Трійця за значенням стоїть в одному ряду з такими важливими християнськими святами, як Різдво та Великдень. Цього року православні та греко-католики відзначають одне з 12 найбільших релігійних свят 12 червня, а весь тиждень, що йому передує, в народі називають Зеленим.
В чому особливості цього свята, яких традицій здавна дотримувались українці, «ФАКТАМ» розповіла Олена Громова, етнографиня, завідувачка наукового відділу виставкової роботи Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогів).
— Для вірян Трійця — одне з трьох найважливіших свят (до речі, Різдво, Великдень та Трійця виділені й на державному рівні — календарні вихідні), на яких тримається християнство, — відмічає Олена Громова. - А свою назву свято отримало на честь сходження Святого Духа на апостолів (це їм обіцяв Ісус Христос перед своїм Вознесінням на небеса) і позначає появу Всевишнього в трьох іпостасях святої Трійці — як триєдиного Бога у вигляді Отця, Сина і Святого Духа.
Є давні назви Святої Трійці. Так, дата Трійці завжди припадає на неділю та прив’язана до Великодня, бо її святкують на 50-й день після Пасхи, — тому й називають ще П’ятидесятницею. Наприклад, на Західній Україні використовують назву свята «зіслання» або «зішестя» Святого Духа. Але доволі розповсюджені назви — Зелені свята, Зелений тиждень, бо в народі шанували древній культ рослинності і був поширений звичай на Трійцю зеленню прикрашати житло.
Тиждень перед Трійцею називали не тільки Зеленим, а ще Клечальним (клечання — зелені гілочки, якими прикрашають хати) та Русальним. Перші три дні готувалися до свят, а в четвер починались Зелені свята (зазвичай так іменували і весь тиждень). Популярною в меню цього періоду була яєчня (набивали багато яєць, додавали молоко і все перемішували — виходила страва у вигляді кашки) зі шкварками та цибулею. На Поліссі дівчата пекли пироги (з повидлом, яблуками), коржі з медом і йшли в четвер з провізією до лісу, накривали «стіл», а після обіду розходились у різні боки, щоб виконати обряд «завивання дерев» або вінків («кумлення»). Для цього на гілках беріз (не обламуючи їх) виплітали віночки, загадуючи на долю і співаючи: «Пусти мене, мати, у гай погуляти, до білої березоньки про щастя спитати». У Трійцю кожна власниця віночка приходила і перевіряла: як зав’янув, то лихо не за горами, а як залишився свіжим, то все на добре.
У вінки, які готувались до Трійці для багатьох родичів, вплітали різнотрав’я. Під час плетіння молодь співала: «Ой зів’ю вінки на усі святки, на усі святки і всі празники»… Самі ж дівчата спочатку ходили по селу у вінках (туди вплітали конвалію, незабудки, чебрець і обов’язково полин), а потім пускали їх на воду і спостерігали: як попливе — то на щастя, а потоне — на погану вдачу.
На Поліссі на Зеленому тижні виконувався давній хліборобський обряд «водіння куща». Його проводили для своєрідного закликання врожаю в час цвітіння хліба. Зазвичай вже зацвітало жито, і люди казали: «У нашого кУста пшениченька гУста». Такий обряд (називався «водіння тополі») побутував на Полтавщині, Харківщині, а на півдні «водили березу». За допомогою зелені люди намагалися захиститись від негативу та злих сил, сподіваючись на багатий врожай. Для обряду з гурту дівчат обирали одну — високу й гарну. Надівали на неї стрічки, хустки, намисто та робили «одяг» з зелені й квітів. По дорозі, якою по селу водили дівчину-куща, ходили зі співами, зустрічним бажали врожаю, здоров’я і приймали гостинці, іноді гроші — «на чобітки або стрічки». Дівчата йшли і співали веснянок: «Стояла тополя край чистого поля. Стій, тополенько, не розвивайся, буйному вітру не піддавайся. На тій тополі чотирие сокілки (перераховуються поіменно дівчата з гурту): першая — Горпинка-дівка, друга сокілка — Галочка-дівка, третя — Тетяна-дівка, четверта — Катруся-дівка»… А на Рівненщині співали: «Ось привели вам кУста та з зеленого кльону, дай нам, пане, хоч по золотому».
— До свят господині намагались навести лад у помешканнях, впорядкувати на городі, де все мало вже зеленіти, — продовжує етнографиня. - До самих свят садили-сіяли, а як щось не зійшло, то швиденько виправляли ситуацію. В господарську програму Зеленого тижня входило також приготування рушників, одежі. Зелень символізувала силу Святого Духа. Тому нею застеляли підлогу, прикрашали образи. Не заквітчати оселі вважалось гріхом. Обов’язково намагались в дім занести гілки липи, яка забирає на себе всі негаразди. Після свята зелень спалювали, «щоб нечисть йшла у вогонь».
В клечальну суботу зранку люди з дітьми йшли на левади, луки, в ліси й збирали зелень. А ще нарізали гілля берези, клена, липи, ясеня, дубу, бо вважалось, що на їхніх гілках осідали душі предків. Несли оберемки духмяної зелені, щоб прикрасити нею стайні, паркани. Долівки помешкань встеляли лепехами (аїр), любистком, чебрецем, канупером, полином (слугував ще і захистом оселі), папороттю, за ікони клали васильки, м’яту, запалювали лампадку. На Чернігівщині стріхи хати прикрашали лопухами, гілками клена, липи, а на Буковині долівку вистеляли шавлією, могли викласти зелень «драбинкою». На Гуцульщині вікна прикрашали хрестиками з листочків барвінку, з царської папороті викладали хрест при вході. В різних регіонах часто перед порогом, біля воріт закопували порослі — невеличкі деревця (вербичку або березу). А гілки осики закидали на горище — як обереги від злих сил. Трави після свята висушували та використовували потім як ліки для людей і тварин. Також могли застосовувати зелень і в обрядах викликання дощу, якого довго чекали. Люди вірили, що прикрашання будинків зеленню та духмяними травами захистить від зла і стане запорукою здоров'я та вдачі.
- Перед Трійцею наступає Батьківська субота — це єдиний день у році, коли дозволялось заказувати панахиду за самогубців, — говорить Олена Громова. - Тих, хто наклав на себе руки, зазвичай не ховали на цвинтарі (а десь за огорожею), і саме у цю суботу дозволялось їх поминати в церквах. Батьківська поминальна субота не просто закріплена перед Трійцею (на кладовище несли коржики, роздавали поминальні пиріжки, горіхи). Вважалось, що померлі здатні захистити майбутній врожай, а самогубці — охороняти рід, щоб не перевівся, тому треба було про всіх згадати. Часто на гробки приносили й клечання, щоб прикрасити могилки. В західних регіонах цей день називали ще Дідовою суботою. На цвинтар зносили сир, калачі, молоко і могли роздати на спомин душі, за «прости Біг».
До речі, на Поліссі поминальним був і тиждень, що слідував за Трійцею. Тоді готували пісну їжу, а на припічок ставили гарячий борщ і вареники, щоб парували. Вважалось, що цією парою годувалися душі померлих. А коли обід трохи вистигав, то сідали за стіл і клали багато ложок, щоб причащалися мертві (така церемонія проводилася як за сніданком, так і за обідом).
Читайте також: День Миколи Чудотворця 2022: про що просити святого у молитвах і що заборонено робити цього дня
— В неділю священники одягали ризи зеленого кольору, а святково вбрані віряни йшли на службу Божу, — говорить Олена Громова. — На свято в західних регіонах спеціально шили троїцькі сорочки, вишиті в зелених тонах. Якщо не було зеленої вишиванки, то вдягали сорочки, оздоблені білими нитками по білому. Дівчата вішали на себе багато стрічок, прикрашались квітами, вінками, в руках тримали букет переважно з полину, любистку, барвінку, м’яти — щоб хлопці любили. Після церкви сиротам, одиноким надавали благодійну допомогу і не залишали без уваги.
Напередодні на поляні (десь недалеко від храму) чоловіки встановлювали дерев’яну тичку, яку заквітчували зеленню і називали це «дерево» віхою. Навколо неї після богослужіння влаштовували веселощі: молодь водила хороводи, співала веснянок, танцювала, розважалась і затівала різноманітні ігри.
Існують пов'язані з Трійцею повір’я. Люди вважали, що впродовж тижня, який звався ще й Русальним, у лісах і полях ходять русалки, тому про них складалось багато розповідей. Вважалось, що в четвер наступав русалчин Великдень, коли вони виходили з води та дивились, чи шанують їх люди. Якщо хтось виконував важку роботу, то русалки могли у полі пошкодити врожай. Тому на межах нив (або на підвіконнях в домі) залишали шматочки хліба, щоб задобрити цих істот. А на деревах у дворі розвішували полотно «на сорочки». Ще в пісні співалося: «Сиділа русалочка на білій березі і просила в дівочок сорочки: «Ой, дівочки-сестрички, дайте мені сорочки — хоч не біленької, аби тоненької». Люди вірили, що в русалчин тиждень, а особливо в четвер, треба ходити обережно, щоб русалки не залоскотали в полі або лісі. А сільські дівчата захищались оберегами — часником, полином або любистком. Не прийнято було купатися у водоймах, щоб русалки не втопили. В західних регіонах вірили в мавок, які живуть в горах, — їх називали ще нявками.
На Трійцю (як і на Івана Купала) завжди заготовляли лікарські трави. Крім того, вважалось, що зібраною в цей день росою можна допомогти хворим очам, використовували цілющі властивості роси і для ніг. В народі казали, що Трійця багата травами, квітами і рум’яним літом. Зелені свята були своєрідними проводами весни — межа між весною і літом. А в цей час нерідко бували і перепади температур. Тому в народі збереглися своєрідні прислів’я-застороги: «Прийшов Святий Дух, берись за кожух», «До Святого Духа держіть кожуха», «До Святого Духа не кидай кожуха, а по Святім Дусі в тім самім кожусі».
— Трійця наступала то раніше, то пізніше. І українці з давних давен запримітили: якщо дощ на Трійцю — рік буде грибним і врожайним, — розповідає етнографиня. — А старі люди казали: «Як іде дощ, то небом топиться лихо». Господарі знали: якщо в цей день стоїть тепла погода — добре вродять огірки, а холодний день — до дощового та холодного літа. Якщо на Трійцю прилетіли стрижі — справжнє тепло попереду. Як почала кувати зозуля — пора сіяти льон.
На Трійцю в різних областях були свої звичаї. В деяких гірських регіонах старі жінки замітали дороги і стежки, щоб гадюки не заповзали. А в інших місцевостях жінки після церкви приходили додому, доїли корів і… виливали молоко котам і собакам, аби «вигавкували людську злість». В селах Буковини того, хто знався з нечистою силою, купали на свято. Бувало, що саме тоді підіймався вихор, блискавка розрізала небо.
Дуже добрим знаком на Трійцю було провести сватання (а весілля справити на Покров), вважалось, що неминуче пара буде щасливою і спільне життя пройде в злагоді та без суперечок.
— Як завжди, на великі свята діяли деякі заборони. На тижні, що передує святу, не можна було вбивати худобу, різати щось ножем, позичати і брати в борг гроші, шити, копати, палити багаття, прати, виконувати важку роботу, сваритися, навіть думати погано.
За християнським вченням, неділя асоціюється з Богом Отцем, понеділок — з Богом Сином, а вівторок — зі Святим Духом. Тому не працювали, не дай Боже, ще й не виходили на город три дні після свята, бо ця робота засуджувалась в селі. Так, в деяких селищах західних регіонів якщо когось помічали з сапою на грядках, жінки швидко «роззброювали» порушницю, бо як станеться неврожай або випаде град і все поб’є, то винуватою «призначать» саме цю нетерплячу жінку…
Серед страв, які з’являлись на свята на столі, були Троїцькі коржики, рецепт приготування яких і наводимо нижче.
Троїцькі коржики
Треба взяти 3,5 склянки борошна, 3 крутих яєчних жовтки і 2 — сирих, 1,5 склянки горіхів (почищених і подрібнених), 0,5 склянки сметани, 0,5 склянки цукру, 200 г вершкового масла, 2 ст. ложки білого сухого вина і 300 г сиру.
Жовтки варені й сирі розтерти, розмішати з 2/3 цукру, додати сметану, масло, сир, вино. Вимісити до однорідності. Потроху досипати борошно й горіхи. Тісто розкачати товщиною 1 см, склянкою видавити кружальця, викласти на змащений жиром (маслом) паперовий лист, змастити жовтком і посипати цукром, горіхами. Наколоти виделкою — і в піч. Випікати до готовності при температурі 180 градусів.
Хочу зауважити, що музей в Пирогові вже відкритий кожного дня (тільки у вівторок-середу хатки-експонати зачинені). 10 червня (початок о 12:00) на території експозиції «Середня Наддніпрянщина» відкривається виставка народної картинки, до Трійці прикрасять зеленню будівлі й територію, продемонструють обряди під акомпанемент виконавців троїцьких пісень і веснянок. А 17 червня відкриється виставка виробів з бурштину (Рівненщина), де представлять різні ремесла, покажуть майстер-класи.
У тексті використані матеріали з польових зошитів Олени Громової, зібрані у відрядженнях за період 2000−2020 роки
Фото з архіву музею у Пирогові