістатися до найзахіднішої точки Європи та помилуватися звідти заходом сонця над Атлантичним океаном. Я поїхав півднем континенту вздовж узбережжя Середземного моря. Ночував незмінно у наметі. Прокидався темно, щоб до світанку встигнути поснідати і скласти речі. З першими променями сонця вирушав у дорогу. За ранок проїжджав від 40 до 60 кілометрів. Робив зупинку на обід та відпочинок (на це йшло близько години). Потім їхав у більш щадному режимі: влаштовував привали через кожні 10—15 кілометрів. Намагався побачити найцікавіші пам'ятки, які були у мене на шляху. Рухався, як правило, другорядними дорогами, де машин небагато, і велодоріжками.
— У вас було спеціальне велосипедне екіпірування?
— Будь-яке. У Румунії я втратив шорти. У мене були спеціальні велосипедні, але в них було некомфортно — з'явилися потертості на шкірі. Далі їхав у шортах, які зробив сам, обрізавши штанини джинсів. А велошорти викинув, щоправда, не одразу, а коли дістався Франції.
Читайте також: Я подивився вулкану прямо в очі, — Борис Андресюк
— З метою безпеки ставили намет подалі від сторонніх очей?
- Ні. Проблем із безпекою не виникало, крім одного випадку, що трапився у Франції. Серед ночі до мого намету підійшов ведмідь. Я вже спав, але сторонні звуки змусили насторожитись. Дивлюся — метрів за 20 ведмідь. Я вибрався з намету, став відганяти непроханого гостя: включав велосипедну сирену, дудів у дудку, стрибав, кричав. Клишоногий дивився на мене, дивився, нарешті розвернувся і побрів додому. З'явився він, мабуть, тому, що відчув запах їжі, яку я готував на вечерю. Ведмідь був невеликим — середніх розмірів. Місцеві потім мені розповіли, що ці звірі часто спускаються до траси пошукати залишки їжі, яку кидають люди.
На нічліг я влаштовувався зі своїм наметом у різних місцях. Якось спав на крихітному майданчику між прольотами пожежної драбини якоїсь офісної будівлі. Неодноразово зупинявся на приватних територіях, обов'язково отримавши на це дозвіл господарів. Але здебільшого ставив намет у лісах, на берегах річок та озер, там мені більше подобалося.
— Окрім зустрічі з ведмедем, потрапляли ще у якісь екстремальні ситуації?
— Так, у Хорватії та Іспанії опинився в епіцентрі ураганного вітру. Коли це сталося в Іспанії, швидкість вітру була настільки великою, що мені, перебуваючи в наметі, довелося з усіх сил тримати його руками й ногами, щоб не знесло. Потрапляв під град розміром із велику квасолю. Якось цілий день їхав під зливою.
— З місцевими жителями завжди вдавалося знаходити спільну мову?
— На щастя, так. Де б я не був, скрізь до мене ставилися дружньо. Спілкувався із місцевими за допомогою онлайн перекладача у смартфоні.
— Довелося скуштувати у подорожі якісь екзотичні страви?
— Незвичайними та дуже смачними мені здалися фастфуди з морепродуктів, які купував у Генуї. У Франції їв найсвіжіші мідії на фермі, де їх вирощують. Як правило, готував собі їжу сам.
— Що саме?
— Купував у супермаркетах крупи, картоплю, макарони, сир, ковбасу, овочі. Страви готували найпростіші, наприклад, рис із ковбасою та помідорами. Фрукти жодного разу не купував. А навіщо, якщо яблук, інжиру, ожини повсюди повно росте. Бери скільки хочеш, тобі ніхто й слова не скаже. Якщо хотів зірвати сливи чи помідори, перець, цибулю, питав у господарів, чи можна трохи взяти. Мені ніхто не відмовляв.
Читайте також: У джунглях разом із гідами рятувалися від носорога на дереві: через пандемію закордонна подорож подружжя зі Львова тривала понад рік
— Де милися, прали речі?
— Зазвичай це було так: побачив струмок, річку чи озеро, зупинився, занурився (це коли ще було тепло), виправ, розвісив мокрі речі на багажні сумки на велосипеді та поїхав далі. Кілька разів користувався пральними машинами на заправках. Коштувало це два євро.
— Чи мали при собі оберіг?
— Ні, коли мені було важко, допомагала пісня. Що це було за ситуації? Наприклад, коли долав круті довгі підйоми в горах, або коли на іспанському та французькому плоскогір'ях дули дуже сильні вітри, що виснажували мене. Я злазив з велосипеда та йшов, співаючи пісню Андрія Макаревича: «Мы в такие ходили дали, что не очень-то и дойдешь». Допомагало.
До речі, щоб дістатися до усамітнених мальовничих пляжів на березі Середземного моря, часто доводилося долати важкопрохідні місця. Доглянуті пляжі Ніцци, Кан, Сан-Ремо особливо мене не вразили. Набагато більше сподобалися так звані дикі пляжі, де або взагалі не заставав людей або їх там було зовсім небагато. Ці пляжі найчастіше знаходяться в бухточках. Як правило, там немає піску — у воду заходиш по камінню. От тільки добиратися до цих бухточок дуже непросто. На деяких стежках доводилося знімати сумки з велосипеда та переносити. Потім перетягувати велосипед. Але це того варте, щоб побачити красу природи.
— Бувало таке, що відчували нестачу спілкування?
— Жодного разу дефіциту спілкування не відчував, буквально щодня розмовляв з людьми: на заправках та в кафе, де зупинявся попити кави, підзарядити телефон та пауербанк. Зустрічався у дорозі з іншими велотуристами. Неодноразово спілкувався із земляками, які живуть у країнах Європи. Деякі сім'ї переїхали туди 15—20, а то й 30 років тому.
— Коли милувалися заходом сонця над Атлантичним океаном, загадали бажання?
— Ні, голова в ті хвилини була повністю відключена. Я просто дивився і слухав, отримуючи неймовірне задоволення від чудового видовища заходу сонця, пінних хвиль, які б'ють об скелі, шуму океану.
— В Україну поверталися тим самим шляхом, яким їхали до Атлантики?
— Ні, це було б не дуже цікаво. Дорогою до океану я проїхав Східні та Західні Карпати, Балкани, італійські та французькі Альпи, Піренеї в Іспанії та Португалії. Зворотний шлях пролягав на північ від цих місць, завдяки чому побував у більшій кількості країн. До речі, кілька років тому було відкрито велодоріжку від атлантичного узбережжя Франції до Будапешта. Частину шляху я проїхав цією чудовою доріжкою.
— Як організм витримав дорогу завдовжки 12 тисяч кілометрів?
— Жодних серйозних проблем зі здоров'ям не виникло. Я, зізнаюсь, сам цьому чимало здивований. Зрозуміло, що в мене була аптечка. Дорогою знадобилися таблетки від розладу шлунка і перекис водню, коли з'являлися потертості на шкірі.
Читайте також: «Ідея проєкту „Мандруй Україною“ спала мені на думку в той час, коли світ був закритий»
— До кінця подорожі відчувалася втома?
— На завершальному етапі я переживав не втому, а дискомфорт через погоду. На той час похолодало, а теплих речей у мене було з собою мало.
— Велосипед доводилося лагодити в дорозі?
— І з ним теж усе було гаразд — жодного разу не підвів. Витримали й протипрокольні шини. Вони важкуваті, зате надійні. Думаю, ці шини здатні витримати ще не менше ніж сім тисяч кілометрів шляху. Планую через деякий час вирушити ще в одну подорож: проїхати Азію та дістатися Нової Зеландії. Але спочатку потрібно поправити своє фінансове становище.
— Скільки грошей витратили за 124 дні подорожі?
— Близько двох тисяч євро.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про Костянтина Ліорека з Києва, який під час пандемії побував у 50 країнах світу, і це досягнення внесено до Національного реєстру рекордів України.
Фото зі сторінки Олега Шишова у «Фейсбуці»